– Ти кредит на себе візьми, а там розберемося, – сказав мені чоловік, коли свекрусі знадобилися гроші. А далі було шоу

– Чому я? Чому ми? У твоєї мами що, крім тебе, дітей немає?

– А хто? У Грицька своїх кредитів повно, ти ж знаєш. Він ледве зводить кінці з кінцями після тієї історії з машиною. А Марія боїться.

– Боїться вона, – пробурмотіла я собі під ніс. – Я теж боюся!

Але мій страх, мабуть, мало його хвилював. Антон завзято, день у день, умовляв мене взяти на себе цей кредит. Свекрусі, Лідії Павлівні, терміново були потрібні гроші на купівлю дачної ділянки.

Проблема в тому, що Антон, бувши самозайнятим, мав мізерний офіційний дохід. А свекрусі кредит взагалі не давали, бо вона вважалася офіційно безробітною.

Тож людиною, яка мала звалити на себе цей фінансовий вантаж, повинна була стати я. Зі своєю стабільною роботою, білою зарплатою та, головне, – бездоганною кредитною історією.

– Антоне, я, може, теж боюся… – сказала я голосніше, намагаючись достукатися до нього.

– Та заспокойся ти, Лєно! Мама переказуватиме тобі гроші щомісяця. Я тобі це гарантую.

– Знаєш, з огляду на останні заробітки Лідії Павлівни… точніше їх відсутність, я якось сильно сумніваюся.

– Даремно! У мами такі плани на цю ділянку.

Я слухала його і вагалася. Який може бути прибуток з дачної ділянки? Так, для підтримки штанів, не більше. Але Антон уперся, стояв на своєму, очі його горіли, і ніщо не могло переконати його у протилежному.

– Гаразд. Я спробую подати заявку, – нарешті здалася я, щоб він тільки відстав. – Але ж я нічого не обіцяю. Ти ж знаєш, банк – структура непередбачувана.

– Та все буде гаразд! У тебе бездоганна кредитна історія.

Ось ця «бездоганна кредитна історія» найбільше й лякала! Я дорожила нею, як зіницею ока. Мало, які витрати чекали на нас у майбутньому – машина зламається, дитина з’явиться, терміновий ремонт знадобиться.

Але Антон і чути нічого не хотів про мої побоювання. Для нього допомогти мамі було святим обов’язком, а решта – дрібниці. Мені довелося погодитись.

Насправді мені зовсім не хотілося йти на поводу у свекрухи. Але я чудово розуміла: якщо відмовлю зараз, це ж на все життя потім образа буде. Та ще і яка!
***
Настала субота. Я з радістю забула б про цю історію з кредитом, викинула б її з голови хоча б на вихідні. Але Антон не давав цього. Він нагадував щодня:

– Ну, що? Ти подала заявку? Надійшла відповідь?

– Та подала я заявку! – відповіла я, насупивши брови. Мене вже добряче втомив цей постійний тиск. – Тільки вона висить без відповіді. Але…

– Що “але”?

– Мені майже одразу з офісу банку зателефонували, сказали, що треба прийти особисто.

– Що за маячня? Який рік на дворі? Усі банки вже давно працюють дистанційно! Подав заявку, схвалили, скинули гроші на картку, та й годі!

– Я теж так думала. Але, бачиш…

– Може, варто було в інший банк звернутися?

– Та я дивилася. Там і відсотки вищі, і умови гірші. А тут я зарплатню отримую.

– Ну гаразд. Що тоді. Іди, коли звуть.

– Е, ні! Я сама не піду. Бери свою маму, і разом підемо.

– Навіщо?

– Тому що це її кредит! А як вони умови на ходу поміняють? Будете поруч сидіти, кивати чи відмовлятися. Бо я потім буду крайня.

Антон тяжко зітхнув.

– Гаразд, гаразд! Ходімо. А коли треба?

– Та хоч зараз. У них сьогодні короткий день до другої.

– Добре. Я подзвоню мамі.

Він відійшов убік, дістав телефон і почав дзвонити. Я чула уривки його розмови: «Мам, треба в банк… так, зараз… Олена сказала…»

Свекруха щось там бурчала у відповідь, голос її був незадоволеним, ніби ми висмикували її з найважливіших справ. Але зрештою вона сказала, що скоро приїде. А куди їй подітися? Гроші їж й потрібні!
***
Ми втрьох увійшли до офісу банку. Нас зустріла жінка. Повна, з рум’яними щоками та зібраним у тугий пучок темно-русявим волоссям. На бейджі напис: “Антоніна, спеціаліст з кредитів”.

– Здрастуйте, це, мабуть, ви мені дзвонили, – почала я. – Амосова, моє прізвище. Олена Амосова.

– Ах так, Амосова! Добре, що ви прийшли, – затараторила вона, запрошуючи нас за собою, вказуючи на кабінку під номером дев’ять. – Проходьте, сідайте. Ми на вас дуже-дуже чекали.

Я пройшла за нею. Антон зі свекрухою пішли за нами. Я сіла навпроти Антоніни, біля столу. Лідія Павлівна примостилася на стільці трохи позаду. Антон став біля виходу, схрестивши руки на грудях.

– Ви на мене чекали? – перепитала я. – Тобто мені схвалили кредит?

– Зачекайте, зачекайте. Усьому свій час. – Вона взяла зі столу якусь стару, пошарпану теку з паперами. Відкрила її та почала щось задумливо гортати. – Це добре, що ви прийшли. Дуже добре.

– Щось не так? – Запитала я, дивлячись їй прямо в очі.

– Та все не так, пані Амосова, – сказала Антоніна, і її голос став раптом жорсткішим. Вона відклала теку. – Як то кажуть, на ловця і звір біжить. Скажіть, а ви часто брали кредити?

– Ну… якось брала… давно. Кілька разів. А в чому, власне, річ?

– Так. А поручителем у чужих кредитах часто бували? – Вона трохи нахилила голову.

– Ну, було кілька разів. Коли колега просив, потім знайома… Скажіть вже, нарешті, що сталося? Ви мене лякаєте.

– За одним із кредитів, у якому ви є поручителем, кредитор припинив здійснювати виплати.

– І що тепер?

– Тепер із нього намагаються стягнути майно. Банк подав до суду, державні виконавці вже працюють.

– Але через те, що у нього абсолютно нічого немає, то всі його заборгованості будуть погашені вашим коштом. Відповідно до угоди поруки.

– Як моїм коштом?

– Якось, – вона жорстко посміхнулася. – Через арешт рахунків, вилучення майна, звернення до суду. Вам, до речі, ще не дзвонили судові виконавці?

– Які виконавці?! Та ви збожеволіли?! – я схопилася зі стільця, і мало не перекинула його. – Нічого у мене вилучати! У мене нічого нема!

– Немає? – Антоніна підвела очі, і її погляд ковзнув повз мене, зупинившись прямо на Лідії Павлівні, яка сиділа, втиснувшись у свій стілець. – А у родичів? Близьких?

Лідія Павлівна злякано здригнулася, наче її вдарило струмом.

– А ви, вибачте, ким доводитеся Амосовій? – Антоніна перевела погляд на мою свекруху.

– Я? – на обличчі з’явився переляк. — Я… Та взагалі ніхто. Так… сусіди ми.

Антоніна повільно кивнула, розтягуючи губи в єхидній усмішці.

– Сусіди, кажете, – вона повернулася до мене. – Які сусіди у вас, Олено, добрі, переживають за вас. Чи ви кредит берете не для себе, а для цих самих «сусідів»?

– Ні, що ви, борони Боже! – Лідія Павлівна схопилася зі свого місця. – Нам тільки ваших кредитів не вистачало! Антоне! Ходімо звідси! Швидко!

Антон слухняно кивнув головою. Вони удвох, мало не бігом, покинули кабінку. Антоніна спостерігала, як вони поспішають до виходу з офісу. Я бачила, як вони вийшли надвір і майже одразу повернули за ріг.

Антоніна встала зі свого крісла і підійшла до мене, обдарувавши мене теплою посмішкою.

– Ну ти, Лєнко, і актриса! – сказала вона й обійняла мене.

– Сама в шоці, Тонько! – сказала я, посміхаючись. – Як думаєш, повірили?

– Не знаю, – вона знизала плечима, повертаючись до свого столу. – Твоя свекруха точно повірила, аж позеленіла і ледь не знепритомніла. А цей… ну не знаю.

– У нього очі були, як у побитого собаки. Такий розгублений, – Антоніна засміялася. – Але я, звісно, ​​здивувалася, як він мене не впізнав.

– Адже він підвозив тебе на нашу зустріч однокласників, пам’ятаєш? Бачив мене там, ми навіть кількома словами перекинулися.

– Будь спокійна. У нього жахлива пам’ять на обличчя, – запевнила я її. – Особливо, коли справа стосується жінок. Для нього ми всі на одне обличчя.

– Зрозуміло. Ну що ж, головне, спрацювало.

– Дякую тобі величезне, подруго! Ти мене врятувала.

– Та мені не складно, – Антоніна махнула рукою. – Я ж казала, приходь, коли що.

Вона підморгнула мені, і я вийшла з кабінки, відчуваючи неймовірне полегшення.

Антон з матір’ю стояли та чекали на мене за рогом. Вони виглядали зляканими.

– Ну, що там? Все погано? – спитала свекруха, як тільки я підійшла.

Я просто кивнула у відповідь. Вони переглянулися, і я відчула, що тема кредиту для них закрита назавжди.

Розумію, що дурити – погано. Але в моєму випадку треба було трохи прибрехати, щоб потім не шкодувати все життя, що потрапила в таку пастку. А так, як кажуть, – і вівці цілі, і вовки ситі…

Як вважаєте, слушно вчинила Олена? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!