Вже котрий рік я обіцяла собі, що не буду займатись консервацією ні овочів, ні фруктів, але щоразу піддавалася на вмовляння матері та знову бралася за роботу. Ось тільки цього літа я нарешті виконала обіцянку, буду відпочивати, а не паритися на кухні разом із банками, тазами та відрами. Так, я полегшила свою відпустку, але тепер рідна мати не хоче зі мною розмовляти

Вже котрий рік я обіцяла собі, що не буду займатись консервацією ні овочів, ні фруктів, але щоразу піддавалася на вмовляння матері та знову бралася за роботу. Ось тільки цього літа я нарешті виконала обіцянку, буду відпочивати, а не паритися на кухні разом із банками, тазами та відрами.

Так, я полегшила свою відпустку, але тепер рідна мати не хоче зі мною розмовляти. Я виросла в СРСР і чудово пам’ятаю і комунальну квартиру, і розбудову, і розвал великої держави з подальшою кризою.

Багато в чому, у лихоліття, нас виручала бабусина дача. Там ми вирощували й картоплю, і огірки з помідорами, і всілякі фрукти-ягоди. Сім’я була великою.

Влітку ми ретельно закочували велику частину врожаю, бо знали, що зими у нас холодні та голодні. Спочатку батьки мали гроші, але на полицях магазинів було порожньо.

Зате коли товари на полицях з’явилися, стало порожньо в гаманцях. Я досі пам’ятаю, як ми збиралися великою сім’єю і на вечерю відкривали банку солоних огірків, варили картоплю «в мундирі» та раділи дачним запасам.

Але ті часи давно минули. Більшість родичів роз’їхалася по різних містах, а в моєї матері й зовсім залишилася я одна. Тато давно пішов на той світ, а більше дітей вони не заводили.

Тому мені незрозуміле прагнення матері щороку влаштовувати консервний завод на власній кухні. У моїй родині ні чоловік, ні дочка соління та варення не їдять – у них проблеми зі шлунком. Мені ж пари банок огірків та малинового варення вистачає на рік.

Вже років п’ять я вмовляю маму не консервувати багато. Її банки ми вже й посилками відправляли родичам, і друзям, колегам роздавали, але кількість закруток начебто не зменшується.

Особисто я не розумію, навіщо витрачати час, гроші та здоров’я на консервацію, а потім ще й нерви на те, щоб знайти, кому її віддати? Я сказала мамі, що цього року не буду нічого консервувати, оскільки запаси з минулих років ще не з’їдені.

Але, певне, мама не повірила моїм словам. Вона таки призначила день «Х» і попросила приїхати, щоб допомогти їй із закрутками. Я відмовилася і нагадала, що ніхто нової консервації не потребує. Але мати стояла на своєму:
– Доню, ти ж любиш олів’є? А як же ти його зробиш без хрустких огірків?

– Мамо, у мене ще штук п’ятнадцять банок в будинку стоїть. Тут не один таз олів’є можна нарізати, – відповіла я.
– А як же малинове варення? Адже без нього взимку нікуди, – не вгамувалася мати.

– І варення ще кілька літрів лишилося. Так що нікуди я не поїду, і тобі не раджу щось консервувати, – сказала я.
– Яка ж ти невдячна, донечка, – сказала, зрештою, мама і кинула слухавку.

Вона таки зайнялася своїми закрутками та майже добу не виходила з кухні, про що написала мені у повідомленні. При цьому розмовляти зі мною мати відмовляється, вважаючи мене зрадницею. А як тоді її назвати?