Кав’ярня для Валерії була чимось більшим, ніж просто бізнес. Вона відкрила її у двадцять шість років, не маючи нічого, окрім палкої мрії та невичерпного бажання створити щось своє, з нуля, власними руками.
Кожна деталь — від запашного зерна до затишного інтер’єру — була результатом її наполегливої праці.
Приміщення знайшла зовсім випадково: подруга натрапила на оголошення про невеликий цокольний поверх у житловому будинку, що стояв поруч з гамірним бізнес-центром.
Орендодавець виявився цілком адекватною людиною, а ціна оренди була прийнятною. Тоді Валерія взяла чималий кредит на все необхідне обладнання: дорогу еспресо-машину, професійні кавомолки, холодильні вітрини та меблі.
Перші півтора року вона працювала майже без прибутку, щосили виплачуючи той кредит, але не здавалася. Це був справжній марафон витривалості. Поступово свою справу зробило “сарафанне радіо”, з’явилися постійні клієнти, а потім — і невеликі черги щоранку, що були найкращим доказом її успіху.
До тридцяти років кав’ярня вийшла на стабільний прибуток. Не шалений, але цілком достатній, щоб Валерія могла найняти двох бариста та адміністраторку Світланку, яка вела касу й допомагала із закупівлями.
Меню вона оновлювала особисто, постачальників обирала сама, усі фінансові питання вирішувала також сама. Це був не просто її заробіток — це було те, у що вона вклала кілька років свого життя, а тому до кожної дрібниці ставилася надзвичайно серйозно.
Ігор з’явився у житті Валерії вже тоді, коли її дітище міцно стояло на ногах. Вони познайомились через спільних друзів, зустрічалися рік, а потім вирішили побратися. Ігор працював у будівельній компанії, займався кошторисами й заробляв гідно.
У справи дружини він ніколи не втручався — добре знав, що кав’ярня була її особистою територією, її власністю. Іноді він допомагав із закупівлями: відвезти щось на машині, підписати накладну, коли Валерія була зайнята. Але він саме допомагав, а не керував. Це Валерія в ньому дуже цінувала.
Із родиною Ігоря не все почалося одразу. Проблеми виникли поступово.
Валентина Юріївна, свекруха Валерії, була жінкою надзвичайно енергійною, але з дуже дивним почуттям належності до чужого. Щойно вона зрозуміла, що її невістка має власну кав’ярню, почала туди навідуватись.
Спочатку просто так, щоб познайомитися з місцем. Потім приходила з подругами. А далі — зовсім регулярно, щосереди, адже неподалік, у сусідньому будинку, збирався її гурток із в’язання.
Бариста Микола першим звернув увагу на цю закономірність і розповів Світланці. А Світланка вже передала Валерії.
— Вона щоразу каже, наче ви дозволили пригощати її безкоштовно, — обережно почала Світланка, її голос ледь чутно тремтів. — Ну, а ми й не стали заперечувати, думали, ви в курсі справи.
Валерія, звісно, не була в курсі. Але розмова з Ігорем на цю тему вийшла дуже короткою.
— Мама не так вже й часто приходить, Валеріє. Кілька чашок кави. Не збіднієш же.
— Річ не в грошах, — тоді Валерія ще намагалася пояснити спокійно.
— А в тому, що вона каже моїм співробітникам, ніби я дозволила.
— Я ж не дозволяла.
— Гаразд, я поговорю з нею, щоб більше так не казала. Але не роби з цього трагедію.
Валерія не робила. Вона просто поговорила з Миколою та Світланкою, пояснивши, що безкоштовних пригощань не існує ні для кого, крім дегустацій під час акцій.
Якщо приходить мати Ігоря, її слід обслуговувати як звичайного гостя. Співробітники кивнули, зрозумівши.
Валентина Юріївна, судячи з усього, почула від сина не надто суворе зауваження, бо ще кілька разів намагалася отримати каву задарма. Але зрештою звикла платити, хоча на її обличчі щоразу було видно, що вона вважає це абсолютною несправедливістю.
Петра Валерія бачила значно рідше. Молодший брат Ігоря, йому було двадцять дев’ять років, працював в автосервісі, жив разом зі своєю дівчиною Мариною.
Валерія сприймала Петра цілком нейтрально — нормальний хлопець, не ліз куди не просять. Допоки він не почав це робити.
Перший раз Петро просто приїхав у кав’ярню і сказав Світланці, що йому потрібно взяти пачку кави для дому і що Ігор, мовляв, знає про це. Світланка розгубилася й віддала.
Коли Валерія дізналася про це, Ігор знову попросив її не робити з дрібного інциденту проблему.
— Марина, знаєш, хотіла вдома каву зварити, попросила Петра, аби взяв нормального зерна. Він же потім заплатить, Валеріє.
— Але він не заплатив. Він просто взяв.
— Ну, він занесе гроші. Забув, напевно.
Петро, звісно, нічого не заніс. А за тиждень знову приїхав — цього разу по сиропи. Тоді Микола вчасно подзвонив Валерії, і та встигла сказати, щоб нічого не віддавали.
Петро поїхав незадоволений. Увечері Ігор повідомив, що брат образився. Валерія відповіла, що їй дуже шкода, але її кав’ярня — це не сімейний магазин самообслуговування.
Якийсь час було трохи спокійніше. Валентина Юріївна платила за каву, Петро не з’являвся, а Ігор не просив ні про що подібне. Валерія видихнула з полегшенням і занурилася в оновлення меню — їй дуже хотілося додати кілька позицій з матча.
А потім Валентина Юріївна «найняла» людину.
Точніше, вона не найняла, а просто домовилася. Прийшла в кав’ярню, поговорила з Миколою та Світланкою і заявила, що має дуже хорошу знайому, подругу дівчини Петра, яка шукає роботу.
Дівчину звали Інга, і вона, мовляв, трохи розуміється на каві та була б рада підробити. Валентина Юріївна сказала, що «поговорить з Валерією», а поки що — вони можуть поставити Інзі вихід на наступний тиждень.
Микола зателефонував Валерії того ж дня. Вона негайно приїхала, вислухала всю історію, попросила передати Інзі, що виходити не треба, й одразу ж подзвонила Ігорю з підсобки.
— Твоя мати щойно домовилася взяти на роботу людину. У мою кав’ярню. Без мого відома!
— Почекай, вона ж хотіла як краще…
— Ігоре. Вона не запитала мене. Вона просто прийшла і сказала моїм співробітникам, що вихід наступного тижня. Це не допомога — це пряме розпорядження в чужому бізнесі!
— Валеріє, ну Інга ж нормальна дівчина, Петро за неї ручається…
— Мені байдуже, чи вона хороша людина. Вакансії не було. Співбесіду я не проводила. І права нікому не давала наймати людей у мою кав’ярню без мого слова.
— Гаразд. Поговорю з мамою.
— Будь ласка, поговори. І з Петром теж. Кав’ярня — це не спільна сімейна власність. Це мій бізнес. І рішення тут ухвалюю я.
Ігор, звісно, поговорив. Принаймні, щось сказав — Валерія цього діалогу не чула, лише переказ. Зміст був передбачуваний:
— Ну, мамо, Валерія трохи засмутилась, вона така вже людина, треба розуміти.
Засмутилася. Така людина.
Почувши це, Валерія просто промовчала — сил на подальші розмови вже не залишалося.
Кілька днів минули відносно спокійно. А потім Світланка підійшла до неї, ледь чутно промовивши:
— Валеріє, там у касі невелика розбіжність за останні дні. Я все перевірила кілька разів — це не помилка в підрахунках, це саме нестача. Незначна, близько 3000 гривень сумарно, але вона є.
— Ти дивилася записи з камер?
— Дивилася, — Світланка завагалася.
— Валентина Юріївна кілька разів заходила за стійку.
— Вона казала, що Ігор просив забрати гроші, і що ви, мовляв, знаєте про це.
— Я… ми просто не наважилися її зупиняти.
Валерія дивилася на адміністраторку, ніби зважуючи кожне слово, щойно сказане. Потім лише кивнула.
— Добре. Дякую, що попередила. Більше нікому нічого не віддавайте і не пускайте за стійку — взагалі нікого. Я вже сама розберуся.
З’ясовувати через Ігоря Валерія вже не бачила сенсу.
Вона вже уявляла його реакцію:
— Ну, мамо, навіщо так, вона ж не зі зла, давай я поверну.
Можливо, він би й повернув ті гроші, але суть проблеми залишилася б та сама.
Валерія хотіла переконатися на власні очі.
Наступного ранку вона приїхала до кав’ярні рівно о сьомій. Двері відчинялися о дев’ятій, а Микола мав підійти на півгодини раніше.
Валерія зайшла через службовий вхід, одразу ж попрямувала до підсобки, приготувала собі каву, відкрила ноутбук і взялася переглядати накладні. Це була її звичайна рутинна робота, просто цього дня вона розпочала її трохи раніше, ніж завжди.
О восьмій у залі клацнув замок: свекруха відімкнула двері ключем, який, очевидно, колись узяла в сина. Валерія тихенько вийшла з підсобки, ставши у дверному отворі. Звідти її було не видно з боку залу, зате весь простір кав’ярні відкривався їй, мов на долоні.
Валентина Юріївна увійшла з таким виглядом, ніби це був її власний дім, а вона точно знала, куди прямує. Окинула поглядом зал, переконавшись, що навколо нікого немає. Потім упевнено, не вагаючись, пройшла за стійку і відчинила касову скриньку.
Саме тоді Валерія зробила крок вперед, виходячи з тіні підсобки.
Валентина Юріївна різко обернулася. Її обличчя на мить спотворилося від несподіванки, але вже за секунду набуло звичного виразу — ніби їй нічого було пояснювати.
— Валеріє, я саме хотіла…
— Що ви робите біля каси, Валентино Юріївно?
— Ну, Ігор просив дещо занести додому, я й подумала, що зайду та…
— Ігор не має доступу до каси кав’ярні, — спокійно, але твердо промовила Валерія, роблячи крок до свекрухи.
— І я вас туди заходити теж не просила.
— Будь ласка, закрийте її.
Валентина Юріївна повільно закрила скриньку, з таким виглядом, ніби її безпідставно звинувачують у чомусь жахливому.
— Валеріє, що це за тон такий? Я ж вам не стороння людина.
— Це моя кав’ярня, — наголосила Валерія.
— А каса — це кошти мого бізнесу.
— Ви зайшли без дозволу і відчинили її.
— Це не стосується родинних зв’язків, це про елементарний порядок.
— Але ж Ігор сказав…
— Ігор не керує цією кав’ярнею, — перебила її Валерія, не підвищуючи голосу.
— Він мій чоловік, так, але не співвласник.
— Жодних повноважень давати доступ до каси він не має.
Валентина Юріївна випрямилася, і на її обличчі з’явився той самий вираз, який Валерія бачила вже не раз. Суміш глибокої образи й щирого здивування, ніби невістка говорила щось абсолютно дике й несправедливе.
— Я просто хотіла допомогти родині, — вимовила свекруха, наголошуючи на останньому слові, як на найвагомішому аргументі.
— Ви з каси гроші берете, прикриваючись сім’єю? — спокійно запитала Валерія. — Скільки саме ви взяли за останні дні, Валентино Юріївно?
Свекруха не відповіла одразу. Озирнулася — зал був порожній, Микола ще не прийшов.
— Я не розумію, про що ви говорите.
— Адміністраторка дивилася записи з камер. Ви кілька разів заходили за стійку. Вона розповідала, що ви посилалися на Ігоря. По касі розбіжність — 3000 гривень за тиждень. Я питаю прямо.
Валентина Юріївна пильно подивилася на Валерію, а потім майже весело, ніби йшлося про дрібницю, промовила:
— Валеріє, ну що ви таке кажете. 3000 гривень — це ж дрібниці якісь. Ви тут непогано заробляєте, я ж бачу, скільки людей ходить. Я взяла трохи на господарство, Ігор же все одно частину грошей додому приносить.
— Ігор приносить додому свою зарплату. А це гроші кав’ярні.
— Ну так це ж сімейний бізнес.
Валерія зупинилася на цій фразі.
«Сімейний бізнес».
Ось нарешті вона почула це вголос.
— Це не сімейний бізнес, Валентино Юріївно, — рівним голосом сказала Валерія.
— Я відкрила кав’ярню ще до того, як познайомилася з Ігорем.
— Кредит за обладнання сплачувала сама.
— Постачальників шукала сама.
— Працівників наймала теж сама.
— Ігор в установчих документах не значиться, у кредитах не бере участі, у договорі оренди його імені немає.
— Це мій бізнес.
— Тільки мій.
Свекруха примружилася.
— Але ж ви за моїм сином заміжня.
— Так. І що з цього випливає?
Валентина Юріївна, судячи з виразу її обличчя, вважала, що з цього випливає багато. Але сформулювати свою думку чітко їй не вдавалося — чи вона просто не хотіла цього робити.
— Ви дуже жорстко зі мною розмовляєте, — нарешті промовила свекруха. — Я прийшла не красти, я просто…
— Просто ви відкрили касу, Валентино Юріївно, — твердо перервала Валерія, не даючи свекрусі договорити.
— Це незаперечний факт.
— Як і те, що за тиждень ми маємо 3000 гривень нестачі.
— Я не хочу продовжувати цю розмову тут і зараз.
— Перекажіть Ігорю, що нам усім потрібно серйозно поговорити.
— Разом.
Валентина Юріївна мовчки підняла свою сумку. Її погляд ковзнув по обличчю невістки, де не було ані краплі сумніву. Вона пройшла до виходу й біля самих дверей зупинилася.
— Я гадала, ви інакша, Валеріє, — голос свекрухи звучав ображено. — Думала, що сім’я для вас щось значить, що має вагу.
— Сім’я для мене дуже важлива, — спокійно відповіла Валерія.
— Саме тому я прагну до чесності й прозорості.
— А не вдавати, ніби нічого не трапилось, і заплющувати очі на очевидні речі.
Двері зачинилися, залишивши Валерію на самоті у порожній кав’ярні. За вікном звичайнісінький ранок продовжував свій хід: повз пройшла жінка з візочком, за нею чоловік у діловому костюмі. Кавомашина стояла холодною, ще не увімкнена.
Валерія підійшла до стійки, сама ввімкнула її. Поки машина прогрівалася, зробила собі подвійний еспресо без цукру. Випила його стоячи, дивлячись на вулицю, де вже починала вирувати ранкова метушня.
Близько половини дев’ятої прийшов бариста Микола. Він озирнувся, відчуваючи якусь незвичну напругу в повітрі.
— Все гаразд, Валеріє? — обережно запитав він.
— Усе добре, Миколо, — відгукнулася Валерія. — Відкривайся, клієнти скоро почнуть приходити.
Микола кивнув, зняв куртку й почав готуватися до зміни. Валерія ж пройшла до підсобного приміщення, дістала телефон і вже без поспіху переглянула запис з камери. Було чітко видно: Валентина Юріївна заходить, озирається по сторонах, потім заходить за стійку і відчиняє касову скриньку.
Вона дістає з каси кілька купюр і спокійно, навіть не приховуючись, ховає їх у сумку. Жодних ознак нервозності чи поспіху, так поводиться людина, яка не бачить у своїх діях нічого особливого.
Валерія зберегла цей фрагмент відео окремим файлом. Потім вийшла у зал, де вже з’являлися перші гості — ранкова черга офісних працівників, які поспішали за кавою з собою.
Приблизно о десятій зателефонував Ігор.
— Мама дзвонила, — одразу ж почав чоловік. — Каже, ти її насварила при співробітниках.
— Миколи ще не було, Ігорю. Ми були вдвох.
— Леро, вона дуже засмучена. Каже, ти виставила її злодійкою.
— Ігорю, я бачила на записі з камери, як вона бере гроші з каси. Купюри були у неї в руці, коли я вийшла.
Настала пауза.
— Вона пояснила, — трохи тихіше промовив Ігор.
— У Петра зламалася машина, і йому терміново знадобилася невелика сума на ремонт.
— Мама зайшла взяти, думала, що потім поверне.
— Взяти з каси кав’ярні? — голос Валерії був рівним, але відчутно твердим.
— Ну, вона думала, що це нормально в межах сім’ї.
— Це зовсім не нормально, Ігорю, — металеві нотки в її голосі стали ще помітнішими. — Це гроші бізнесу. Це моя виручка. Я звітую перед податковою за кожну гривню, яка проходить через касовий апарат. Це не гаманець, з якого можна просто так взяти на ремонт машини Петра.
— Я розумію, але…
— Ігорю, приїжджай. Нам потрібно поговорити тут, а не по телефону.
Чоловік приїхав за сорок хвилин. Він зайшов до кав’ярні, привітався з Миколою і сів за кутовий столик, де Валерія вже чекала його з двома чашками кави. Ігор взяв свою, обхопивши кружку руками.
— Леро, я розумію, що ти розлючена. Але ж мама не зі зла. У неї просто інше розуміння: раз ми сім’я, значить, усе ніби спільне.
— У касі лежала виручка за вчорашній день. Вона взяла звідти гроші для Петра на ремонт машини, — Валерія поклала на стіл телефон з увімкненим відеозаписом. — Ось запис. Дивись.
Ігор подивився. Потім поставив телефон на стіл і потер лоба.
— Ну і що тепер? — розгублено запитав він.
— Вона повинна повернути гроші. І це має бути останній раз, коли хтось із твоєї родини заходить за стійку, бере товар зі складу або розпоряджається персоналом. Будь-хто — твоя мама, Петро, ти сам.
— Я ж тобі допомагаю із закупівлями.
— Коли я прошу. Це зовсім інша ситуація.
Ігор замовк. По його обличчю було видно, що він прагнув знайти якийсь компроміс, щоб і Валерія заспокоїлася, і мати не була ображена. Середина завжди влаштовувала його більше, ніж чиясь однозначна правота.
— Гаразд, — нарешті промовив чоловік. — Я скажу мамі, щоб повернула гроші. І щоб більше так не робила.
— Ігорю, я хочу, щоб ти зрозумів дещо дуже важливе. Я не прошу тебе обирати чиюсь сторону. Я прошу тебе чітко сказати своїй родині: кав’ярня — це не спільне. Це моє. І тут ніхто не приймає рішень без мене.
Чоловік кивнув. Допив каву і поїхав.
Валентина Юріївна приїхала сама — ближче до вечора, коли Валерія вже збиралася зачиняти кав’ярню. Вона зайшла, озирнулася з виглядом людини, яка прийшла не вибачатися, а пояснювати.
— Валеріє, — почала свекруха, підходячи до стійки, — я хочу нормально поговорити. Без цих ваших тонів.
— Слухаю вас, Валентино Юріївно.
— Петру терміново потрібні були гроші. Машина його зупинилася, а йому на роботу, він же механік — без машини нікуди. Я взяла трохи, думала, що поверну через день-два. Це не крадіжка, це я просто взяла у сім’ї в борг.
— У сім’ї в борг беруть у родичів, а не з каси бізнесу, — спокійно, але твердо мовила Валерія. — Скажіть мені, будь ласка, скільки саме ви взяли.
— Разом три тисячі п’ятсот гривень. Включно з сьогоднішніми.
— Добре. Поверніть, будь ласка, зараз.
Валентина Юріївна відкрила сумку з таким виглядом, ніби робила неабияку послугу. Дістала гроші й поклала їх на стійку.
— Я не розумію, чому ви так зі мною, — промовила свекруха. — Усе, що заробляється в сім’ї, — воно ж спільне. Ви з Ігорем чоловік і дружина.
— Те, що заробляє Ігор — спільне. Те, що заробляє кав’ярня — моє. Я відкрила її ще до того, як ми познайомилися. Ігор тут не власник.
— Але ж він ваш чоловік!
— Так, — відповіла Валерія, дивлячись прямо на свекруху. — Але бути чиїмось чоловіком не дає права на чужу справу. І вам, як його матері, теж такого дозволу немає. — Вона взяла гривні зі стійки й акуратно сховала в касу. — Ви, мабуть, вирішили, що раз ваш син — мій чоловік, то у кав’ярні можна все? На жаль, це зовсім не так.
Валентина Юріївна дивилася на невістку з таким подивом, наче їй сказали щось нечуване.
— Ігор про це знає? Про ваше… ставлення?
— Ігор був тут сьогодні вранці. Ми вже поговорили.
Свекруха ще трохи постояла, потім повільно розвернулася і вийшла. Не грюкнула дверима — просто тихо, з гідністю глибоко ображеної людини.
Микола за стійкою продовжував робити вигляд, що нічого не чув, зосереджено витираючи чашки.
Того ж вечора вдома Ігор був незвично мовчазний. Вечеря минула майже без розмов. Потім він несподівано промовив:
— У мене ж є запасні ключі від кав’ярні. Ти давала їх мені на випадок, якщо знадобиться допомога.
— Так, давала, коли ти допомагав із закупівлями, — Валерія поклала виделку. — Ігоре. Я хочу, щоб ти їх мені повернув.
Чоловік підвів голову.
— Навіщо?
— Тому що я міняю код сигналізації. І хочу, щоб ключі були лише в мене та у Світланки.
Ігор кілька секунд дивився на дружину. Щось змінилося на його обличчі — це не була злість, скоріше якесь похмуре усвідомлення того, що ситуація набагато серйозніша, ніж він думав.
— Ти мені не довіряєш.
— Я тобі довіряю, Ігоре. Але я не довіряю тому, що ці ключі вже опинялися в твоєї мами або в Петра. Або що ти знову не зможеш відмовити, коли тебе попросять «взяти щось зі складу», бо буде «незручно».
Ігор підвівся, пройшов до передпокою і за хвилину повернувся з ключами. Поклав їх на стіл.
— Тримай.
— Дякую, — Валерія взяла ключі.
Наступного дня вона справді змінила код сигналізації й провела розмову зі Світланкою та Миколою. Це була коротка, але дуже конкретна настанова.
— Валентина Юріївна та Петро не мають права брати гроші з каси, товар зі складу або давати вказівки співробітникам. Ніколи, за жодних обставин, навіть якщо вони казатимуть, що я дозволила. Якщо хочете щось уточнити — телефонуйте мені особисто. Якщо хтось тисне — кажіть, що правила встановлені мною і обговоренню не підлягають.
Світланка кивнула з явним полегшенням — схоже, вона давно чекала саме такої розмови. Микола теж мовчки погодився.
Увечері Ігор прийшов додому раніше звичайного. Сів на диван і потер скроні.
— Мама дзвонила, — почав він. — Сказала, що ти дала вказівки співробітникам не пускати її.
— Я дала вказівки дотримуватися правил, які мали діяти від самого початку.
— Вона вважає, що ти її принизила. Що тепер вона почувається як чужа у твоїй кав’ярні.
— У чужій кав’ярні всі чужі, якщо вони не працівники або не гості.
— Леро, — Ігор повернувся до дружини. — Це вже занадто. Вона моя мати.
— Я знаю, хто вона, Ігоре. Це не змінює того, що відбулося. Вона кілька разів брала гроші з каси. Ти просив не роздмухувати конфлікт. Я не роздмухувала. Потім вона взяла ще раз — і я сама це побачила. Куди далі «не роздмухувати конфлікт», Ігоре?
Чоловік мовчав.
— Я не прошу тебе засуджувати маму. Я прошу тебе зрозуміти, що кав’ярня — це моя робота, мій дохід, мій бізнес. Коли звідти зникають гроші — це не якась сімейна дрібниця. Це б’є по тому, що я будувала кілька років.
— Ти могла сказати це інакше. М’якше.
— Я говорила м’яко два роки. Це не подіяло.
Ігор підвівся і пройшовся по кімнаті.
— Мама хоче, щоб ти вибачилася.
Валерія подивилася на чоловіка.
— За що саме?
— За те, як ти з нею розмовляла.
— Я розмовляла з нею ввічливо. Прямо, але ввічливо.
— Вона так не вважає.
— Я не вибачатимуся. І правил не змінюватиму.
Ігор зупинився біля вікна. За склом виднівся вечірній двір, ліхтарі, чиїсь машини.
— Отже, так.
— Отже, так, — погодилася Валерія.
Наступні кілька днів удома панувала тиша — не зла, але важка. Ігор розмовляв, відповідав на запитання, але в його очах було щось застигле. Валерія відчувала, що він чекає — що вона передумає, пом’якшиться, зателефонує Валентині Юріївні й скаже щось примирливе.
Вона не зателефонувала.
На п’ятий день Ігор знову порушив тему.
— Леро, давай я ще раз поговорю з мамою. Вона пообіцяє, що більше так не буде. Поверни їй нормальний доступ у кав’ярню — ну хоча б просто як гості, без обмежень.
— У неї немає обмежень як у гості. Вона може прийти, замовити собі каву і сидіти скільки завгодно. Обмеження стосуються тільки зони за стійкою та складу.
— Ти розумієш, як це виглядає? Дружина забороняє матері чоловіка заходити за стійку.
— Дружина забороняє стороннім людям заходити за стійку. Це цілком нормально для будь-якого закладу громадського харчування.
— Вона не стороння!
— У кав’ярні — стороння. Ігоре, дозволь мені сказати тобі відверто, — Валерія повернулася до чоловіка. — Я не збираюся змінювати правила. Кав’ярня — це моя робота і мої гроші. Я маю повне право захищати їх так, як вважаю за потрібне. Якщо ти гадаєш, що я не права, — нам треба серйозно поговорити. Не про маму, а про нас.
— Що ти маєш на увазі?
— Я маю на увазі, що кілька років ти просив мене терпіти, не конфліктувати, увійти в становище твоєї родини. Я терпіла. Потім почала встановлювати межі — і ти знову стаєш на бік своєї родини, а не на мій. Я хочу знати: ти мій чоловік чи все ж таки представник інтересів Валентини Юріївни у моєму бізнесі?
Ігор довго дивився на дружину.
— Це нечесне запитання.
— Це єдине питання, яке зараз має значення. Добре подумай. Я пропоную тобі пожити якийсь час у мами — тиждень, два, скільки тобі знадобиться. Подумай спокійно, без мене поруч, що для тебе насправді важливіше.
— Ти що, виставляєш мене за двері? — обличчя Ігоря було здивованим.
— Я прошу тебе визначитись.
Ігор поїхав до матері наступного ранку.