— Внучка була лише приманкою. І я на неї, щиро кажучи, клюнула. Ось стою тут з вашою шваброю, наче якась дурепа у фартуху.

Пандус біля третього під’їзду був викладений абияк, з неприємним горбом посередині. Надя, яка вже вісім років майструвала індивідуальні ортези й гільзи для протезів, щодня подумки виписувала будівельникам рахунок за цю халтуру.

Вона звикла до точності, до кожного міліметра, а тут – таке. Іринка, її донечка, вже мчала вгору сходами, самокат гуркотів за нею.

— Мамо, а бабуся ж мені обіцяла показати, як квіточку коклюшками плетуть! — вигукнула донька, вже майже нагорі.

— Покаже, люба. Тільки не літай, тут поручні хитаються.

— Ти ж завжди така обережна, а потім — йод і зеленка, — жалібно промовила Іринка, сповільнюючи крок.

Двері прочинилися самі, їх давно тримала Тамара Петрівна на простій клямці, щоб зайвий раз не розвертати інвалідне крісло. Вона виїхала в передпокій — маленька, пряма, з акуратним пучком сивого волосся, заколеним олівцем. На її колінах лежав спеціальний валик з незакінченим візерунком, з якого, мов їжакові голки, стирчали дерев’яні коклюшки.

— Іринко, сонечко моє, ходи сюди, я тобі шпильки приготувала, — променисто всміхнулася бабуся. — Надю, проходьте, не стійте на порозі.

— Я тільки на годинку, — попередила Надя. — О четвертій у мене примірка в майстерні.

— Встигнете, не переймайтеся. А що сьогодні робите?

— Гільзу підганяю. Чоловік після аварії, заново вчимося ходити.

— Господи, — зітхнула Тамара Петрівна. — Ваша робота така благородна, а руки у вас просто золоті!

Надя нічого не відповіла. Вона терпіти не могла, коли починали хвалити її «золоті руки» — бо слідом неодмінно мала прозвучати якась просьба.

Іринка вмостилася просто на підлозі й почала перебирати коклюшки. Бабуся тим часом показувала: переплести, скрутити, знову переплести. З-під її пальців, трохи викривлених артритом, повільно виростала хитромудра біла павутинка мережива.

— Надю, — покликала свекруха, не відриваючись від валика. — Є в мене до вас маленьке прохання.

— Квартиру треба було б прибрати. Я ж нікуди не дістаю, мені стеля — наче чужа країна. Пилюки назбиралося…

— Так Люда ж у декреті, а нову прибиральницю дадуть тільки з п’ятнадцятого. Два тижні без рук.

— Почекає вона, звісно, почекає, — Тамара Петрівна підняла на Надю очі, вологі й круглі, майже по-дитячому беззахисні. — Тільки ж я в цій пилюці живу, а не вона.

Надя кинула погляд на доньку. Іринка сиділа, притулившись плечем до колеса візка, і щось тихенько бурмотіла, рахуючи мереживні переплетення. Колись Надя приходила сюди по три рази на тиждень: мила, готувала, возила свекруху до поліклініки, сперечалася з реєстратурою до хрипоти. Потім у кишені чоловікової куртки знайшовся готельний чек. І все обірвалося, ніби відрізали гострим ножем.

— Гаразд, — погодилася Надя, ледь зітхнувши. — Година. Не довше.

— Дякую тобі, золота моя. Відро під ванною, ганчірки в тумбочці.

— Ви у мене все пам’ятаєте, — лагідно посміхнулася свекруха, задоволена результатом.

Надя почала з передпокою — як і завжди, від дверей вглиб. Витрусила килимок, протерла плінтуси, відсунула тумбу для взуття. І одразу ж наткнулася на кросівки. Сорок четвертий розмір, сірі, з витоптаним внутрішнім краєм. Антон з дитинства клишоножив, і Надя півтора року старанно підбирала йому ортопедичні устілки.

Вона потримала кросівок у руці, потім акуратно поставила його на місце. Відкрила шафу в коридорі, щоб дістати швабру, і побачила там жіноче пальто кольору топленого молока з пухнастим хутряним коміром. Поруч, на тій самій вішалці, висіла чоловіча куртка, ще з етикеткою хімчистки.

— Тамаро Петрівно! — голосно гукнула Надя. — У вас гості були?

— Що? — донеслося з кімнати. — Іринко, не смикай, ниточка рветься! Надю, я не чую!

— Нічого, — відповіла Надя, хоча всередині вже наростала хвиля обурення. — Просто здалося.

У ванній кімнаті на полиці стояли дві зубні щітки в одній склянці, чоловіча піна для гоління та станок із запасними касетами. Під раковиною — рожевий пластиковий ящик, заповнений до країв: маски для обличчя, патчі, три флакони тоніка, кругла щітка для укладки з довгим світлим волоссям, що застрягло між щетинок. Надя обережно поставила ящик на попереднє місце і витерла пальці об фартух.

— От же ж дива, — промовила вона вголос, дивуючись сама собі. — Яка у вас цікава пилюка.

Кімнату, що раніше була дитячою Антона, свекруха називала «коміркою» і стверджувала, що там суцільний мотлох. Двері були прикриті, але не замкнені. Надя штовхнула їх ручкою швабри.

Жодного мотлоху там не було. Стояло розібране двоспальне ліжко з кавовою плямою на наволочці, на спинці висів чоловічий ремінь, а на стільці — блузка з паєтками. Відкрита шафа була забита щільно: Антонові сорочки, розсортовані за кольорами, жіночі сукні, сумки в чохлах. На підвіконні лежала стопка візитівок.

Надя взяла верхню.

«Світлана. Організатор домашнього простору. Дім без мотлоху за сім днів». І телефон.

— Сім днів, — повторила Надя, відчуваючи їдкий сарказм. — Ну-ну.

На підлозі біля ліжка валялася коробка від кур’єрської доставки, розкрита ножем, а всередині — бульбашкова плівка. Поруч — дві кружки із засохлим дном, тарілка зі скам’янілою скоринкою та згорнутий у трубочку пакет з-під чипсів. Надя постояла посеред цього всього, тримаючи ганчірку, наче якийсь речовий доказ.

Потім різко розвернулася і попрямувала до кімнати, де сиділи Тамара Петрівна та Іринка. Вона йшла повільно, намагаючись не зірватися при дитині.

— Іринко, — сказала Надя рівним, спокійним голосом, — іди, будь ласка, на кухню, там у сумці твій сік. Посидь п’ять хвилин.

Донька глянула на матір, доросло зітхнула і, шльопаючи п’ятами, вийшла. Тамара Петрівна тим часом перестала перебирати коклюшки. Вона дивилася на Надю знизу вгору, і обличчя її було дивно спокійним, наче вже готовим до всього.

— Ви покликали мене, щоб я прибирала за колишнім чоловіком і його новою дружиною? — ледь стримуючи гіркий сміх, запитала Надя, і ганчірка в її руці боляче капнула на килим. — Правильно я зрозуміла розстановку сил?

— Я не кип’ячусь, — відповіла Надя, не відводячи погляду. — Я просто хочу розставити крапки над «і». Там дві зубні щітки у склянці, там ящик з масками для обличчя, там візитівки з яскравим написом: «Дім без мотлоху». Виходить, фахівчиня з порядку живе у вашій квартирі, не прибирає за собою тарілки, а ганчірку в руки дали мені.

— Вони тут тимчасово, — поспіхом виправдовувалась свекруха. — Антон орендував житло, але власниця підняла ціну. Тож він повернувся до мене. Я ж не могла сина на вулицю вигнати, мамо.

— Ви ж мене кликали до відра, — рішуче відрізала Надя. — Внучка була лише приманкою. І я на неї, щиро кажучи, клюнула. Ось стою тут з вашою шваброю, наче якась дурепа у фартуху.

Тамара Петрівна випрямилась у кріслі, її голос став твердішим: — Не смійте так зі мною розмовляти, Надю. Я ж вам нічого поганого не зробила.

— Не зробили, — погодилась Надя. — Ви просто вирішили, що колишня невістка — це така собі функція. Приходить, миє, йде. І не питає зайвого.

— Я не можу просити Світлану, — вимовила Тамара Петрівна. — Вона ж мені не рідна.

— А я вам хто? — голос Наді затремтів. — Я вам, вибачте, теж давно не рідна. Ми ж розлучились. Ваш син пішов до коханки, яка зараз солодко спить на ліжку в його дитячій, а я досі ношу вам ліки й вожу вашу коляску по поліклініках.

Надя жбурнула ганчірку у відро, і вода хлюпнула через край. — От саме. Раніше я б і далі все це робила, чесне слово. Я на вас зла не тримала. Я тримала його на Антона.

— Так і тримайте на нього, — квапливо сказала свекруха. — Я тут до чого?

— Ви до того, що сьогодні ви мене використали. Ви чудово розуміли, що я побачу їхню шафу, їхні речі. І ви собі думали: ну, побурчить трохи, але відмиє, куди ж вона подінеться? Вона ж добра. Ви так думали, Тамаро Петрівно. Просто вголос це звучить якось не дуже пристойно.

Свекруха опустила руки на валик, і раптом здалася зовсім маленькою, беззахисною.

— Я боюся їх, — тихо прошепотіла вона. — Ось правду вам кажу. Світлана вчора сказала, що я задовго ходжу в туалет і через мене вона спізнюється.

— І ви вирішили, що краще хай принижують мене, аніж вас? — Надя зняла фартух і акуратно склала його на підлокітник крісла. — Я все зрозуміла. Прибирання довершить організатор домашнього простору. У неї ж якраз є сім днів у запасі.

— Іринко! — покликала вона доньку. — Взувайся, ми йдемо.

— Дитину не позбавляйте, — голос свекрухи затремтів. — Дитина ні в чому не винна.

— Дитина й не винна, — відповіла Надя. — Винні ви. І знаєте, що найпротивніше? Ви б ще й Світлані потім розповіли, яка у вас невістка безтолково плінтус протерла.

На сходах Іринка взяла її за руку.

— Я говорила голосно і по суті.

— Іринко, — Надя присіла навпочіпки просто на сходинці. — Я тобі потім усе поясню. Коли в мене перестануть руки свербіти.

Донька трохи подумала і кивнула — наче людина, яка вирішила, що дорослі знову несуть якусь нісенітницю, але сперечатися дорожче.

Того ж вечора в майстерні, між двома примірками протезів, Надя розповіла все Галі. Галя зналася на житлі для людей на візках — вона знала в місті кожен ліфт, кожен поріг і кожного хама в ОСББ.

— Ти дурепа, — сказала Галя, дожовуючи бутерброд.

— Дурепа, бо погодилася прибирати? Вона тебе за язик не тягнула?

— Тягнула. Вона мені про стелю так розповіла, ніби про якусь заморську країну. Красиво ж.

— Красиво, — Галя витерла пальці. — Вона ж у нас майстриня мережив, у неї всі слова з візерунком. І що тепер?

— Нічого. Вожу Іринку до своєї мами, у тієї теж пилюка є.

— Вона не покинута. У неї є син. Прекрасний син, до речі. Ножі точить по ресторанах, приїжджає зі своєю валізкою, усі кухарі його обожнюють. Такий майстер, що волос на льоту ріже.

— Волос на льоту він ріже, — хмикнула Галя. — А сім’ю — з розмаху.

Телефон свекрухи світився сім разів за два тижні. Надя не відповідала. На восьмий раз прийшло повідомлення: «Ірина не образиться на мене?»

Надя довго дивилася на екран, потім набрала відповідь: «Образиться. Діти все сприймають буквально».

Надя сховала телефон у кишеню халата і пішла шліфувати гільзу. Шум верстата чудово замінював будь-які розмови.

Тамара Петрівна викотилася в коридор того ж вечора, коли Антон повернувся з роботи і з гуркотом кинув на підлогу валізку з брусками та мусатами.

— Антоне, — сказала вона. — Вам треба звідси з’їхати.

Антон засміявся, стягуючи куртку, але потім зрозумів, що мати не жартує, і застиг із рукавом у руці. — З’їхати? Тобі й твоїй жінці. Даю місяць.

— Мамо, ти що, головою вдарилась? Куди ми дінемося?

— Куди завгодно. Ти ж дорослий чоловік, у тебе замовлення, у неї вебінари. Орендуйте.

— Але ж знімати житло дорого, — почав Антон. — Та й знайти щось пристойне…

— Отже, дешевше, — перебила Тамара Петрівна. — Далі від центру, вищий поверх, без ліфта. Мені байдуже.

Світлана вийшла з кімнати в халаті, з рушником на голові.

— Що за збори тут? — запитала вона.

— Мати нас виганяє, — повідомив Антон.

— У якому сенсі виганяє? — Світлана повернулась до крісла, її голос став дзвінким, рівним, витренованим на вебінарах. — Тамаро Петрівно, у нас же з вами наче все було чудово.

— Було, — погодилася старенька. — Поки я не зрозуміла, що я тут просто меблі.

— Ви не меблі. Ви член родини.

— Член родини ходить у туалет стільки, скільки йому потрібно, і його ніхто не підганяє, — жорстко відповіла Тамара Петрівна.

Світлана розгублено озирнулася на Антона, шукаючи підтримки, але він лише потирав лоба долонею.

— Це через неї, так? — запитала Світлана. — Через твою колишню? Вона тут моєю щіткою пообурювалася, і все, старенька прозріла?

— Не смійте так про неї, — вже іншим тоном, з прихованою повагою, сказала Тамара Петрівна.

Цілий місяць вони так і не з’їжджали. Місяць вони намагалися її «виховувати».

Коляску Тамари Петрівни щовечора пересували до дверей, ніби ненароком, “щоб не заважала проходу”. Дістатися до неї вранці ставало цілим квестом: потрібно було повзти, тримаючись за стіну. Пульт від телевізора постійно кудись зникав, а ліки, які Антон мав викупити за рецептом, “забувались” двічі поспіль. Хліб у холодильнику закінчувався вже до обіду, хоча ще вранці його було вдосталь.

Мати дивилась на сина.

«Ти це навмисно робиш», — тихо промовила Тамара Петрівна, намагаючись не зронити голос. Антон лише відмахнувся.

«Я працюю, мамо, не кур’єр же, щоб тобі за кожною булочкою бігати», — відповів він. Тамара Петрівна знала: Антон вже втретє відмовляється, і щоразу з якоюсь їдкою, образливою фразою.

Світлана ж тим часом активно втілювала свої ідеї з “організації домашнього простору”. На двері кімнати Тамари Петрівни вона причепила накладний замок, а потім сфотографувала передпокій для свого блогу. Підпис під фото гордо проголошував: «Як навести порядок там, де на вас не чекають». Її підписники, звісно, поставили цьому посту тисячу вподобань.

Одного разу до Антона завітав його друг Сергій. Він займався стрільбою з лука в заміському клубі, тож розмовляв повільно, розважливо, наче прицілюючись до кожного слова.

«Ви ж розумієте, Тамаро Петрівно, вона вас просто доводить», — процідив він, ніби й не помічаючи, що говорить про матір свого друга.

Антон скривився, проте нічого не відповів, а Сергій продовжив: «Довела б до інсульту – і все, питання закрите. Це ж так простіше для тебе, якщо вона… ну, сама розумієш». Тамара Петрівна, не зачиняючи дверей своєї кімнати, чула кожне слово. Вона вже давно не зачиняла, хотіла знати, що про неї говорять.

Сергій говорив далі: «Це ж квартира. Мати – це всередині квартири». Ці слова різонули найдужче. Наче вона була не живою людиною, а лише елементом інтер’єру, який “заважає”. Стара жінка тихенько дістала диктофон. Її руки вже були не такі спритні, але голова працювала, мов ті коклюшки, що плетуть мереживо: перебирала, сплітала, розплутувала кожну ниточку розмови.

Тамара Петрівна зателефонувала Наді у середу, рівно о сьомій ранку. Надя здригнулася від несподіванки. “Не кладіть слухавку, — одразу ж сказала Тамара Петрівна. — Мені потрібно тридцять секунд”. Надя, все ще сонна, сіла на край дивана, притиснувши телефон плечем.

“Це твоє, — продовжила свекруха. — Я хочу об’єднатися. У тебе ж однокімнатна, а в мене двокімнатна, у доброму районі. Разом це буде чотирикімнатна квартира, з ліфтом, де коляска вільно проходить, і жодних порогів”.

Надя мовчала, намагаючись осмислити почуте. “Я оформлю тобі довічне проживання, — поспішила додати Тамара Петрівна. — Мені нічого зайвого не потрібно, все буде чесно, нотаріально, з юристом, хоч із трьома одразу. І запам’ятай: у мого сина в цій квартирі нічого немає. Ні частки, ні метра, ні навіть закутка”.

Надя мовчала так довго, що на іншому кінці дроту Тамара Петрівна вже почала турбуватися. “Ні, — нарешті промовила Надя. — Я просто підбираю слова, як би вам чемніше відмовити”.

Тамара Петрівна зітхнула: “Нічого, кажіть як є. Ви мене вже одного разу використали, як ганчірку. Чому я маю вірити, що ви не використаєте мене знову, тепер як ліфт? Заїдете, облаштуєтесь, а за рік ваш синочок з покаянням приїде, і я знову буду мити за його бабою”.

“Тому що я внесу в договір пункт: без моєї письмової згоди ніхто не зможе прописатися. А згоди я не дам”, — твердо відповіла Тамара Петрівна. “Папір, — сказала Надя, немов у роздумах. — Добре. Пишіть усі умови, які хочете. Я підпишу, навіть не читаючи”.

Галя, подруга Наді, приїхала до її майстерні з ноутбуком і розклала варіанти прямо на робочому столі, відсунувши заготовки для протезів. “Дивись, який будинок хороший: ліфт дев’яносто на сто десять сантиметрів, тамбур широкий, пандус нормальний, не горбатий. Чотири кімнати, дві ванні”.

“Галю, мені не про метри. Я думаю, чи варто взагалі в це вплутуватися”, — відповіла Надя. Галя, яка знала всі юридичні тонкощі, кивнула: “Юридично – варто, якщо все робити як слід. Всю квартиру оформляй на себе. Пропишемо довічне проживання, але не довічне утримання. Інакше ти для неї будеш доглядальницею за контрактом, а не невісткою з доброї волі”.

Галя клацнула ручкою: “Ти їй хто завгодно, Надю, але прізвища ти свого не міняла, і донька у тебе її крові. Питання одне: ти її витримаєш?” Надя задумалась, а потім тихо сказала: “Вона мені вісім років супи варила і Іринку зі садочка забирала, коли я в нічні зміни працювала. Вона не підла. Просто труситься”.

Інша подруга, колега Галі, подзвонила, і як завжди, мала свою думку. “Вона тебе підставить, Надю. Старі люди непередбачувані”. Надя сухо відповіла: “Він прийде з мусатом. Він ножі точить, а не носить”.

Надя думала три тижні. Вона двічі їздила дивитися квартиру Тамари Петрівни, вимірювала рулеткою кожен дверний проріз, повзала навпочіпки у ванній, перевіряючи, чи поміститься крісло між стіною та раковиною. Вона склала довгий список із двадцяти одного пункту умов і віддала юристу. Юрист викреслив чотири як неможливі, а сімнадцять залишив.

Тамара Петрівна підписала всі сімнадцять.

Антон дізнався про все, коли рієлтор привів перших покупців. Він, забувши постукати, увірвався до кімнати матері, і коляска здригнулася від різкого поштовху дверей. “Це моя квартира, — спокійно, але твердо сказала Тамара Петрівна. — Документи на моє ім’я. Куплена ще до твого народження, кооперативна, виплачена мною і твоїм батьком”.

“Ти тут виріс, звідси ж пішов до Світлани. Тепер рости далі самостійно”. Антон задихнувся від обурення: “Ти не маєш… Ти взагалі розумієш, що ти робиш? Ти віддаєш мої гроші, гроші сім’ї, чужій бабі!”

Тамара Петрівна лише кивнула: “Саме так. Вона – твоя колишня. А для мене – вона справжня невістка”.

Світлана зайшла слідом, тримаючи телефон перед собою, мов щит. “Тамаро Петрівно, давайте ж по-людськи. Ми ж за вами доглядаємо”.

“Ви за мною доглядаєте, — повторила Тамара Петрівна, і в її голосі бриніло задоволення. — Навіть розмовляти нормально розучилися. Ви з’їдаєте мій хліб, а ввечері ставите коляску біля дверей, щоб я до неї повзла. Хочете, я вам це увімкну? У мене все записано”.

Антон сполотнів, обернувшись до Світлани. Тамара Петрівна продовжила, немов нічого й не сталося: “Все. Я стара, мені нудно. Я вмикаю диктофон і плету мереживо. Особливо гарна розмова, де друг вашого чоловіка пояснює йому, що мати – це лише те, що заважає квартирі, а мій син просто мовчить. Як це мило”.

“Я ж знала, що Сергійко базікає! — розлючено огризнулася Світлана. — Ти ж сам його слухав, між іншим, і кивав!”

Тамара Петрівна подивилася на сина, і в її погляді було стільки розчарування: “Так, Антоне, ти кивав. Ти завжди лише киваєш. Мати тобі підлогу стелила, дружина устілки клеїла, я тобі порядок наводила – а ти тільки киваєш і ножі точиш”.

— Ну, а якщо вже мова зайшла про квадратні метри, то де ж мої, любий? — голос Антона бринів від образи.

Оформлення відбулося того ж дня, кількома швидкими ланцюжками, у нотаріальній конторі на другому поверсі. Ліфт там був такий вузький, що Надя разом із охоронцем ледь затягнула інвалідний візок, подумки лаючи архітекторів.

Тамара Петрівна підписувала документи повільно, притримуючи праву руку лівою. Нотаріуска вголос зачитувала пункт про довічне право користування житлом, і старенька кивала після кожної коми.

— Ви розумієте всі наслідки такого рішення? — запитала нотаріуска, дивлячись на жінку у візку.

— Значно краще, ніж ви, — спокійно відповіла Тамара Петрівна, підводячи погляд.

— А ви? — нотаріуска перевела погляд на Надю.

— Я чудово розумію: якщо раптом щось піде не так, я матиму велику квартиру, чужу бабусю і дитину, — зітхнула Надя. — Але якщо бабусі не буде, то в мене залишиться лише дитина й моя однокімнатна. Тож вибір очевидний.

Антон з’явився біля нового будинку Наді наступного дня після їхнього переїзду. Він стояв біля під’їзду з двома невеликими сумками та барсеткою, неголений, у тій самій куртці з ярликом хімчистки, яку Надя бачила вже сотню разів.

— Впусти, — почувся його голос із домофона. — Відчини, я по-доброму прошу!

— Ти по-доброму просив минулого року, коли казав, що їдеш у відрядження по області, — спокійно відповіла Надя, дивлячись у вічко. — Я тоді тобі повірила. А ти тим часом завів собі коханку, ніби породисту собаку, і ще й пишався цим. Моя довіра до тебе вичерпана.

Він таки проник усередину — притримав двері за сусідом. Піднявся на поверх, подзвонив, і Надя відчинила. За її спиною стояла Галя, тримаючи телефон з увімкненою камерою.

— Мамо! — крикнув Антон у коридор. — Мамо, вийди, будь ласка!

З кімнати викотився інвалідний візок. Тамара Петрівна виїхала на середину передпокою і зупинилася, поклавши руки на підлокітники.

— Ти сам себе викинув із мого життя, — тихо, але твердо сказала вона. — Я просила тебе з’їхати по-доброму. Давала місяць. Ти вирішив, що я побурчу і заспокоюсь, бо ж я на візку, і мені, мовляв, нікуди подітися.

— А Ірина — твоя донька, — додала Тамара Петрівна. — Коли ти востаннє їй дзвонив? Мовчи, я знаю відповідь. У березні. Ти аліменти платиш через виконавчу службу, і то із затримками.

— Та я цю квартиру… — Антон аж задихнувся від люті. — Я вас обох прокляну! Чуєте? Рідну матір прокляну!

— Проклинай, — дозволила старенька, дивлячись йому прямо в очі. — У мене тиск сто тридцять на вісімдесят, я сьогодні міряла. Переживу.

— Ти пошкодуєш, що мене народила!

— Я вже шкодувала, Антоне, — тихо, але з виразною гіркотою сказала вона. — Того вечора, коли Надя прийшла до мене з відром і побачила вашу кімнату. Тож ти запізнився зі своїм прокляттям рівно на пів року.

Він повернувся до Наді. Вона дивилася на нього без жодної злості, так спокійно, ніби оцінювала кривий пандус чи зламаний прилад.

— Я цілком задоволена, — відповіла Надя. — І знаєш, що тішить мене найбільше? Те, що мені для цього нічого не довелося робити. Ти зі своєю коханкою сам усе влаштував, я лише ганчірку викрутила.

Світлана з’явилася на сходовому майданчику за хвилину. Вона піднялася пішки, бо ліфт був зайнятий вантажниками, які працювали на сусідньому поверсі.

— Ну що? — запитала вона в Антона, підходячи. — Домовився?

— Я так і знала, — промовила вона, оглянувши передпокій поверх його плеча. Її очі стали оцінювальними, професійними. — Чотири кімнати. Який гарний метраж. Ех, Тамаро Петрівно, а я ж вам шафи розбирала.

— Ви мені розбирали шафи, щоб повісити туди свої сукні, — відрізала старенька.

— Яка ж ви все-таки… — Світлана зневажливо знизала плечем. — Добре. Антоне, поїхали. Хоча знаєш що? Не поїхали.

— У прямому сенсі. Свої речі забери з моєї орендованої квартири. Я пустила тебе туди на тиждень — тиждень скінчився.

— Світлано, ти чого? — Антон здивовано кроком рушив за нею. — Ми ж разом все вирішували!

— Ми разом вирішували, що ти спадкоємець, — викарбувала вона кожне слово. — Спадкоємець двокімнатної квартири в пристойному районі. А ти виявився просто чоловіком із валізкою точильних брусків і боргами по аліментах.

— Я терпіла тебе. Це, якщо хочеш, сусідні кімнати, але дверей між ними немає.

Вона пішла вниз, стукаючи підборами по бетону. На сходовому прольоті обернулася.

— Щоб вам усім тут весело жилося, — кинула вона. — І тобі особливо, любий. Ти ж кивати вмієш. От і кивай тепер у хостелі.

Двері зачинилися на замок. Галя вимкнула камеру і мовчки показала Наді великий палець.

— Жах який, — сказала вона. — У мене траплялися скандальні угоди, але щоб так злагоджено всі одне одного…

— Це не скандал, — Надя притулилася до стіни, вдихаючи повітря. — Це розпродаж. Усі продавали одне й те саме — стареньку на візку.

Тамара Петрівна розвернула крісло до кімнати, але раптом зупинилася.

— Дякую, що відчинили йому двері. Я мусила це сказати йому в обличчя, а не по телефону.

— Я не заради вас відчинила, Тамаро Петрівно, — відповіла Надя. — Я заради себе. Мені набридло боятися дзвінка в двері.

Увечері Ірина катала бабусю довгим коридором нової квартири — від комори до вікна й назад, розганяючись на прямій ділянці.

— Іринко, у мене немає ніг у цьому сенсі, — сміючись, промовила Тамара Петрівна.

Вони врізалися у м’який бік дивана і голосно сміялися. Надя, стоячи в дверях із викруткою в руках — вона саме прикручувала поручень у ванній, — слухала і не заважала.

Пізніше, коли дитина заснула, Надя сіла навпроти крісла й поклала долоні на коліна.

— Тамаро Петрівно, є одна розмова, і вона вам не сподобається.

— Я сьогодні залізна. Кажіть.

— Я не збираюся жити монашкою. Мені тридцять чотири. Рано чи пізно в цій квартирі з’явиться чоловік. Не сьогодні, не завтра, але з’явиться обов’язково.

Старенька помовчала, розгладжуючи на колінах недоплетений візерунок.

— Знаєте, Надійко, правда проста, — Тамара Петрівна легенько розгладила край плетива. — Я, звісно, ревнуватиму. Перший тиждень точно. А потім почну чіплятися до того, як він рушники вішає.

— А потім, найімовірніше, ви з ним подружитеся, бо вам нудно і ви любите послухати щось нове, — з усмішкою відповіла Надя. — Тільки не приводьте такого, що лише кивати вміє.

— Такий у мене вже був, — Надя кивнула наче сама собі. — Повторень не буде.

— Тоді згода, — старенька простягнула їй свою суху, вузлувату долоню, яку Надя міцно потиснула. — І ще одне. Якщо він хоч раз скаже: «ми за вами доглядаємо», — женіть його в шию одразу.

У п’ятницю до оселі завітав майстер, щоб встановити відкидний поручень біля входу і замінити старий поріжок на балконі. Чоловік років сорока, мовчазний, з рулеткою на поясі, назвався Кирилом.

— Ширина отвору — вісімдесят три сантиметри, — повідомив він. — А яке крісло?

— Шістдесят п’ять, активне, — уточнила Надя.

— Чудово. Тут встановимо стійку, щоб зручно було розвернутися. Господиня сама дає раду?

— Господиня вас чує, — гукнула Тамара Петрівна з кімнати. — І розвертається вона краще, ніж дехто з водіїв у нашому дворі!

Кирило лише усміхнувся, зробив позначку олівцем на стіні й далі мовчав. За дві години він зібрав свій інструмент, а Тамара Петрівна вже виїхала в передпокій і прискіпливо потягнула поручень.

— Міцно, — винесла свій вердикт. — А ви рушники як вішаєте?

Антон шукав винних довго і з таким завзяттям, ніби це був загублений ключ у чужій квартирі. Спочатку кидав звинувачення на матір: мовляв, «народила, виростила, а потім продала мене разом з квадратними метрами». Потім взявся за Надю: «свята, ганчірку викрутила і все собі забрала».

Далі дісталося Світлані — «кинула, як валізу на вокзалі». Не оминув і Сергійка, який «підмовив і підставив». А згодом до його списку потрапили й пристави, нотаріус, рієлтор і навіть юрист, що викреслив чотири пункти з двадцяти одного.

Він телефонував матері, але вона вперто не брала слухавку. Писав Наді, а та у відповідь надсилала лише одне слово: «аліменти». Приїжджав до будинку, стояв біля нового, рівного пандуса, що тепер був без того злощасного горба. Курив, дивився у вікна і йшов геть, бо домофон мовчав, як закам’янілий.

Ближче до зими Антон помітив, що й замовлень поменшало. Світлана виявилася щедрою на слова і спільним знайомим розповідала, буцімто жила не з чоловіком, а з таким собі «китайським бовванчиком: поставиш на поличку, торкнеш пальцем — він і киває, і киває». Жарт розлетівся швидко, і тепер у чатах, щойно згадували Антона, хтось неодмінно ставив смайлик із головою, що хитається, і всім усе було зрозуміло без зайвих слів.

Антон, якому вже було тридцять дев’ять, тепер мешкав у кімнаті в знайомого кухаря, і далі точив ножі по ресторанах, міг різати волосину на лету. Але не міг позбутися однієї-єдиної думки: що насправді винних немає, а є лише він сам. Він, хто кивав у потрібний момент стільки разів, скільки було потрібно, аби врешті залишитися без дружини, без доньки, без власного кута і без матері.

Тим часом у просторій чотирикімнатній квартирі, до якої тепер вів широкий ліфт, життя йшло своєю чергою. Ірина була впевнена: найкраще на світі — це коли бабуся вдома. Бабусю можна катати довгим коридором, у бабусі завжди знайдуться шпильки та коклюшки для плетіння. Бабуся ніколи не каже «потім» і дозволяє плести навіть криве мереживо, поки воно не стане рівненьким.

— Мамо, а пам’ятаєш, як ми раніше до бабусі в гості їздили? — спитала якось донька. — Добре, що тепер нікуди їхати не треба.

Тамара Петрівна сиділа тоді біля вікна, переплітала нитки, складала візерунки й думала про своє. Найважчою справою в її житті виявилася не кооперативна квартира, не сорок років роботи за прилавком і навіть не син. А той один-єдиний телефонний дзвінок о сьомій ранку, на який їй відвели лише тридцять секунд.

Вона змогла. Не розчулила, не випросила, не підловила, а чесно, з юристом, із сімнадцятьма пунктами й нотаріусом, що читав уголос кожну кому. І тепер, слухаючи, як у ванній Надя прикручує другий поручень, а внучка сперечається з нею про колір ниток, старенька поправляла шпильку на валику й тихо, без свідків, мовила собі:

— Встигла. Одну річ у житті все-таки встигла зробити.