Відправили доньку з Харкова в Іспанію ще до 24 лютого, а вона прийняла рішення повертатися зараз. Як мені її спинити?

Ми з чоловіком харків’яни. Я з невеличкого міста поряд, він же тут народився та виріс. Тут ми зіграли весілля, пропрацювали бозна скільки вже років, тут стали батьками.

Наша Аліна дівчина дивовижна, я б сказала бойова. Зараз модно казати, щось типу “харктером вся в тата”, але ні, її характер більший за мій, за батьків. Дуже вольова особистіть. Я впевнена її чекає дуже успішне майбутнє.

24 лютого багато людей примали важливі рішення: їхати чи лишатись. Але скажу вам по-секрету, ми тут багато чого знали трішки раніше. Пам’ятаєте ті дурні меми, типу “ні клаптику землі не віддамо, ну хіба що Харків”? Ми тут розуміли і близькість кордону, і біль вже пережитий у двох інших східних областях. Тож 16 лютого я посадила дитину у потяг на Київ, а там навіть пощастило сісти на борт літака. Вже за тиждень це стане неможливим, ви знаєте. Моя 19-річна дитина вилетіла у Іспанію, бо ми з батьком змогли це забезпечити.

Спочатку ми просто знімали їй там житло, навпіл з іншою українкою, та давали кошти на всі витрати. А за літо вдалося влаштувати її в універ. Навчання платне, проте якісне. Проживання у гуртожитку мало свою ціну, але з неї прийняли рішення оплату не брати. Перший раз всі вчителі лякаються, коли дізнаються з якої Аліна країни. Але коли вона називає місто, це для людей повнісінький шок.

Ми з чоловіком з міста не виїжджали. Тисячу разів сідали, обговорювали, майже приймали рішення. Але все відкладаємо. Знаєте, нам тут вдається працювати, причому обом. Ніхто не втратив роботу. А ще є приємна впевненість, що ЗСУ ніколи не віддадуть Харків ворогу. Як же ми вдячні нашим захисникам!

Вже тиждень, як у мене конфлікт із дочкою. Аліна прийняла рішення приїхати в Україну, в Харків, і тут допомагати. Каже, що піде волонтерити. Зараз збирає речі, оформлює перерву у навчанні. Рішення своє обговорювати відмовляється.

Я їй говорю, що тут справжні обстріли. Так, може їй і хочется показати сміливість та й взагалі бути причетною до героїчної оборони України. Вона занадто оптимістично на все дивиться, їй хочеться адреналіну. Принаймні я так це бачу.

Постійно говорить, що переживати з-за кордону важче, хоче бути тут. Вона потоваришувала з якимсь фондом, буде тут допомагати їм в роботі, щоб іспанці, які бажають, могли передати допомогу у Харків і щоб усе пішло саме тим, хто дійсно потребує.

Я дивлюся на все простіше. Мене не лякає, як щось трапиться зі мною, я вже пожила. Але я дуже боюсь, щоб чогось не трапилось з нею. Її доросле життя тільки починається, не Дай Боже попаде тут під обстріл.

Аліна дзвонить, надсилає інформацію, як їхатиме. Батько помчить через усю країну, щоб зустріти її на кордоні. Я зараз говорю з донькою дуже сухо, лишень нагадую, що я проти її повернення. Вчора під час тривоги так рознервувалася, що написала їй :

“Колись ти сама станеш матір’ю і от тоді мене зрозумієш”.

Готова на все, лишень би її спинити. А як її спинити?