— Вже пізно щось змінювати. Тобі ж під вісімдесят, мамо. Повернувся й вийшов, не давши й слова вимовити

Баба Люба з останніх сил підтягнула відро з крижаною водою від колонки. Важко переставляючи ноги, побрела втоптаною стежкою до своєї хати.

Мороз пощипував щоки, а пальці ледь трималися за змерзлу, облущену ручку. Вже на порозі вона зупинилась, щоби перевести дух — одне відро поставила на сходинку, потягнулася за другим… і раптом нога з’їхала на льоду.

— Ой, рятуй, Господи… — прошепотіла вона, перш ніж гупнути об землю.

Плече вдарилось об край сходинки, потилиця заклалась тупим болем. Кілька секунд лежала, не здатна ні поворухнутись, ні зітхнути.

Намагалась встати — та ноги не слухались. Нижче пояса все мовби зникло.

Захлинаючись від жаху й болю, вона почала повзти до дверей, вчепившись у все, що траплялось: стару табуретку, переламаний віник, поділ своєї спідниці. У спині крутило, чоло зросив піт, все навколо плуталось, хиталося.

— Тягнись, Любонько… ще трохи… — шепотіла вона собі, намагаючись вилізти на старий диван у коридорчику.

На підвіконні лежав телефон. Тремтячими пальцями вона набрала номер сина.

— Пашенько… синку… щось недобре… приїдь… — видихнула і втратила свідомість.

До вечора примчав Павло. Двері грюкнули, у хату ввірвався вітер. Без шапки, розпатланий, він застиг на порозі, побачивши матір напівлежачою на дивані.

— Мамо… що з тобою? — нахилився, взяв її за руку. — Господи, вона ж як лід…

Не вагаючись, набрав дружину:

— Олю, приїдь якнайшвидше… Так, їй зовсім погано… Мені здається, вона навіть не ворушиться.

Баба Люба все чула, хоча не могла ні посміхнутись, ні ворухнутись. У грудях ворухнулась надія: він злякався — значить, не байдуже.

А може, це той момент, коли родина нарешті збереться? Врятують?

Вона спробувала поворушити ногами — даремно. Тільки ледь здригнулись пальці.

І раптом з очей покотились сльози — не через біль, а тому, що, можливо, ще не все втрачено.

Оля з’явилась аж через два дні. На порозі стояла роздратована, тримаючи за руку Аньку — ніби її відволікли від чогось важливого.

— Ну от, догралася, бабцю, — стиха процідила вона, глянувши на свекруху. — Тепер лежи, як поліно.

Анька притислась до мами, тривожно дивлячись на бабусю. Та спробувала посміхнутись, та лице не слухалося.

Оля мовчки зайшла в хату. Павло завів її на кухню. Вони розмовляли тихо, але в повітрі відчувалась напруга.

Хоча слів баба Люба не розрізняла, серцем відчувала — говорили з гіркотою.

Минуло кілька хвилин — і син повернувся. Без слів підняв її на руки.

— Куди ти мене?.. — прошепотіла вона.

Павло не відповів. Лише щелепи стислись. Вона обійняла його за шию, вдихаючи знайомий запах — мастило, тютюн, щось рідне.

— У лікарню?.. — ще раз запитала.

Він мовчав. Кроки його стали швидшими.

Та замість лікарні він заніс її до прибудови — колись тут зберігали картоплю, лижі, старі речі. У приміщенні було зимно, підлога з тріснутих дощок, з вікон тягнуло вогкістю. Пахло забуттям.

Він обережно поклав її на старий тапчан, застелений вицвілою ковдрою.

— Тут полежиш, — сухо мовив, уникаючи її погляду. — Вже пізно щось змінювати. Тобі ж під вісімдесят, мамо.

Повернувся й вийшов, не давши й слова вимовити.

Шок накрив не миттєво — він підступав повільно, але безповоротно. Баба Люба лежала, не кліпаючи, втупившись у стелю.

Холод пробирався до кісток. Вона не могла зрозуміти: чому він так? За що?

Перед очима спливали уривки з минулого: як сама тягнула сина, як мила підлоги в школі, як купувала йому зимову куртку в кредит. Як оплачувала весілля, бо рідня невістки відмовилась — «не підходить, не з того кола».

— Я ж завжди була на його боці… — прошепотіла вона, досі не вірячи в те, що сталося.

Пригадалося й обличчя Олі — завжди холодне, стримане, гостре, як лезо. Ніколи не подякує, не приїде без нагадування. Лише раз навідалась — на день народження Аньки.

А тепер лежала вона тут, у холодній комірчині, мов нікому не потрібна річ. І навіть не знала — чи дочекається ранку, чи ні.

Щодня ставало все очевидніше: коїться щось недобре. Павло приходив усе рідше — ставив миску з супом, не дивлячись, і зникав. Оля іноді прочиняла двері, кидала короткий погляд, мов перевіряючи: ще дихає?

Та ось одного ранку баба Люба почула за вікном голос — чужий, дзвінкий, впевнений.

— Гарний будинок. Просторий. Світло добре лягає. Газ підключений?

— Звісно, — відповіла Оля. — Можу показати кухню, якщо хочете.

Серце в грудях забилось тривожно. Вони справді збираються продати хату?

Пізніше вона почула, як хтось розпитував про баню, про фундамент, захоплено відгукувався про город. Її саму ніби вже списали, а житло — розглядають, оцінюють. Сльози котилися по щоках — гарячі, мов кип’яток.

«Ось воно як… — майнула думка. — Я їм не потрібна. Заважаю. А хата — це вигідна угода».

Вона лежала, нерухома, ледь чутно ворушачи губами — шепотіла молитви, які давно не згадувала. І раптом — щось ледь помітне. Пальці правої руки заворушилися. Завмерла. Повторила спробу — так, рухались. І голос наче повернувся — хрипкий, слабкий, але її.

Хотіла покликати когось… та зупинилася. Не можна. Якщо дізнаються — вирішать, що марить. А може, й доб’ють…

— Тихо, стара… мовчи… — прошепотіла сама собі, мов склала обітницю мовчання.

Минуло ще два дні. В хаті знову здійнявся галас — лунали голоси, злі, нервові. Через щілини у дверях чулося все.

— Ти навіщо її босоніж на вулицю випустила?! — гримів Павло.

— А ти де був? Вона сама вибігла — за лялькою. Я не встигла!

— Та в неї жар! Вона вся тремтить!

— То викликай свого фельдшера — Михайла!

Це ім’я різонуло, наче удар блискавки. Баба Люба затремтіла. Михайло… Про нього ходили різні чутки: хтось казав, що сидів за бійку, інші — за щось серйозніше. Але він лікував. Бо не було більше кому.

Баба Люба напружилась. Хотіла сказати: «У мене є мед, варення, чай із липи… я б допомогла». Та не могла навіть підвестись. А Анька хворіла, а вона — бабуся, безсила навіть кухоль води подати.

Душу стискало — приниження, образа, розпач. Та десь глибоко ще жевріла слабка іскорка. Надія. Може, Михайло зможе побачити, зрозуміти…

Коли двері прочинились і в кімнату увійшов незнайомий чоловік, вона одразу збагнула — це він. Михайло. Кроки впевнені, рухи — обережні, огляд — спокійний і досвідчений. Говорив стиха, перевіряючи Аньку. А перед тим, як піти, кинув:

— А господиня дому де?

Павло зам’явся. Запала тиша. Баба Люба завмерла. Хотіла крикнути — не змогла. Очі тільки широко розплющились, повні болю, надії та страху.

Вона напружилась, потягнулась рукою — й випадково скинула кружку зі стільця. Вона глухо вдарилась об підлогу.

— Ой… — Павло кинувся прибирати. — Не звертайте уваги. Мама — в будинку для літніх. Ми лише тимчасово тут. Будинок виставили на продаж…

Михайло нічого не сказав. Лише злегка кивнув і вийшов. Але його погляд — спокійний, уважний — проникнув аж у саму душу баби Люби.

За якийсь час двері прибудови відчинилися з гуркотом. Увірвався Павло — обличчя скривлене від люті.

— Що ти собі дозволяєш?! Геть з глузду з’їхала?! Кружки розкидаєш?! — закричав, нахилившись над нею. — Щоб я більше не чув жодного звуку! Ані подиху! Чуєш?!

Пробурмотів прокльон і, грюкнувши дверима, зник. Серце калатало, горло пересохло. Та десь глибоко в грудях промайнула думка:

«Він усе зрозумів. Михайло зрозумів…»

Уночі її розбудив ледь чутний звук. Скрип. Хтось обережно відчиняв двері. Баба Люба завмерла. Напруження скувало кожен м’яз. Темрява згустилась, кожен звук віддавався як загроза.

«Це Павло? Чи, може, Оля? А може, віконце відчинилось?..»

Кроки. Промінь ліхтарика ковзнув стіною. Увійшов чоловік. Обличчя не видно, але голос… знайомий.

— Це я, Михайло… — прошепотів він, присівши поруч.

Баба Люба схлипнула. Хотіла потягнутись до нього — змогла тільки пальцями поворушити. Він узяв її за руку, і вона з усіх сил стиснула його пальці.

— Я знала… вірила, що ти прийдеш… — прошепотіла.

— Тихо-тихо. Усе добре. Я ненадовго.

Обережно повернув її на бік, почав обмацувати спину. Вона зморщилась, але не відсторонилась.

— Ось тут, між хребтом і крижами. Нерва защемило. Але це ще не кінець.

Він дістав невеличку пляшечку з олією, почав масажувати — спершу лагідно, потім рішучіше. Баба Люба стогнала, лоб зросив піт, білизна стала мокрою. Сльози котились — не від страху, а через біль і напругу.

— Потерпи… дихай… ще трохи…

Минуло понад годину. Нарешті Михайло зупинився, накрив її ковдрою.

— На сьогодні вистачить. Завтра буде легше. Ти сильна, Любо. Ти витримаєш.

Поправив подушку, зібрав свої речі.

— Михайле… дякую… — прошепотіла вона, вже напівсвідомо.

Ранок прорвався раптово. Її розбудили крики — спершу здалося, що сниться. Але з кожною хвилиною голоси ставали чіткіші: тупіт, скрип хвіртки, лемент.

— Ви не маєте права! — кричала Оля. — Це наш дім! Ми тут мешкаємо!

— Заспокойтесь. Відкрийте прибудову. Там має бути жінка — Людмила Олексіївна, — спокійно, але твердо відповів чоловічий голос.

— Її тут нема! Вона в будинку для літніх! — зривався Павло.

Дзвінкий стукіт у двері. Баба Люба завмерла. Поглянула на ноги — і завмерла вдруге. Відчула тепло. Рух. Пальці слухались. Вона обережно сперлась на лікті… і сіла. Потім, затамувавши подих, встала.

— Боже мій… Я стою… Я й справді стою… — прошепотіла, тримаючись за стіну.

У цей момент двері відчинились. На порозі з’явився молодий дільничний — у формі, з блокнотом у руках. Позаду нього — Михайло. Суворий, мовчазний, але зосереджений.

— Ось, — лаконічно промовив він.

Михайло відійшов убік, і баба Люба ступила вперед. У нічній сорочці, з шаллю на плечах, але на ногах. Стоїть. Дивиться прямо.

— Це я, — сказала вона.

Дільничний застиг, немов побачив привида.

— Але мені сказали, що ви не в змозі ходити…

— А я от — стою. І не в пансіонаті, — відповіла баба Люба твердо.

Михайло підійшов, обережно підтримав її за лікоть.

— Ходімо, — мовив просто.

Вона зробила крок. Потім другий. На подвір’ї стояли Павло й Оля. Побачивши її, застигли. Оля зблідла, губи її затремтіли. Павло опустив очі — мов злодій, якого впіймали.

Мовчанка. Жодного слова. Вони відвернулись і зникли в домі, не озираючись.

Дільничний щось занотовував у свій блокнот, але баба Люба легенько підняла руку:

— Не треба. Вони просто були проїздом. Це моя оселя. Все в порядку.

Поліцейський подивився на неї, потім перевів погляд на Михайла. Той майже непомітно кивнув. Дільничний знизав плечима і мовчки пішов.

На подвір’ї повисла тиша, густа, мов туман. Лише листя шурхотіло під ногами. Баба Люба стояла боса, у нічній сорочці, але — вільна. Такою вона не почувалась вже багато років.

Щойно машина з дільничним поїхала, в домі здійнявся рух. Без криків, без слів — суєта, поспіх. Валізи, пакунки, дитячі речі — усе летіло до автівки, ніби їх переслідував страх. Баба Люба дивилась у вікно, обійнявши стару, тонку шаль.

Павло підійшов ближче. Голос тремтів, обличчя зблідло.

— Ми… ми поїдемо. Так буде краще. Тобі ж буде спокійніше без нас, правда?

Вона не моргнула. Стояла, мов скеля.

— Їдь, Павле. І не повертайся. Ніколи.

Його немов прибило хвилею. Відвів очі, губи стиснув у вузьку лінію.

Оля, що стояла позаду, гаркнула:

— Це ж ти сама нас кликала! Допомоги просила! А тепер ми — сміття, так?!

Баба Люба мовчала. Ні слова. Її погляд був твердий і спокійний, з гіркотою, яку вже неможливо було приховати.

«Він — мій син… А хіба син так чинить? Невже матір можна просто викинути?»

Пробачити вона не змогла. Навіть якби захотіла — серце не дало б.

Павло ще мить постояв, а потім різко повернувся.

— Ходімо, Оля. Хай як хоче, так і живе. Вона збожеволіла.

Шини заскреготіли по гравію. Машина поїхала, не залишивши ні слова, ні погляду прощання.

У будинку запанувала порожнеча. Не просто тиша — порожнеча з гулом, що б’є у вуха. Баба Люба повільно пройшла коридором до кухні. Крізь запилене вікно лилося сонце. На столі — крихти, залишки слідів від чашок. На підлозі — поламана лялька.

— І де ж тут порядок… — пробурмотіла, сідаючи на старий табурет.

Зняла шаль, поправила пасмо волосся. Руки тремтіли — від утоми чи від того, що вперше за довгий час усвідомила: вона — не тінь. Вона — жива.

Запалила самовар. Він загуркотів, наче нагадав: усе ще попереду.

Озирнулася навколо. Скатертина дірява, шибки вкриті пилом, підлога потемніла з роками. Колись тут пахло пиріжками, гілками яблуні, життям. Тепер — спогадами.

Але тепер це був знову її дім. Без крику. Без тиску. Без страху.

— Із чого б то почати? Може, з підлоги? — усміхнулась сама до себе.

Підвелася, дістала ганчірку, відро. Перший крок — несміливий. Другий — упевнений. Завмерла. Прислухалась. Тиша. Але не гнітюча, а жива. Десь цвірінькають пташки, самовар рівномірно сопе.

Стук. Легкий, але рішучий.

Вона здригнулася. Серце зробило оберт. Затамувала подих. Підійшла. Відчинила.

На порозі стояв Михайло. Високий, в потертій куртці, з втомленими, але добрими очима. Усміхався.

— Ну що, пані Любо? Час уже й паличку заводити? — промовив із легкою усмішкою, мов знімав напругу.

Вона спершу остовпіла. А потім — розсміялась. Не гірко — щиро, від душі.

— Михайле… Ти прийшов.

— Я ж обіцяв. Як ти?

— Стою. І ходжу. І навіть… сміюся.

Вони сіли за стіл. Не потрібно було слів. Їх уже сказано достатньо. Все було пройдено. Пережито. Проплакано.

І тільки тепер баба Люба остаточно відчула:

Вона — вдома.
Вона — жива.
І вже — не одна.

📍📍📍 Продовження у першому коментарі 👉👉👉👇