– Вікторе Сергійовичу, це жарт такий? – Які вже жарти, Гено, – я глянув йому просто в очі. – Ви цінуєте свій відпочинок? Ви сплачуєте за спа-готель, за ресторани, за комфорт! Чому ви вирішили, що наш відпочинок, наш час та наше здоров’я коштують нуль гривень?

– Тату, відчиняй ворота, ми не плануємо стояти тут до вечора! – дзвінкий, незвично різкий голос Аліни розрізав ранкову тишу дачного селища.

Я відклав шурупокрут і витер піт з чола. Серце радісно тьохнуло: приїхали. Ми з Валентиною чекали на цей день, як на манну небесну.

Дружина три дні не виходила з кухні, складаючи меню, якому позаздрив би пристойний ресторан. Холодець, три види салатів, маринована за особливим рецептом шия, домашні наливки – все для них, для коханих.

– Іду, доню, йду! – гукнув я, поспішаючи до хвіртки. – Валю! Чуєш? Приїхали наші!

Валентина випурхнула на ґанок в ошатному фартуху, сяючи, як травневе сонечко. Вона подумки розсаджувала всіх за стіл, накритий під старою яблунею. Біла скатертина, важкі прилади – вона любила естетику сімейних обідів.

Темно-синій седан Гени загальмував біля воріт. Задні двері відчинилися, і на курну дорогу вискочили п’ятирічний Артем і маленька Соня.

– Дідусю! Бабуся! – закричали вони в унісон, кидаючись до нас.

Валентина притиснула їх до себе, обсипаючи поцілунками.

– Мої золоті, як ви виросли! А вже зголодніли, мабуть? Ходімо швидше, там пиріжки гарячі, і узвар холодненький.

Я підійшов до водійських дверей, чекаючи побачити усміхнене обличчя зятя.

– Гена, ну нарешті! Заганяй машину у двір, став за моєю. Зараз розвантажимось, і підемо теплицю до ладу доводити. Там пара листів полікарбонату відійшла, удвох за годину впораємося, а потім за стіл!

Гена навіть не заглушив двигун. Він сидів, вчепившись у кермо, і дивився кудись крізь лобове скло. Його обличчя виражало дивну суміш провини та непохитності.

– Вікторе Сергійовичу, я це… заїжджати не буду, – глухо промовив він.

Я завмер із простягнутою до ручки дверей рукою. Усередині ворухнулося недобре передчуття.

– У сенсі – не будеш? А як же обід? Які справи? Ми ж домовлялися, Гено. Ти сам казав, що допоможеш із фундаментом під альтанку.

У цей момент відчинилися пасажирські дверцята, і з машини вийшла Аліна. На ній були дорогі сонцезахисні окуляри та сарафан, явно не призначений для колупання в грядках. Вона навіть не підійшла обійняти матір.

– Тату, давай без драм, – холодно кинула дочка, поправляючи сумочку на плечі. – У нас плани змінилися. Ми дітей вам завезли на всі свята, а самі виїжджаємо.

Валентина, що стояла поруч з онуками, зблідла. Її рука мимоволі стиснула край фартуха.

– Алінко, як же так? – прошепотіла вона. – Я стільки всього наготувала… Качка в духовці, тортик твій улюблений, «Медовик». Ви ж обіцяли побути разом.

– Мамо, ну який “Медовик”? – Аліна роздратовано зітхнула. – Гена три місяці орав на об’єкті без вихідних. Вчора лише проєкт здав.

– Йому перезавантаження потрібне, тиша. А яка тиша з дітьми на дачі? Тут то Артему нудно, то Соню нагодуй, то комарі покусали.

– То ми б допомогли! – вставив я, відчуваючи, як усередині закипає праведний гнів. — Ми для того вас і звали, щоб разом і попрацювати, і відпочити.

– «Разом попрацювати» у твоєму розумінні – щоб Гена спину гнув на твоїх плантаціях, – відрізала дочка.

– Ні, тату. Ми вирішили провести ці чотири дні вдвох. У спа-готелі за сто кілометрів звідси. Бронь вже оплачена, скасуванню не підлягає.

Я глянув на зятя. Він так і не вийшов із машини. Сидів, як манекен, уникаючи мого погляду.

– Гено, тобі не соромно? – спитав я прямо. – Мати два дні стояла біля плити. У неї тиск, ноги набрякають, а вона заради вас намагалася! Невже складно бодай пообідати з нами?

Гена нарешті повернув голову, і в його очах я побачив не каяття, а якусь втомлену злість.

– Вікторе Сергійовичу, зрозумійте і мене. Я просто хочу лежати та дивитися в стелю, а не слухати лекції про те, як правильно підв’язувати помідори. Аліна має рацію, нам потрібен відпочинок від усіх. І від дітей у тому числі!

– Від усіх? – перепитав я, втрачаючи мову. – Тобто ми тепер усі? Відпрацьований матеріал?

Аліна тим часом уже викидала дитячі рюкзаки на траву біля воріт. Вона діяла чітко і швидко, немов кур’єр служби доставки, якому потрібно встигнути на замовлення.

– Речі тут, – швидко промовила вона. – Вітаміни в Артема в синій кишеньці, давати після сніданку. Соні на ніч читати тільки про зайця, інакше не засне. Ми на зв’язку, але телефон я, швидше за все, відключу, щоб не смикали.

– Стривай, – я перегородив їй шлях до машини. – Ти розумієш, що ти зараз робиш? Ти просто викидаєш дітей та тікаєш. Ми з матір’ю не наймалися у безплатні няньки без попередження! Ми також мали плани на ці дні!

– Які у вас плани? – Аліна поблажливо посміхнулася. – Огірки? Бур’яни? Тату, не сміши! Ви все одно на дачі сидите, яка вам різниця – двом сидіти, чи з онуками?

– Заодно і поспілкуєтеся, ви завжди скаржитесь, що рідко дітей бачите. Ось вам – ексклюзив на чотири дні! Радуйтеся!

Валентина тихо схлипнула. Артем і Соня, відчувши напругу дорослих, притихли та притиснулися до бабусі.

– Аліно, доню, – подала голос мати, – так же не робиться. Ми ж люди, а не камера схову. Якби ви заздалегідь сказали, ми б підготувалися, я б не затівала цей бенкет…

– Якби ми сказали заздалегідь, ви б почали капати на мізки: «ой, як же так, сім’я має бути разом», – Аліна вже сідала в салон. – Все, мамо, ми запізнюємося. На вечерю у нас столик замовлений, треба ще встигнути заселитися.

– Послухай мене, – я підійшов до вікна Гени. – Якщо ви зараз поїдете ось так, не чекайте, що я посміхатимуся вам при зустрічі. Це не просто нахабство, це зрада!

Гена натиснув кнопку, і скло повільно поповзло вгору. Останнє, що я почув, був його тихий голос.

– Вибачте, Вікторе Сергійовичу. Але мені реально треба видихнути.

Машина різко рушила з місця, обдавши нас хмарою пилюки. Червоні габаритні вогні майнули за поворотом і зникли. Настала дзвінка тиша, що переривалася тільки щебетом птахів та важким диханням Валентини.

– Ну що, Валю, – я глянув на дружину, – приїхали гості? Дорогі! Улюблені!

Дружина стояла, затуляючи обличчя руками. Фартух, який вона так старанно вибирала, тепер здавався якимсь безглуздим маскарадним костюмом.

– Вітю, як же так? – шепотіла вона крізь сльози. – Ми ж їх любимо… Ми ж усе для них… Невже ми такі погані батьки, що з нами навіть годину посидіти не можна?

– Це не ми погані, Валю, – я підняв із землі рюкзаки. – Це в них із пам’яттю проблеми. Забули, хто їх на ноги ставив. Нічого, пам’ять – річ, що повертається.

На обід до паркану підійшов наш сусід по ділянці, Павлович. Він завжди був у курсі всіх подій, а вже такий «урочистий» приїзд і миттєвий від’їзд дітей не міг пропустити повз вуха.

– Сергію! – крикнув він через паркан. – А що це у тебе зять так стартанув, ніби за ним колектори женуться? Навіть привітатись не встигли.

Я відчув, як до горла підкочує грудку. Сказати правду, означає визнати, що власна дочка витерла об нас ноги.

– Та розумієш, Павловичу… – я зам’явся, але Валентина, раптом випроставшись і змахнувши сльози, перехопила ініціативу.

– Ой, Павлович, біда прямо! – дзвінко крикнула вона, натягуючи на обличчя фальшиву, але переконливу усмішку. – У Гени на роботі аврал трапився, викликали терміново.

– Якийсь там збій у системі, тільки він і може полагодити. Ось, кинули нам онуків і помчали, а ми засмучені й досі. Аліна мало не плакала, так хотіла на дачі залишитися.

Я подивився на дружину з подивом. Вона брехала натхненно, захищаючи честь дочки, яка щойно на неї наплювала.

– Ось воно як, – співчутливо промимрив сусід. – Трудяга в тебе зять, молодець. Ну, ви тоді це… заходьте ввечері? У мене настоянка на смородині дозріла.

– Зайдемо, Павловичу, обов’язково зайдемо, – відповів я, хоч на душі було нудно. – Не пропадати ж добру. У нас тут столи ломляться, то самі до нас приходьте з Петрівною. Влаштуємо бенкет на весь світ.

Коли сусід відійшов, я обернувся до Валі.

– Навіщо ти це зробила? Навіщо виправдовуєш їх?

– А що я мала сказати? – Вона гірко посміхнулася. – Що наша дочка вважає нас за обслуговчий персонал? Нехай люди думають, що в нас все добре. Мені так легше, Вітю. Будь ласка, не сперечайся.

Свята, які мали стати відпочинком, перетворилися на випробування на міцність. Валентина, замість відпочивати в шезлонгу, крутилася дзиґою.

Соня вередувала – їй не вистачало мами, Артем постійно ліз у теплицю, де я намагався працювати, і ледве не перебив усі розсадні ящики.

Мої сили закінчувалися. У моєму віці працювати на городі та одночасно доглядати двох гіперактивних дітей – це не відпочинок, це марафон на виживання.

– Дідусю, а чому тато не бере слухавки? – запитав Артем другого дня, коли я вкотре намагався додзвонитися до Аліни.

– Зайнятий тато, внучок. Дуже зайнятий, – буркнув я, дивлячись на екран телефону. “Абонент знаходиться поза зоною дії мережі”.

Вони й справді відключили телефони.

До вечора третього дня я сидів на ґанку, дивлячись на свої натруджені, тремтячі руки. Поруч сіла Валентина.

– Знаєш, Вітю, – тихо сказала вона, – я все думала. Ми їм завжди допомагали. Весілля зіграли, на перший внесок на квартиру додали, з дітьми від народження сиділи по першому свисту. І жодного разу, чуєш, жодного разу не дорікнули.

– У цьому й була наша помилка, – я стиснув кулаки. – Ми привчили їх до того, що наш ресурс безмежний. Що ми це така зручна функція, яка завжди «ввімкнена».

– Вони завтра приїдуть їх забирати, – зітхнула дружина. – Аліна надіслала повідомлення. «О 18:00, дітей зберіть до цього часу, нам ще в місто у заторах їхати».

– Зберіть… – я хмикнув. – Як валізи до камери схову. Ну що ж, хай приїжджають. У мене для них також є пара «сюрпризів».
***
У неділю, рівно о шостій вечора, синій седан знову загальмував біля воріт. Цього разу Аліна та Гена виглядали чудово: відпочилі, засмаглі, сяють голлівудськими посмішками.

– Всім привіт! – Аліна легко вистрибнула з машини. – Ну, як ви тут? Не сумували? Ой, мамо, ти чого така бліда? На сонці перегрілася?

Валентина мовчки вказала на сумки, що стояли біля хвіртки. Діти, побачивши батьків, кинулися до них, але в їхній радості прозирала якась настороженість.

– Все нормально, Аліно, – спокійно сказав я, виходячи вперед. – Діти нагодовані, вигуляні, інструкції виконані.

– Ну і чудово! – Гена підійшов, щоб потиснути мені руку, але я демонстративно прибрав її за спину. Зять зніяковів, але промовчав. – Гаразд, ми тоді завантажуємось і погнали. Завтра на роботу, треба виспатися.

– Стривай, – я дістав з кишені аркуш паперу. – Тут невеликий звіт.

Аліна насупилась:

– Який ще звіт? Тату, не починай!

– Це рахунок, – я простяг їй папір. – За послуги приватного дитячого садка у святкові дні. Цілодобове перебування, індивідуальне харчування, педагогічний супровід.

– Я переглянув ціни в інтернеті. За двох дітей за чотири дні – двадцять тисяч гривень. Плюс вартість продуктів, які ми закупили до вашого приїзду, та які ви не їли. Разом двадцять п’ять.

Аліна округлила очі. Гена нервово хихикнув:

– Вікторе Сергійовичу, це жарт такий?

– Які вже жарти, Гено, – я глянув йому просто в очі. – Ви цінуєте свій відпочинок? Ви сплачуєте за спа-готель, за ресторани, за комфорт! Чому ви вирішили, що наш відпочинок, наш час та наше здоров’я коштують нуль гривень?

– Тату, ти у своєму розумі? – верещала Аліна. – Ми твоя родина! Які гроші?

– Сім’я – це ті, хто сидить за одним столом у свята, – викарбував я. – Сім’я – це ті, хто допомагає тестеві з теплицею, знаючи, що в нього спина болить.

– А ви – клієнти! Ви замовили послугу «перетримання дітей» без погодження з виконавцями. Будьте ласкаві сплатити!

– Ми не платитимемо, це марення! – Аліна зірвалася на крик.

– Тоді не ображайтеся, – я знизав плечима. – Це був останній раз, коли ви бачили нас на цій дачі в ролі няньок!

– З цього моменту всі візити тільки за попереднім записом і тільки на платній основі. Якщо ви перевели наші відносини у формат «послуга-споживання», граймо за вашими правилами.

– Та подавись ти своїми грішми! – Аліна вихопила з гаманця пачку купюр, мабуть, відкладених на щось інше, і шпурнула їх на траву. – Поїхали, Гено! Щоб я ще раз сюди приїхала…

Вони поїхали так само швидко, як і вперше. Гроші залишилися лежати на траві яскравими фантиками.

Валентина підійшла і тихенько підійняла їх.

– Вітю, навіщо ти так? Тепер вони точно довго не з’являться.

– І слава богу, Валю, – я обійняв дружину за плечі. – Зате тепер ми знаємо ціну їхнього кохання. А на ці гроші ми завтра поїдемо в місто і купимо тобі масажер для ніг, про який ти мріяла.

– І в санаторій путівки візьмемо. На двох. Без дітей та без онуків. Адже нам теж треба «видихнути», вірно?

Я дивився на порожню дорогу і відчував незвичайну легкість. Нахабство лікується лише холодною рішучістю.

І нехай в очах дочки я тепер «божевільний старий», зате у власних очах я нарешті став людиною, яка цінує своє життя.

А як би ви вчинили в цій ситуації? Чи варто було прощати таку зухвалу витівку заради «миру в сім’ї», чи батько вчинив правильно, виставивши рахунок?

Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!