– Віро! Скільки можна плакати? Я тобі вже сто разів казала – кидай ти цього опудала! Тобі не набридло через нього щодня мочити подушку? Я вже втомилася прати твої наволочки

By Liudmyla

November 02, 2026

Вірочка надривно плакала вже хвилин п’ятнадцять, і серце матері не витримало. Світлана кинула чистити картоплю, вийшла з кухні, неквапливо підійшла до  кімнати дочки, і, трохи прочинивши двері, роздратовано вимовила:

– Віро! Скільки можна плакати? Я тобі вже сто разів казала – кидай ти цього опудала! Тобі не набридло через нього щодня мочити подушку? Я вже втомилася прати твої наволочки!

– Мене розлюбили… – пролунав з кімнати стогін. – Розлюбили мене, матусю…

– Хто тебе розлюбив?

– Сергій…

– Зовсім?

– Угу … Він сказав, що більше ніколи мені не подзвонить …

– Ну то й що? Ти забула, що ви навчаєтесь в одному класі?

– Він сказав, що й сидіти зі мною більше не буде. Мене розлюбили…

Дочка знову застогнала, а Світлана полегшено зітхнула.

– Слава Богу, відбулося… Ще один наречений відвалив…

– Мамо, що ти кажеш?! – обурено задзвенів голос Вірочки. – Я ж його люблю!

– Нічого, скоро школу закінчиш, і ваша дитяча гра в кохання закінчиться. – навчена досвідом жінка хмикнула, і вирушила назад на кухню, продовжуючи бурмотити собі під ніс.

– Ех, дівчинко моя … Подорослішаєш, і відразу станеш дивитись на чоловіків по-іншому. Зверху вниз, а не навпаки.

Світлана увійшла на кухню, і щільно зачинила за собою двері, щоб не чути доньку, яка все ще нила у своїй кімнаті, як маленька дитина, у якої відібрали улюблену іграшку.

На кухонному столі задзвенів мобільний телефон. Побачивши, що дзвонить Федір, на обличчі у неї відразу засяяла посмішка.

З цим чоловіком вони зустрічалися вже майже рік, і він, здається, мав намір покликати Світлану заміж. Вона особливо не чекала на цю пропозицію, але, все одно, іноді мріяла знову стати дружиною і відчути хоч якесь щастя.

Як із першим чоловіком. З ним перші п’ять років Світлана була по-справжньому щасливою. І чому у них все закінчилося погано – досі незрозуміло.

Вона піднесла телефон до вуха, і тихо, щоб не почула дочка, промовила:

– Привіт. Ти чого дзвониш так рано? Ми ж домовилися зустрітися, як завжди, о сьомій вечора.

– Так, домовилися, – відповів чоловік дивним, і, як Світлані здалося, чужим голосом. – Але в мене дещо змінилося.

– Що змінилося?

– Я не можу тобі сказати телефоном, що в мене змінилося. Просто сьогодні я не прийду, і все.

– Не прийдеш? Чому?

– Я ж сказав, у мене змінилися плани.

– Так? – Серце у жінки чомусь закалатало сильніше. – А чому вони змінились?

– Світлано, припини! – Раптом нервово вигукнув Федір.

– Що я маю припинити?

– Припини свій допит. Все, що я тобі хотів сказати, я вже сказав. Сьогодні зустріч скасовується!

– А чому ти так розмовляєш зі мною?

– Як?

– Наче я тебе дратую?

– Так, ти мене дратуєш.

– Що?

– Ти мене дратуєш, Світлано! Тому, давай на цьому закінчимо і розлучимося друзями.

– Стривай! – Як це – розлучимося?

– Ти не знаєш, як люди розлучаються?

– Ах, он навіть як… – Світлані стало бракувати повітря. – Так, я знаю, як вони розлучаються.

– От і добре. Тому, я кажу тобі – прощавай. І, мабуть, більше ніколи тобі не подзвоню.

Зв’язок обірвався, і жінка зрозуміла, що все закінчено. Щастя у неї не буде, і дарма вона про нього мріяла.

Світлана повільно опустилася на табурет, поклала телефон на стіл, обхопила обличчя долонями і, як дочка, застогнала.

– Мамо, ти чого? – пролунало над вухом.

Почувши голос дочки, Світлану ніби прорвало, і вона, майже в істериці, заридала.

– Мамочко!.. – злякалася Віра. – Ти чому плачеш? Через мого Сергія, чи що? Та плюнь ти на нього! Навіть я заспокоїлася, і вже не хвилююся, а ти…

– Він же тобі ніколи не подобався. – Дочка схопила мамину голову руками, і притиснула її до свого живота. – Ну, мамо… Ну, годі… А то я, теж, знову зареву… Ну, що ти, як маленька? Навіщо ти плачеш?

– Мене розлюбили… – застогнала  Світлана.

– Хто тебе розлюбив?

– Розлюбили мене, дитинко…

– Дядько Федя, чи що? Який з’їв ведмедя?

– Угу …

–  Мамо … – дочка притиснула матір до себе ще сильніше. – Невже через нього можна плакати? Якщо чесно, він мені ніколи не подобався. Ходить, ходить до нас, начебто, просто, поїсти.

– Він більше не прийде… – схлипнула Світлана. – Ніколи… І не подзвонить… Він так сказав…

– Ну і нехай. Подумаєш? До речі, ти подобаєшся дядькові Віті. Ти не знаєш про це?

– Якому ще дядькові Віте?

– Приятелю цього Феді. Пам’ятаєш, ми якось з тобою зустріли їх на вулиці, і потім довго гуляли набережною.

– Цей дядько Вітя так дивився на тебе. Так дивився. Такими очима. Не те що, дядько Федір зі своєю нудною фізіономією.

– Ну, що ти вигадуєш, Віро?

– Нічого я не вигадую. Хочеш, я знайду цього дядька Вітю.

– Навіщо? Ти з глузду з’їхала?

– Я його знайду, і скажу, що тепер ти – вільна.

– Я тобі знайду! – Світлана остаточно припинила плакати, і потихеньку отямилася. – Як ти його знайдеш?

– Ой, складнощі які, – хмикнула Віра. – Зараз людину знайти через інтернет – раз плюнути.

– До речі, його сторінка мені часто трапляється в мережах. Я попрошуся до нього в друзі, а потім повідомлю, що в тебе з дядьком Федьком все розвалилося. Хочеш?

– Спробуй тільки! – Мати погрозила доньці кулаком.

– І спробую, – усміхнулася донька, і витерла Світлані мокре обличчя своєю футболкою. – А-то, нюні розвісила, як першокласниця, яка отримала першу двійку.

У кімнаті доньки пролунав телефонний дзвінок. Вона насторожилася, і погладивши маму по голові, сказала:

– Я зараз.

Пішла, а через деякий час повернулася.

– Сергій дзвонив, – весело повідомила вона.

– Що, помиритись хотів? – Запитала мама.

– Не знаю. Я його дзвінок скинула. Нічого, хай помучиться, коли сам почав. А я краще з Тимком завтра сяду за парту. Він теж класний. І займається спортом. Тож, матусю, не плач. Якщо що, чоловіків на наш з тобою вік вистачить.

– Що? На наш з тобою вік? – Світлана зареготала. – Ну, ти в мене і вертихвостка!

– Ага! – Зареготала і Віра. – Ще й яка!

Чи варто ревти за такими кавалерами, як ви вважаєте?