– Я дам тобі грошей, але з однією умовою, – заявив Павло батькові

– Слухай ти, опудало, ану котись звідси! Щоб я тебе тут більше не бачила! – гукнула Галина.

Вона жбурнула у співмешканця старою потертою спортивною сумкою, яку Віктор ледве встиг упіймати.

– Галю, ти чого? Зовсім, чи що?

– Ти ще питаєш? Все, годі! Геть пішов!

Галина виштовхнула Віктора на сходовий майданчик і зачинила двері прямо перед його носом.

– Галю! Відчини! – Віктор почав щосили гупати у двері. – Ну, куди я піду?

З-за дверей одразу долинуло:

– Куди хочеш!

Віктор ще кілька разів постукав, але потім зрозумів, що це марно. Він перекинув сумку через плече і пішов униз.

***

Колись вони з Галиною жили нормально. Все в них було: і почуття одне до одного, і гроші, щоб жити не тужити. Але потім підприємство, де Віктор був провідним інженером, зачинилося і чоловік залишився без роботи.

– Нічого, знайду іншу! – зарозуміло говорив він. – Я все життя працював. Не пропадемо.

Тільки нову роботу він так і не знайшов. Спочатку перебирав варіанти, – кудись сам не йшов, а  куди хотів –  його не брали.

За кілька місяців чоловік і зовсім припинив пошуки. У нього почалися проблеми із настроєм, які він намагався заглушити біленькою.

Спочатку Віктор “розслаблявся” тільки у вихідні. Потім почав бенкетувати й посеред тижня. Галина поверталася з роботи і все частіше заставала його на кухні з пляшкою.

– Вітю, скільки можна?

– Я трохи! Трішки!

Потім із квартири почали зникати речі. Спершу старий телевізор.

– Де телевізор? – Кричала шокована Галина.

– Відніс в ломбард. Та поверну я його!

Та так і не повернув.

Потім зник дриль, який Галина подарувала йому на день народження. Слідом зникли срібні сережки, старий ноутбук.

Щоразу Віктор обіцяв, що це востаннє. Галина йому вже не вірила, але вигнати якось не наважувалася. Все ж таки п’ятнадцять років прожили разом.

А два дні тому вона відчинила ящик комода і не знайшла свого годинника. Його їй колись подарувала мати.

– Вікторе, де мій годинник?

Віктор розплющив очі.

– Який?

– Не будуй із себе янгола! Мамин годинник! Де він?

– Галю, потрібні були гроші. Я викуплю.

І в цей момент чаша її терпіння остаточно переповнилася. Вона зібрала його речі за п’ять хвилин і вигнала  в нікуди.

Віктор ішов сходами і дивився на сумку. У кишені було двісті гривень, телефон майже розрядився. Зателефонувати йому  було нікому.

У свої п’ятдесят п’ять років він лишився без роботи, без сім’ї і тепер уже без даху над головою. Йому треба було зрозуміти, де він спатиме сьогодні вночі.

Так, п’ятнадцять років тому все було зовсім інакше. Віктору тоді було сорок. Міцний і видний мужик, з гарною посадою та нормальною зарплатою. Тільки вільним він не був.

У нього була дружина Поліна та двоє дітей: п’ятнадцятирічний Паша, та дванадцятирічна Іра.

З Поліною на той момент Віктор прожив майже двадцять років. Вони понайомилися ще в інституті. Спочатку дружили, потім почали зустрічатись, а після випуску одружилися. Разом працювали, разом купили квартиру, виховували дітей та жили, як багато інших родин.

Поліна була впевнена у чоловікові. За стільки років всяке бувало: і сварилися, і мирилися, але серйозних причин сумніватися у ньому вона не мала.

Поліна й не помітила, як чоловік почав змінюватись. Йому раптом стало здаватися, що життя минає. Його дратувала ця життєва рутина, йому захотілося знову відчути себе молодим і живим. Він почав частіше дивитись на молодих жінок, затримувати погляд на колегах.

А потім до них у відділ прийшла Галина.

Їй було тридцять. Вона була не була заміжня, але дуже гарна собою. І він почав залицятися до неї,  як хлопчик. То каву їй принесе, то шоколадку покладе на стіл.

Галина спочатку тримала його на відстані. Але Віктор не відступав. Підвозив її після роботи, запрошував пообідати, писав їй невтомно. І врешті-решт вона здалася.

Поліна дізналася про роман чоловіка до болю прозаїчно. Віктор пішов у душ і залишив телефон на кухні. Телефон завібрував. Поліна машинально подивилася на екран і побачила повідомлення:

– Я вже сумую. Завтра побачимося?

За годину Віктор стояв біля власного під’їзду із двома сумками.

Тоді йому здавалося, що нічого страшного не сталося. Навпаки, десь усередині навіть було радісно. Він був упевнений, що старе життя закінчилося і тепер почнеться нове.

Поруч, замість обридлої дружини, буде жінка, яку він любить, яка викликає в ньому бажання. Чоловікові було начхати на все. Нове, прекрасне життя так і манило його.

Усі ці п’ятнадцять років Віктор жив, майже не озираючись назад. Перші роки з Галиною йому взагалі здавалося, що він нарешті знайшов щастя.

Нові стосунки, жодних сімейних розбірок, дітей у них не було, жили для себе. Про те, як жила Поліна, Віктор майже нічого не знав.

А їй довелося тяжко. Павлові якраз треба було готуватися до вступу в коледж. З математикою у нього були  проблеми, знадобився репетитор. Грошей постійно не вистачало.

– Мамо, та не потрібний мені репетитор! – переконував син. – Я сам підготуюся!

Але вона розуміла, що репетитор не був примхою, це була потреба. Щоб оплачувати заняття сина, Поліна брала додаткові зміни. Валилася з ніг, але не здавалася.

Віктор не знав і про те, що через кілька місяців, як він пішов,  в Іри виявили серйозне хронічне захворювання. Півтора року Поліна водила дочку по лікарях, здавала аналізи, проходила обстеження, ще рік оплачувала терапію. Були часи, коли вона брала кредити.

Вона намагалася достукатися до Віктора, але це було марно. Він пішов не лише від неї, а й від дітей.

Потім у неї викрали машину. І це мало не доконало жінку остаточно. Але вона впоралася з випробуваннями, хоча це коштувало величезної праці.

Діти теж дуже швидко подорослішали, побачивши, як вибивається з сил мати. А колишній чоловік  будував нову родину.

Знайомим він розповідав зовсім іншу історію.

– Дітям допомагаю, звісно. А як інакше? Це ж мої діти.

– Бачишся з ними?

– Вони вже дорослі. Кожен має свої справи. Але грішми допомагаю постійно.

Насправді він переказував дріб’язок –  лише кілька тисяч аліментів. Свою невелику допомогу Віктор вважав за достатню і був упевнений, що батьківський обов’язок виконує.

Минали роки. Паша вивчився, відкрив свою справу. З роками його бізнес зростав, його ім’я стало відомим у місті. У нього з’явилися гроші, зв’язки, гарна хата, дорога машина.

І ось тепер Віктор подумав саме про нього.

– Син таки… – пробурмотів він собі під ніс. – Не чужа людина.

Віктор подивився на свою сумку і посміхнувся. Яка тепер гордість?!

– Хлопець він багатий… Невже рідному батькові не допоможе? Може роботу яку дасть. Або грошей на перший час. А може, й з житлом щось вигадає…-  розмріявся Віктор.

Тепер він хотів знайти адресу фірми сина і заявитися туди, щоб застати Пашку зненацька. Але для цього треба було впорядкуватись і десь переночувати.

Наступного дня Віктор прийшов в офіс сина і влаштував таку метушню в приймальні, що секретареві Павла нічого не залишалося, окрім як впустити його до начальника.

Син кілька секунд мовчки дивився на батька, поява якого була приголомшливою. Павлу було до огиди неприємно на нього дивитися, але він стримався і зберіг спокій.

– Сідай! – Він показав батькові на стілець.

Віктор сів і натяг усмішку, сподіваючись привернути до себе увагу сина.

– Розповідай… – Павло сказав це сухо, без жодної теплоти.

Віктор хихикнув на стільці, перш ніж відповісти.

– Та що розповідати? З Галиною розійшлися. Тимчасово без житла лишився. Із роботою теж не дуже. Гроші потрібні, синку, дуже потрібні.

Павло стримав роздратування, хоча від такого нахабства його пересмикнуло.

– Скільки?

Віктор підбадьорився. Він не думав, що все буде так легко.

– Ну, тисяч сто для початку!

– Для початку? – Уточнив Павло.

– Мені кімнату треба орендувати, одяг купити. Впорядкувати себе, щоб роботу піти шукати…

Павлу було гидко дивитись на батька, але цікавість пересилила. Він відкинувся на спинку крісла і заявив:

– Добре, я тобі дам гроші.

– Правда?

– За однієї умови…

Віктор напружився, усмішка зійшла з його обличчя.

– Якої?

– Ти вибачишся перед мамою. Прийдеш до неї, станеш навколішки і попросиш вибачення.

Віктор хотів обуритися, але думка про гроші миттю остудила його запал. Десять хвилин ганьби можна пережити, вирішив Віктор.

– Гаразд… – буркнув він. – Якщо тобі так хочеться!

Вони їхали близько години. Павло був за кермом, батько сидів поруч, але чоловіки всю дорогу мовчали. Вони заїхали в котеджне селище. Було очевидно, що тут живуть заможні люди. Павло заїхав у двір великого та дуже гарного будинку.

Віктор свиснув.

– Нічого собі ти влаштувався. Твій?

– Ні… – спокійно відповів Павло. – Це мамин будинок.

У будинку було просторо та затишно. Віктор оглядався на всі боки.

– Непогано живе… – промимрив він.

На стіні висіли сімейні світлини. На одній був Павло з дружиною та дітьми.

– Твої онуки, якщо що… – прокоментував син.

Віктор промовчав.

На іншій фотографії була Іра з чоловіком та маленькою дівчинкою. А потім він побачив на сусідньому фото Поліну. Вона стояла поруч із високим сивим чоловіком. Обидва посміхалися.

– Це хто? – спитав Віктор.

– Її чоловік.

– Чоловік?

– Уяви собі.

– І хто він?

– Професор. Викладає в університеті. Відмінний мужик, просто найкращий…

Чомусь Вікторові завжди здавалося, що Поліна після нього так і залишилася сама. Що вона живе в їхній старій квартирі, згадує минуле і десь у глибині душі досі шкодує, що він не вибрав її.

Але все виявилося зовсім інакше. І це несподівано зачепило Віктора. У цей момент на сходах почулися кроки.

– Пашо, це ти?

В кімнату зайшла Поліна. Віктор завмер. Вона постаріла, звичайно, але виглядала добре. Навіть краще за Галину, яка була молодша за неї на п’ятнадцять років.

Поліна побачила колишнього чоловіка й завмерла.

– Привіт, Полю… – з дурнуватою усмішкою промимрив Віктор.

Павло подивився на батька і вказав йому, що настав час приступити до виконання домовленості.

– Ну?! – з нетерпінням промовив він.

Віктор зрозумів, на що син натякає. Потрібно було зараз стати на коліна і вибачитися. Але Віктор дивився на Поліну і не міг змусити себе це зробити. Особливо тут, у цьому будинку, де вона жила з людиною, яку, зважаючи на все, дійсно любила

.Йому раптом здалося, що його спеціально сюди привезли, щоб вказати на його місце в їхньому житті.

– Знаєш що, Пашо? Пішов ти зі своїми умовами.

Віктор розвернувся і швидко пішов до дверей. Він почував себе приниженим, і це тільки дужче його злило. Виявилося, що заради грошей він готовий не на все.

Павло наздогнав його біля воріт.

– Стій.

– Чого тобі?

Павло дістав з кишені пачку грошей і простяг батькові.

– Візьми.

– Що, шкода мене стало?

– Ні! Мама попросила тобі допомогти.

Павло засунув гроші батькові в руку і пішов назад у будинок. А Віктор залишився стояти біля воріт, намагаючись придушити огиду до самого себе.

Всі ці роки він упивався своїм новим життям, і тільки тепер на власні очі побачив, що життя змінилося не тільки в нього.

Він не знав, що буде далі, але сподівався, що зможе позбутися ненависті до самого себе. А от колишня родина, мабуть, не позбудеться цього ніколи. Що тут сказати, – якби знав, де впадеш, соломки б підстелив…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!