– Вам би онуків няньчити, а не чуже місце займати, – сказав Артем і закрив теку з її резюме, навіть не дочитавши його.
Керівнику відділу постачання було років тридцять, не більше. На зап’ясті у нього поблискував годинник, який коштував досить дорого.
– Я тридцять років займаюся постачанням. Ви навіть не спитали, з якими постачальниками я працювала.
– А навіщо? У нас молодий колектив, все швидко змінюється. Сьогодні одна програма, завтра інша, постачальники пишуть в месенджер, а не шлють факси. Не ображайтесь, але це не ваше.
– Я не ображаюся. Я беру до уваги, – відповіла Вікторія Львівна і забрала зі столу свою теку.
Компанія, де вона пропрацювала тридцять років, закрилася навесні. Господар продав склади, співробітникам видали розрахунок та побажали удачі.
За чотири місяці вона розіслала понад шістдесят резюме і сходила на одинадцять співбесід. Відмови звучали по-різному, але зміст у всіх був один: їй п’ятдесят вісім.
Увечері приїхала дочка і з порога перейшла до справи.
– Мамо, годі вже ходити цими співбесідами і ганьбитися! Тобі до пенсії два роки, гроші в тебе є. Сиди вдома, допомагай мені з Мишком. Мені у вересні на роботу виходити, а садок лише із січня.
– Тобто я маю кинути шукати роботу, щоб безплатно сидіти з онуком, поки ти працюєш?
– Ти ж бабуся! Усі нормальні бабусі сидять із онуками безплатно. А не бігають офісами, як молоді.
– Мені п’ятдесят вісім, а не вісімдесят! У бабці записувати себе рано.
– Тато казав, що ти вперта, а я не вірила, – сказала Марина, образившись.
Попри розлучення батьків, дочка спілкувалася з батьком цілком охоче. Геннадій пішов від дружини десять років тому до жінки на п’ятнадцять років молодше.
Він відкрив фірму з постачання металопрокату і на кожному святі, куди його кликала Марина, розповідав, як добре у нього справи. Віка на ті свята намагалася не ходити.
Вікторія хотіла бути потрібною, і її ображали слова доньки про вік… Вона продовжила розсилати резюме, і за два тижні їй зателефонували з незнайомого номера.
– Вікторія Львівна? Це Катя Соколова. П’ятнадцять років тому ви взяли мене до відділу постачання, коли начальник казав, що від мене сенсу не буде.
– Катя! Звісно, пам’ятаю. Ти ще в перший місяць переплутала накладні на арматуру, а я тебе прикрила, – посміхнулася Вікторія.
– Так! – Вона засміялася.
– Як ти, Катюша? Рада тебе чути.
– Все добре! У мене тепер є своя компанія. Вчора я переглядала список кандидатів, які були на співбесіді, і побачила ваше прізвище. Навпроти нього мій керівник постачання написав: “Вік, не впишеться в колектив”.
– Я не згодна! Я хочу, щоб ви у нас працювали. Але відразу скажу: підете рядовим фахівцем у його відділ, із звичайним випробувальним терміном. Жодних поблажок через те, що ми знайомі. Впораєтеся – далі говоритимемо.
– Мені не потрібні поблажки. Мені потрібна робота, – погодилася Вікторія.
– Тоді виходьте з понеділка.
Марина дізналася про все того ж вечора.
– Ти пішла працювати до людини, яка принизила тебе? Мамо, де твоя гордість?
– Я пішла працювати до Каті, а не до нього.
– А Мишко? Я на тебе розраховувала!
– Добре. Якщо ти платитимеш мені зарплату, то я поміняю посаду на няньку.
– Зовсім уже… Ну й добре! Розбирайся сама. Тільки потім не дзвони і не скаржся, що тебе там з’їли і не подавилися, – буркнула дочка.
«З’їсти» її Артем справді спробував з першого дня.
– Вікторіє Львівно, якщо ви йдете останньою, світло вимикайте. З віком пам’ять підводить, – голосно сказав Артем на другий день, і двоє менеджерів у кутку засміялися.
– Не турбуйтесь, Артеме. Я, наприклад, чудово пам’ятаю, що ви вчора йшли пізніше за мене.
Сміх у кутку затих.
У п’ятницю вона прийшла на роботу й побачила на своєму столі пакет, перев’язаний подарунковою стрічкою. Усередині лежали тонометр, флакон корвалолу, лупа та листівка:
– Нашій найдосвідченішій співробітниці – для бадьорості духу.
Вона засміялася, помітивши, що хтось із менеджерів знімав її на телефон.
– Можу поділитися, склероз нині – рання хвороба, — сказала Вікторія Львівна і прибрала пакет у шухляду столу та ввімкнула комп’ютер. Їй було неприємно, але вона намагалася тримати обличчя.
Увечері, проходячи повз кімнату відпочинку, вона почула голос Артема.
– Місяць, максимум півтора, і сама піде. У її віці на пенсію настав час, а не чуже місце займати. Я Каті з самого початку казав, що в мене був нормальний кандидат, молодий. Нічого, вона швидко зрозуміє, що помилилась. Я їй влаштую…
У понеділок вранці Вікторія Львівна поклала на стіл Каті заяву про звільнення.
– Що трапилося?
– Мені п’ятдесят вісім років, Катю, і я не маю сил боротися з хлопчиком, який дарує мені корвалол і нишком знімає на телефон.
– Чого ж ви не сказали одразу? Ви колись не дали мене звільнити, хоч усі були проти. Тепер моя черга. Підете з моєї компанії не ви. Дайте мені трохи часу, – сказала Катя і, склавши заяву навпіл, порвала її.
Часу не знадобилося. Через три дні головний постачальник повідомив, що не встигне відвантажити сорок тонн арматури для будівельної компанії, найбільшого клієнта Каті.
У замовленні стояла дата відвантаження двадцять друге, а клієнту метал був потрібен до наступного четверга.
Зрив загрожував штрафом у кілька мільйонів та втратою угоди. На екстреній нараді Артем вийшов до екрану з видруком.
– Я розібрався. Замовлення постачальнику оформляла Вікторія Львівна, її логін. Вона помилилася у даті на десять днів, і постачальник поставив нас у чергу на кінець місяця.
– Я розумію, що нові системи у її віці освоювати складно, але ціна помилки зараз – угода.
– Я ставила дванадцяте. Я пам’ятаю це точно, – сказала Вікторія Львівна, коли всі повернулися до неї.
– У системі стоїть двадцять друге. Сперечатись із системою безглуздо, – знизав плечима Артем.
– З датами розберемося згодом. Зараз мені потрібно сорок тонн наступного четверга. У кого є варіанти? – спитала Катя і записала щось у блокнот.
Менеджери обдзвонювали постачальників до вечора, Артем обіцяв, що ось-ось домовиться, але до шостої години стало ясно: вільної партії такого обсягу в регіоні немає.
Вікторія Львівна знала, у кого є. Геннадій вихвалявся своїми складами на дні народження Марини так голосно, що здавалося, чують навіть сусіди через стіну.
– Катю, у мене є один варіант. Але дзвонитиму я при тобі, – сказала вона.
– Телефонуйте. Нам потрібно вирішити це питання за будь-яку ціну.
Вікторія Львівна набралася сміливості та набрала номер колишнього чоловіка.
– Віка? Оце сюрприз. Що, пенсії не вистачає? Марина казала, що ти на роботу влаштувалася. У твоєму віці, – відповів Геннадій після п’ятого гудку.
– Гено, мені потрібно сорок тонн арматури наступного четверга. У тебе на складі є, я знаю.
– А, ось воно що. Десять років жодного слова, а тут одразу сорок тонн. Приповзла, значить. Я ж тобі казав, коли йшов: без мене ти ніхто. Так і сталося.
– Ти багато чого говорив, коли йшов. Наприклад, що я стара та нудна і що тобі потрібна жінка, з якою не соромно вийти у люди. Я не прошу ласки.
– Я пропоную тобі постійного замовника. Компанія купує по двісті тонн на квартал. Закриєш це постачання вчасно – наступний контракт обговоримо.
– Без передоплати я незнайомій фірмі сорок тонн не відвантажу.
– Оплата протягом трьох робочих днів після відвантаження, неустойка за прострочення за вашою угодою. Я Катерина Соколова, власник компанії, угоду та поруку підпишу особисто, – втрутилася Катя, нахилившись до телефону.
– Оце ділова розмова. Тільки в мене одна умова. Нехай Віка скаже вголос, що без мене їй не впоратися. Хочу це почути, – сказав Геннадій.
– Без тебе це постачання не закрити, Гено. Ми не впораємося. Задоволений? – сказала Вікторія Львівна, присунувши до себе телефон, хоч Катя хитала головою.
– Інша річ. Надсилайте угоду.
Катя підписала все того ж вечора. Метал пішов зі складу Геннадія в середу вночі, і в четвер уранці будівельна компанія отримала все до останньої тонни.
У п’ятницю зателефонувала Марина.
– Мамо, тато всім розповідає, як ти йому дзвонила та просила! Він учора в нас за вечерею сміявся, що сама визнала: без нього ти ніхто.
– Ти хоч розумієш, як це виглядає? Заради чужої фірми принижуватись перед людиною, яка тебе покинула! Зовсім не цінуєш себе! Мені було так соромно!
– Замовлення треба було врятувати. А як це виглядає, нехай обговорює той, кому більше нема чим зайнятися.
Рахунок Геннадія Вікторія Львівна завантажила в систему в середу, одразу після відвантаження. За регламентом кожен рахунок постачальника спочатку узгоджував керівник відділу постачання, і потім він йшов у бухгалтерію.
Три робочі дні спливали в понеділок. У понеділок о шостій вечора Геннадій надіслав їй повідомлення: «Оплати немає. Завтра о десятій спрямовую претензію з неустойкою. І весь ринок дізнається, з ким ти мене звела».
– Рахунок від цього постачальника до нас не надходив. Мені ніхто нічого не передавав, – відповіла головний бухгалтер.
Через п’ятнадцять хвилин Катя відкрила рахунок у системі. Він висів у статусі «Відкладено керівником відділу» з коментарем, який залишив у середу: «Не оплачувати до кінця тижня, постачальник зачекає».
– Він хотів, щоб угода, яку ви привели, зірвалася зі скандалом. Щоб ви знову були винною, – сказала Катя, дивлячись на екран.
Одразу після поставки, Катя доручила системному адміністратору підняти історію змін того самого замовлення.
Він прийшов з результатом, поки вони сиділи над відстроченим рахунком, і мовчки розвернув до них ноутбук. Дванадцяте число на двадцять друге виправили тієї ж ночі, коли Вікторія Львівна оформила замовлення. Вхід під її логіном було виконано з комп’ютера Артема.
Вранці, рівно о дев’ятій, рахунок пішов першим платежем. О пів на десяту Геннадій надіслав повідомлення: «Гроші прийшли».
О десятій ранку Катя викликала Артема до себе. Вікторія Львівна, начальник відділу кадрів та юрист компанії, сиділи за тим самим столом.
– Артеме Сергійовичу, за підсумками перевірки у вас два варіанти. Перший: сьогодні ви пишете заяву за власним бажанням, і ми відпускаємо вас без відпрацювання.
– Другий: ми звільняємо вас за статтею за грубе порушення і передаємо в поліцію матеріали про вхід у систему під чужим обліковим записом. Вибирайте.
– Катю, це непорозуміння, я хотів як краще для компанії…
– Ви затримали оплату постачальнику, підставили співробітника та поставили під уд.ар репутацію компанії! Тож вибирайте.
Заяву за власним бажанням Артем написав за десять хвилин.
– У мене новини для всіх! – сказала Катя. Перед обідом вона зібрала відділ та оголосила, що керівником постачання з цього дня буде Вікторія Львівна.
Разом з Артемом заяви подали ще кілька людей, яким не подобалася нова політика компанії, але колектив не надто засмутився через втрату кадрів.
Поки Артем складав речі, Вікторія Львівна відкрила шухляду свого столу, дістала пакет із подарунковою стрічкою та поклала його поверх паперів Артема.
– Візьміть. Тонометр, корвалол та лупа. Вам зараз потрібніше.
Артем сердито подивився на Вікторію і викинув свій же подарунок у відро для сміття.
Переговори про річний контракт Катя доручила новому керівнику постачання та сама затвердила умови, на яких компанія готова працювати. За тиждень зателефонував Геннадій.
– Ну що, Віка, давай обговорювати контракт. Двісті тонн на квартал, ціна як минулого разу, передоплата п’ятдесят відсотків.
– Мінус сім відсотків. Відстрочення платежу – тридцять днів. І жодних особистих порук. Якщо не влаштовує, у мене у списку ще три постачальники.
– Ти що? Я ж тебе врятував!
– Ти на мені заробив, Гено, і змусив мене при директорі сказати, що без тебе я не впораюсь! Ти ж сам казав, що я без тебе ніхто. Тепер побачимо, хто ти без двохсот тонн на квартал!
Геннадій передзвонив через два дні та погодився на всі умови.
Увечері у п’ятницю зателефонувала Марина.
– Мам, тато каже, ви тепер із ним працюєте. Він задоволений…
– Поживемо – побачимо, як складеться.
– Слухай, а в суботу посидиш із Мишком? Ми з Костею у кіно хотіли сходити.
– У суботу у мене звірка з постачальниками. У неділю привози. Тільки до десятої, а не до восьмої. Хочу поспати довше.
– Гаразд. І це… Дякую, мамо…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!