Візок котився напрочуд легко, наче колесо цього разу знало, що не можна скрипіти. Гліб сприйняв це як добрий знак. У кошику вже спочивали два лимони, пишний пучок кінзи та коробка з еклерами, яку він вихопив буквально з-під носа в іншого покупця, немов відвоював її в долі. Вероніка йшла на пів кроку попереду, швидко гортаючи список у телефоні. Субота обіцяла бути просто чудовою.
«Нам би ще оливок, — кинула Вероніка через плече, навіть не озираючись. — І червоної цибулі не забудь. А ти що, знову тістечка хапнув?»
«Це мій стратегічний запас гарного настрою, — спокійно відгукнувся Гліб. — Бо хіба це свято без смачненького? Це ж просто якісь збори.»
«Збори з салатами — це ще гірше. Це вже справжнісіньке засідання,» — засміялася вона і повернула до дальнього стелажа, де стояли консерви.
Телефон у кишені Гліба раптом завібрував, і його обличчя одразу стало таким рівним, як дошка для прасування. На екрані світилося: «Раїса Петрівна». Він важко видихнув і прийняв виклик.
«Глібушко, ну вітаю вас! — голос у слухавці був солодким, аж приторним, мов патока. — Твоя Вероніка ж у начальниці вийшла! Ти ж сам мені дзвонив у середу, пам’ятаєш? Я ж так тішилася, аж сльози навернулися».
«Дякую, — стримано відповів Гліб. — Завтра святкуватимемо, тільки своїм колом».
«А завтра субота, — багатозначно промовила Раїса Петрівна. — Я якраз збиралася до міста. Може, заскочу до вас, привітаю невістку особисто».
Гліб перевів погляд на Вероніку, яка стояла в кінці ряду й уважно розглядала банку квасолі. Він непомітно понизив голос.
«Не варто, Раїсо Петрівно. Завтра нас не буде вдома. Маємо плани, поїдемо у справах».
«О, то ви теж будете в місті? — пожвавішала вона. — От і чудово! Можна буде десь перетнутися».
«Ні, навряд чи вийде. У нас усе розписано».
«Ну гаразд, гаразд, не хвилюйся, синку, — проспівала Раїса Петрівна. — Побачимося іншим разом».
Вона поклала слухавку і задоволено поглянула на сестру, що сиділа навпроти. Підняла вгору великий палець, така ж щаслива, як сита кішка.
«Дарма він шифрується, — промовила Раїса Петрівна. — Будуть вони вдома. Нікуди він не поїде. Стіл накриють, гостей покликали, а нас, значить, за дужки винесли.»
Гліб засунув телефон у кишеню і якусь мить стояв, дивлячись на коробку з еклерами так, наче вона винна йому купу грошей. Вероніка повернулася з квасолею і одразу все зрозуміла. У неї був особливий дар читати його обличчя, немов велику афіжу.
«Дзвонила Раїса Петрівна. Каже, завтра буде в місті. Може, завітає.»
«І я сказав, що мене не буде вдома.»
«Не хвилюйся, — Вероніка поклала банку у візок і ніжно взяла його під руку. — Ходімо на касу, нам ще лід треба купити.»
Вона вміла не роздувати з мухи слона. Свою мачуху Вероніка запам’ятала міцно і з першої зустрічі. Ця жінка з’явилася в житті Гліба, коли хлопчику було лише дев’ять, і в будинку ще відчувався запах лікарні.
Потім народилися дві дівчинки, а старший брат перетворився на звичайнісінькі меблі, об які було зручно витирати поганий настрій. Гліб поїхав з дому одразу, як тільки зміг зібрати свої речі.
«Набери Артема, — нагадала Вероніка біля каси. — А то він у нас тепер такий закоханий, що часу не помічає.»
«Артем, завтра о дванадцятій. Не о першій, не о пів на другу. О дванадцятій.»
«Та пам’ятаю я! — пролунало в слухавці. — Ми з Дашею вже подарунок купили, Соня допомагала вибирати. Поліна он малюнок намалювала, між іншим, з тортом і кульками.»
«Передай Поліні, що вона прийнята в оргкомітет,» — усміхнувся Гліб.
Артем одружився зовсім недавно, привів у дім жінку з донькою і так світився щастям, що Гліб іноді ловив себе на думці про добру заздрість. Йому було приємно це бачити — значить, так буває, значить, люди можуть бути щасливими.
Підвищення Вероніці дісталося без жодних інтриг. У середу її просто покликали й сказали: відділ твій. Попереднього керівника делікатно перевели в інший офіс, де роботи було по саму зав’язку, і він за кілька днів сам написав заяву.
Колеги дивувалися такій швидкості, хтось підтискав губи, але начальство вірило у Вероніку, а вона не збиралася підводити.
«Відзначимо по-домашньому, — сказала вона ввечері. — Тільки свої. Десь чоловік десять.»
Субота почалася спокійно. На початку одинадцятої подзвонила Раїса Петрівна і привітала Вероніку — тепло, довго, з обов’язковим «розумниця, я завжди знала». Вероніка подякувала, поклала слухавку і подумала, що це було найкраще, що могла вигадати ця жінка. Все, привітала. Тему закрито.
Ближче до дванадцятої прийшла Соня зі своїм чоловіком Пашою і вручила коробку, в якій виявився величезний іграшковий мікрофон та корона з фольги.
«Начальниці відділу належить, — урочисто сказала Соня. — Мікрофон — щоб усіх перекричати, корона — щоб ніхто не сперечався.»
«Корона мені мала, — заявила Вероніка, приміряючи її. — Доведеться рости.»
Слідом увірвалися Артем із Дашею, потім подруга Аліса з пляшкою якогось ігристого. Чекали ще Романа з дружиною — Вероніка колись працювала з ним і ставилася до нього як до бойового побратима.
Стіл був майже накритий. Гліб виносив тарілки, Вероніка пішла переодягатися — сукня висіла в спальні ще з учора і вимагала урочистого виходу.
“Артем, відкрий, це Ромка, — гукнув Гліб, борючись із корком від пляшки.
Артем пішов до передпокою. Повернувся за хвилину. Очі в нього були круглі, як блюдця з-під варення.
Гліб усе зрозумів без слів. Поставив пляшку і рушив до вітальні.
Раїса Петрівна вже сиділа за столом, відсунувши стілець з торця, — не з краю, а саме в центрі всієї композиції. Пальто вона кинула на крісло. Двох її дочок поки що не було, але Гліб добре знав: вони не ходять поодинці. Вони завжди приходили разом із чоловіками.
«Здрастуй, синку, — сказала вона гучним голосом. — Твоя дружина нас не покликала? Дивна вона якась стала. Горда, мабуть, тепер. Начальниця ж.»
У спальні Вероніка застигла із застібкою в руці. Голос Раїси Петрівни було чути надто виразно.
Відкритих війн між ними ніколи не було. Лише тихі, непомітні шпильки. Раїса Петрівна вміла зіпсувати будь-яке свято однією-єдиною фразою, кинутою ніби мимохідь, у повітря.
Головний вузол їхнього конфлікту був старим і заплутаним. Коли помер Глібів батько, з’ясувалося, що половина квартири була оформлена на сина. Раїса Петрівна майже рік вимагала, аби він «по-людськи» відмовився від своєї частки, мовляв, на знак подяки за дитинство. Та тоді Гліба підтримала тітка по рідній матері, і він свою частку відстояв.
Квартиру згодом продали, ці гроші пішли на перший внесок за нове житло, а батьки Вероніки додали решту. Так, через рік після весілля, вони вже жили у трикімнатній, без жодних боргів. А Раїса Петрівна доживала віку в однокімнатній, і доньки, які вже роз’їхалися, приїжджали до неї гуртом, як зграя.
Вероніка застигла біля дзеркала. Вона не збиралася виходити. Це була не її битва.
Гліб ледь помітно кивнув Артему. Той без зайвих слів зрозумів його, пішов до передпокою і повернув замок — тепер жодні нові «гості» не мали б змоги несподівано з’явитися.
Тим часом Раїса Петрівна потягнулася до тарілки з закусками.
— Ну що ви всі стоїте, мовчки? Сідайте, я ж не кусаюся.
Гліб перегнувся через стіл і обережно вийняв тарілку з її рук.
— Раїсо Петрівно. Вам час іти. Будь ласка.
— Ти збожеволів?! — вона аж задихнулася від обурення. — Це ж нечувано! Я прийшла тебе привітати!
— Подарунок, — твердо відповів Гліб. — Люди, які йдуть вітати, приносять щось, а не купу претензій. Навіть звичайної листівки від вас не було.
— Та як у тебе язик повертається! Я ж тебе виростила!
— Ви мене пережили, — Гліб кивнув. — Але це, знаєте, зовсім інша дистанція.
Гості потихеньку відсунулися до стіни, наче глядачі, що бояться потрапити під удар у першому ряду.
— Нехай твоя дружина сама це скаже! — заверещала Раїса Петрівна. — Це її свято! Я хочу почути це від неї! Нехай вийде і подивиться мені в очі!
— Я її чоловік. І я вам кажу: йдіть. Вважайте, це було сказано відверто, публічно і назавжди.
— Не піду! — вона різко схопила салатницю і притягнула її до себе. — Нахаба! Я ж мати!
— Ви вже привітали її телефоном об одинадцятій, — спокійно сказав Гліб. — Тоді це було гарно. Могли б на цьому й зупинитися, залишившись у нашій історії пристойною людиною. Але вам, схоже, дорожчий фінал із феєрверком.
— Який феєрверк?! Ти взагалі усвідомлюєш, що кажеш?! Ми ж родина! Я маю повне право бути за цим столом! Та ця квартира — вона ж мені крові скільки коштувала!
— Крові я не пам’ятаю, — Гліб потягнувся за пляшкою. — Пам’ятаю лише ваші наполегливі прохання відмовитися від частки. Пам’ятаю, як ви пояснювали мені, що подяка вимірюється квадратними метрами. Красива арифметика, але я її так і не вивчив.
Він повільно, рівномірно налив червоне вино у келих.
Раїса Петрівна розцвіла. Здався, мовляв. Наливає. Значить, зараз будуть просити вибачення і по-доброму садити за стіл. Вона кинула погляд на годинник — доньки мали підійти з хвилини на хвилину.
— От бачите, — задоволено промовила вона. — Давно б так. Сядеш поруч, поговоримо.
Артем не зрушив з місця. Раптом почувся стукіт — наполегливий, кісточками пальців.
— Відчини! — наказала Раїса Петрівна Глібу. — Це ж дівчата!
Натомість Гліб плеснув вином їй в обличчя. І тут же налив собі новий келих.
Вона відсахнулася, стілець від’їхав по підлозі з гуркотом. Блузка на грудях миттєво стала бордовою і мокрою, по підборіддю потекли краплі, волосся прилипло до чола. Раїса Петрівна відскочила спиною до стіни, роззявивши рота, не знаходячи жодного з тисячі заготовлених слів.
— Ви привітали мою дружину, — сказав Гліб. — А тепер — до виходу.
Тиша стояла густа, наче кисіль. Даша прикрила рота долонею. Аліса тихенько захихотіла і сама злякалася власного звуку. Паша вже тримав телефон, націливши камеру.
— Ти… ти… — прошипіла Раїса Петрівна, і її погляд ковзнув до столу — до салатів, до скатертини, до довгого краю, за який так зручно було б смикнути.
— Навіть не думайте, — Гліб попередив її дуже м’яко. — Якщо щось трапиться з цим столом, ви вийдете звідси в самій білизні. І я не жартую, а описую технологічний процес.
Вона застигла. Їй стало вже не до скатертини. На неї дивилися вісім пар очей, хтось знімав, хтось посміхався, і це було гірше за будь-яку шкоду майну.
— Ви ще всі пошкодуєте! — крикнула вона зірваним голосом і, спіткнувшись об власне пальто, схопила його в оберемок.
Двері вона рвонула сама, зсередини, і ледь не збила з ніг обох доньок, що вже стояли на майданчику з чоловіками.
— Мамо?! — Ірина побачила мокру бордову пляму й червоне обличчя матері і закричала в квартиру: — Глібе, ти що робиш, виродку?!
Гліб все ще тримав повний келих. Дуга вийшла короткою і влучною. Ірина захлинулася криком, вино стікало у неї по щоці на комір.
Світлана заверещала так, що на всьому поверсі відгукнувся домофон, розвернулася і кинулася до сходів, знісши плечем власного чоловіка. Той, людина ґрунтовна, впав навкарачки, штани ззаду розійшлися з виразним тріском, і на майданчику урочисто засяяли блакитні труси.
— Толіку, вставай, — стомлено промовив хтось із гостей.
Через хвилину все стихло. І майже відразу — дзвінок у двері.
Гліб відчинив сам. На порозі стояли Роман з дружиною Христиною, обидва трохи захекані.
— Слухай, — сказав Роман, — ми біля під’їзду спостерігали справжній забіг. Жінка у вині, друга у вині, чоловік з оглядовою панеллю ззаду. Ти маєш до цього стосунок?
— Опосередкований, — відповів Гліб. — Я всього лише розливав.
Хтось із гостей не витримав і розреготався на весь голос.
Поки гості ще перешіптувалися й усміхалися, Гліб швидко пішов до спальні. Вероніка вже була готова: темно-зелена сукня, витончені сережки, акуратно підкреслені губи. Він підійшов, ніжно обійняв її, а тоді поцілував у висок.
— Я цілком у нормі, — тихо промовила вона. — До речі, вино закінчилося швидше, ніж ми думали.
Вероніка не стала розпитувати, вона й так відчувала все. Впевнено вийшла у вітальню, подарувала гостям свою сяючу посмішку і запрошуючим жестом вказала на стіл:
— Прошу, не соромтеся! У нас, здається, є чудовий привід! 🥂
Кімнатою прокотився загальний видих полегшення, і напруга, що ще висіла в повітрі, розвіялась.
Вечір вийшов легким, сповненим дзвінкого сміху. Соня не вгавала, тричі намагаючись надіти на Вероніку корону. Артем підіймав келих, гордо розповідаючи, що тепер має найчарівнішу дружину та найталановитішу двоюрідну невістку.
Поліна, немов скарбничий, сиділа на подушці й пильно охороняла еклери, аби жодна крихта не зникла. Аліса ж розповіла таку історію, що Роман так реготав, аж просив зробити паузу, щоб перевести подих.
— За тебе, Вероніко, — Гліб підняв свій келих, дивлячись на дружину з теплотою. — Ти ніколи не терпиш нікого мовчки і ніколи не дозволяєш собі принижувати інших. Таке поєднання рідко зустрічається.
— За нас, коханий, — поправила Вероніка, її очі заіскрилися. — Я, між іншим, чула все з нашої спальні. Кожнісіньке слово.
— Мені дуже сподобався фінал, — підморгнув Гліб. — Трохи мокро вийшло, але вражаюче. 😄
Пізно ввечері, коли останню тарілку вже вимили, і в квартирі залишилося лише приглушене світло настільної лампи, Вероніка пригорнулася до чоловіка. Її голос був ледь чутним:
— І ти ще називаєш себе сомельє? — прошепотіла Вероніка, усміхаючись.
— Зате я точно знаю, яке ви.но тобі до смаку, — відповів Гліб, м’яко цілуючи її у волосся.
У цей самий час, у тісній однокімнатній квартирі на іншому кінці міста, Раїса Петрівна сиділа в старому халаті, з рушником на плечах, і люто тикала пальцем в екран телефону.
Повідомлення з’являлися одне за одним — довгі, сповнені злості, з окличними знаками майже після кожного слова. Вона натискала «Надіслати», але поруч з кожним з’являвся сірий кружечок із хрестиком. Її номер був заблокований.
Раїса Петрівна знову набирала повідомлення. Знову хрестик. Ще раз. І знову те ж саме.
Злість підіймалася в ній гарячою хвилею, не знаходячи виходу. Як так? У нього трикімнатна квартира, а в неї ця коробка з вікном у двір. У її дочок чоловіки, яких вони змогли знайти, і одна тепер навіть не розмовляє з другою через ті дурні штани на дитячому майданчику. А в тієї Вероніки — і робота є, і дім, і чоловік, який, бач, вино розливає якось не так, як годиться.
Винні були всі. Абсолютно всі, без винятку, до останньої людини.
А в тій просторій трикімнатній квартирі Гліб налив собі кави, сів поруч із дружиною і витягнув ноги. Розмовляти не хотілося. Було тихо, і ця тиша була абсолютною. Вона нікому нічого не мусила доводити.