Теплого жовтневого вечора Віка поверталася додому з відпочинку. Взагалі, вона мала повернутися тільки через два тижні, але так уже вийшло.
Таксі висадило її біля рідного під’їзду, вона швидко піднялася на свій поверх, відчинила двері. І застигла на місці.
У передпокої не було шпалер. Їх здерли до бетону, довгими рваними стрічками. Міжкімнатних дверей теж не було, вони стояли в кутку, зняті з петель. А посеред цього розгрому, спиною до Віки, стояла жінка.
Вона з кимось впевнено говорила телефоном:
– Кухню переробляємо повністю, так. Щодо решти я подумаю, але, на мій погляд, тут треба переробляти взагалі все.
Віка поставила валізу. Жінка обернулася і обімліла:
– Ви… ви хто? – пробелькотіла вона.
– Це я вас хочу запитати, – різко відповіла Віка. – Хто ви така і що робите у моїй квартирі?
– У вашій?
– Ну так. Це моя квартира!
Жінка, моргаючи, тупо дивилася на неї.
– Так ви … е …
– Я друга власниця цієї квартири, – роздратовано буркнула Віка, – а ви хто?
– Я… Я Каріна… Ми з Сашком… – зовсім розгубилася вона. – Він говорив, зробимо ремонт, а потім…
– Ясно, – зупинила її Віка.
Вона пройшла до маленької кімнати і полізла в документи. На щастя, вони були на місці.
– Тобто ви… ви хіба не розлучилися? – Пробурмотіла жінка, коли Віка повернулася.
– Ні. Дивіться, – Віка почала показувати їй документи, – ось техпаспорт, ось договір купівлі-продажу. Тут два власники, бачите?
– Угу…
– А ось свідоцтво про шлюб. Свідоцтва про розлучення немає ні в мене, ні в Сашка, тому що ми не розлучені.
– А він мені казав… інше, – пробурмотіла Каріна.
Все, що відбувається, нагадувало якийсь сон. Віка серйозно подивилася на Каріну:
– Як ви сюди потрапили?
– Сашко дав мені ключі тиждень тому. І попросив придивитися за ремонтом…
На мить Вікторії знову здалося, що вона спить. Два тижні тому вона виїжджала на відпочинок, а чоловік проводжав її на залізничному вокзалі. Так, виходить, через тиждень після її від’їзду він впустив сюди цю жінку.
У неї запаморочилося в голові, а в роті пересохло.
– Ключі, – сухо сказала вона, – давайте їх сюди.
Каріна, наче під гіпнозом, віддала їй ключі.
– Дякую. І слухайте мене сюди. Що б там Сашко вам не казав, цю квартиру ми з ним купили у шлюбі, вона наша спільна.
– Спільну квартиру мій чоловік, з яким ми поки що не розлучені, без моєї нотаріально завіреної згоди продати ніяк не може. А згоди я не давала!
Каріна витягла із сумочки телефон і комусь зателефонувала.
– Сашко! – Закричала вона в слухавку, і Віка гірко подумала, що подзвонити чоловікові першою їй чомусь і на думку не спало. – Ти де?
– На роботі, а що?
– Тут у нас форсмажор!
– Що трапилося?
– Твоя дружина приїхала! Ви з нею не в розлученні, виходить? А ти мені казав… І квартиру ти продати без її згоди не можеш, виявляється! Як це розуміти? Я ж у ремонт вклалася!
– Ого, – подумала Віка, – та тут все серйозно.
– За годину буду, – кинув Сашко і вимкнувся.
Втім, приїхав хвилин через сорок. Увійшов, побачив Віку, і обличчя в нього стало сірим, як бетон під здертими шпалерами.
– Віка. Ти ж… ти дев’ятого мала.
– Повернулася раніше, – посміхнулася вона. – І, бачу, якраз вчасно.
Каріна так і кинулася до нього:
– Як це все розуміти? Ти казав, ви розлучилися, ти говорив, квартира твоя, я в ремонт гроші вклала! Як це розуміти? Говори!
Сашко мимоволі відступив. Він дивився то на молоду жінку, то на дружину і не знаходив, куди подіти руки.
– Стривайте… Стривайте! – благав він. – Давайте сядемо і спокійно поговоримо, чи що…
Сашко та Віка сіли на накритий чохлом диван, Каріна сісти відмовилася і залишилася стояти.
– Загалом, що в нас виходить? – Почала Віка. – Виходить таке. Я поїхала у відпустку, ти лишився. Так?
Сашко кивнув головою.
– Привів сюди Каріну, набрехав їй з три короби, що ми розлучені, і що далі? Ти вирішив розлучитися зі мною заочно? Зробити ремонт і тут із нею жити? Чи продати потім після ремонту нашу з тобою квартиру та купити нову?
Каріна подивилася на Сашка впритул:
– Скажи їй, Сашко.
Він провів рукою по обличчю раз, другий, трохи помовчав, і нарешті заговорив:
– Загалом, так, – заговорив він, – ми з Каріною … Ну, ми разом.
– Пів року вже, – підказала Каріна.
Сашко кивнув головою.
– Я… справді хотів зробити тут ремонт, а потім розлучитись з тобою, продати квартиру… ну, дорожче. Віддати тобі твою частку.
Повисла пауза.
– Не розумію… – промовила нарешті Віка. – Чому ти не сказав мені раніше? Чому в нас із тобою все сталося… ось так? Чи ти думаєш, що я б почала тебе утримувати?
Сашко скинув голову.
– Ні, – посміхнулася Віка, – не стала б. Втім, гаразд, про це потім. І ось, значить, я поїхала. Ти почав ремонт та попросив її проконтролювати процес. Так?
– Так, – відповів чоловік.
– А де ти гроші, до речі, взяв? Не з наших спільних накопичень, сподіваюся?
Сашко повісив голову.
– Ясно, – сухо промовила Віка, – ну, значить, повернеш.
– Я зі своїх брав, – пробурчав чоловік, – зі своєї половини.
– І я свої підкинула, – вставила Каріна.
– А ви це якось оформили? – поцікавилася Віка.
– Ні…
– Ну, ні, так ні, – спокійно сказала Віка, – тепер ось що, мої дорогі. Зараз ви обидва йдете звідси. Завтра я подам на розлучення, потім ми розділимо майно.
– Чекайте,- насупилась Каріна,- а ремонт? Я ж вкладалася…
– Це вже ви вдвох вирішуйте, хто у що вкладався, – стомлено відмахнулась Віка.
– Але я вкладалася!
Віка прямо подивилася на неї.
– Гроші, Каріно, ви віддали йому, – вона кивнула на Сашка, – з ним і розбирайтеся. Перебувати тут без згоди другої власниці, тобто мене, ви не маєте права.
– Тому йдіть. Або я викликатиму поліцію. Тому що все це… – вона обвела поглядом квартиру, – тягне на адміністративку.
Каріна не стала сперечатися і пішла. На сходах стукали її підбори і нарешті змовкли. У квартирі залишилися лише Віка та Сашко.
– Віка… – почав він.
– Не треба, Сашко, не починай, – попросила вона, – а то я й справді викличу поліцію.
– Я… не хотів… щоб так усе…
– Розумію. Ти хотів, щоб усе було тихо, так? – Усміхнулася Віка. – А не вийшло! Що ж, буває. Дружина повернулася з відпустки та зірвала ремонт у квартирі, яку затіяли чоловік та його коханка.
– А може, зірвала не тільки його, а й якусь аферу з квартирою? Анекдотична ситуація насправді, так?
– Нічого анекдотичного я тут не бачу, – буркнув Сашко.
– У будь-якому разі, Сашко, при розподілі майна ти отримаєш свою частку, – гірко промовила Віка, – так що передай їй, хай не засмучується. Гроші, отримані за продаж твоєї частки, ви можете, як початковий внесок оформити.
– Та знаю я! – огризнувся чоловік.
– Ось усе ти знаєш… Але чому в тебе не вийшло по-людськи?
Сашко довго мовчав і сердито сопів.
– Я боявся її проґавити, – нарешті пробурчав він, – тому й набрехав, що розлучений, що квартира моя. А навіщо їй напіврозлучений, безквартирний мужик, який навіть на папіка не тягне?
Вони трохи помовчали.
– Знаєш, Сашко, мені майже тебе шкода, – промовила нарешті Віка, – тому що напіврозлучений, безквартирний мужик молодій привабливій дівчині справді не потрібен.
– Але ще шкода мені цієї квартири, в якій ми з тобою прожили майже тридцять років. І яку тепер доведеться ділити через суд.
Вона тяжко зітхнула.
– Іди, Сашко! Бачити тебе не можу.
Сашко зібрав речі та пішов. Незабаром подружжя розлучилося і поділило майно. Подальшою долею колишнього чоловіка Віка не цікавилася.
Єдине, що її бентежило та злило, – що відбувається у голові у таких “підстаркуватих мачо”? Невже не розуміють, недолугі, що молодим панянкам таке щастя не потрібне, – особливо без квартири та пухкого гаманця…
А ви що скажете з цього приводу?