– Нарешті, ти на пенсії! – зраділа Христина, коли мама повідомила, що отримала документи. – Тепер хоч заживемо нормально.
– Бо я вже втомилася від цих лікарняних. Тільки вийдеш на роботу, як у Ані знову температура. А няня зараз стільки коштує! Просто жах!
– Дорого, – погодилася Валерія Дмитрівна.
– От і я говорю. А тепер усе зміниться.
– А що тепер? – Мати подивилася на дочку поверх окулярів.
– Ну, як що? Ти будеш удома, часу повно. Ось з Ганнусею і займатимешся. Ми з Вадимом зможемо спокійно працювати, не доведеться щоразу відпрошуватись. І всім буде добре!
– Христино, а хто сказав, що я щодня сидітиму з Аньою? – Валерія Дмитрівна здивовано звела брови.
– Ой, гаразд тобі! – засміялася Христина, але мати не посміхнулася.
– Я не збираюся ставати нянькою!
– Ти ж бабуся!
– І що? Чи це тепер обов’язок за трудовою угодою?
– Як ти можеш так говорити? Внучка ж тебе обожнює!
– Я її теж люблю. Але це не означає, що тепер все моє життя повинно крутитися навколо неї.
– А чим ти збираєшся займатися? Сидіти цілими днями перед телевізором? Я на твоєму місці була б щасливою, що можу допомогти власній дочці.
– А я на своєму місці хочу нарешті пожити для себе! Будеш пенсіонеркою, тоді й вирішиш чим зайнятися.
– Для себе, – передражнила Христина. – Ну-ну.
– Я тридцять п’ять років підводилася о шостій ранку, Христино. Хочу хоч рік прокидатися, коли прокинусь, і сама вирішувати, на що витратити день.
– Господи, мамо! Та ніхто не збирається тебе примушувати! Я лише прошу трохи допомогти!
– Ти хочеш, щоб я щодня сиділа з Ганною! Це не допомога іноді, а повноцінна робота. Тільки без вихідних та зарплати!
– Отже, коли нам буде важко, на тебе не можна розраховувати?
– Я не відмовляюся від онуки. Просто не треба заздалегідь записувати мене у няньки. Знадобиться допомога – подзвониш, домовимось.
– Знаєш що? Тоді і ми тобі не допомагатимемо! – Христина схопилася з-за столу. – Якщо тобі щось знадобиться, навіть не проси нас приїжджати!
– Христино, не треба так, – спробувала зупинити її матір.
Але дочка вже вийшла з кухні і грюкнула дверима.
Після сварки минуло три тижні. Христина не відповідала на дзвінки матері. Вадим іноді дзвонив тещі сам, питав, як справи, але розмови виходили зім’ятими: втручатися в суперечку він не хотів, а дружина, як і раніше, чекала, що мати першою визнає, що не мала рації.
Валерія Дмитрівна перестала нав’язуватись. Турбот у неї і так вистачало: вона закінчувала оформляти покупку невеликого будинку в селі.
Наприкінці квітня вона сама приїхала до дочки без дзвінка. Христина відчинила, помовчала і пустила її на кухню.
– Я купила будиночок у селі, – повідомила Валерія Дмитрівна за чаєм. – Старий, звісно, але міцний. Ділянка велика. Документи майже готові, тижнів за два переїду.
– Тобто ти вважаєш за краще копатися в землі, а не проводити час із онукою? – Христина відірвалася від телефону.
– Мені просто хочеться пожити за містом.
– А город? Ти ж розумієш скільки там роботи?
– Христино, правда? – Втрутився Вадим. – Людина все життя відпрацювала. Невже на відпочинок не заслужила?
– Який ще відпочинок? Вона купила будинок із ділянкою! Там орати доведеться, а не відпочивати!
– Може, їй на радість у землі копатися. Тобі що?
– Вадик мене розуміє, – сказала Валерія Дмитрівна. Сперечатись про город вона не стала.
– Гаразд, їдь у своє село! Тільки врахуй: ми тобі з городом допомагати не станемо!
– А я вас ні про що і не збиралася просити. Сама розберуся.
За два тижні Валерія Дмитрівна переїхала. Будинок виявився невеликим: дві кімнати, кухня та веранда, на якій можна було сидіти навіть у прохолодні вечори. За будинком тяглася простора ділянка, а за сусіднім парканом починався ліс.
Перші дні пішли на прибирання та облаштування. Валерія Дмитрівна розібрала деякі речі, а потім пішла прогулятися та познайомилася із сусідами. Коли всі справи зробила, вона нарешті витягла сумку, яку привезла з міста.
Христина приїхала до матері лише один раз. Оглянула хату, зазирнула в хлів, пройшлася ділянкою.
– Ну, нічого так, – оцінила вона. – Якщо добре попрацювати, вийде чудова дача.
– Обов’язково вийде, – усміхнулася мати.
Спочатку Валерія Дмитрівна дзвонила дочці майже щодня. Розповідала, як облаштовується, як познайомилася з сусідами.
Як одного разу заблукала дорогою в магазин і повернулася додому з банкою малинового варення: дорогу їй показала місцева мешканка, Ніна, і заразом покликала до себе на чай.
– Добре, мамо, – Христина притискала телефон плечем і застібала Ані куртку. – А огірки вже посадила?
– Поки що ні. Земля ще холодна.
– Ну, дивись.
– Встигнеться, – відповіла Валерія Дмитрівна і перевела розмову на Аню.
Через місяць дзвінки стали рідшими, і Христина списала це на господарство. А потім телефон Валерії Дмитрівни став недоступним.
Христина набирала номер уранці, потім увечері. Наступного дня спробувала знову. Відповідь була та сама.
– Дивно, – сказала вона чоловікові. – Мама навіть не передзвонює.
– Може, телефон зламався?
– У неї раніше такого не було.
– Подзвони сусідці. Теща залишала її номер.
Христина знайшла контакт та набрала.
– Алло, привіт! Тамара Юріївна? Це Христина, дочка Валерії Дмитрівни. Як там мати? Я їй котрий день додзвонитися не можу.
– Ой, привіт, Христино! Та начебто все нормально, вчора бачила її, коли в магазин ходила. Лише дивна вона у вас стала. Майже не виходить із будинку.
– Я її кликала прогулятися, пропонувала з городом допомогти, а вона відмовляється: справ, каже, повно. А які справи, якщо грядки навіть не скопані? Земля заростає, а їй хоч би що. Може, втомилася після переїзду? Ви б приїхали, відвідали її.
– Ось тобі й дача! – Христина поклала слухавку. – Ділянка заросла, мати сидить удома, телефон не бере. Завтра ж поїду.
Наступного дня Христина поїхала у село. Дорогою вона заїхала до господарського магазину і купила робочі рукавички та сапку.
Біля ґанку лежали акуратно складені дрова, доріжки були виметені. Двері виявилися замкненими.
– Мамо! Це я! Відчиняй!
Відповіді не було. Христина постукала ще раз і вже вийняла телефон, щоб зателефонувати сусідці, коли з-за дверей долинуло:
– Зараз, зараз! Хвилинку!
Клацнув замок, і двері відчинилися.
Валерія Дмитрівна стояла на порозі рум’яна, причесана, у новій домашній сукні, з м’якою вовняною накидкою на плечах. В руках вона тримала в’язання на спицях.
– Христино? Ти чого не попередила?
– Мамо, ти чому слухавку не береш? Я вже думала, що з тобою щось трапилося!
– Ой, вибач. Телефон розрядився, а зарядне я кудись прибрала, все ніяк не знайду. Проходь.
Христина увійшла до вітальні і поставила біля дверей пакет, з якого стирчав держак сапки. Кімната була заставлена коробками та кошиками з різнобарвною пряжею.
Посеред підлоги стояла розкрита велика сумка, та сама з міської квартири, набита мотками. На дивані лежали в’язані пледи, на спинці крісла висіла дитяча кофточка, а на полиці тіснилися забавні зайці та ведмежата.
– Мамо, що це таке? – дочка здивовано оглядала кімнату.
– В’язання, – відповіла Валерія Дмитрівна і встромила спиці в клубок.
– Я бачу. Але звідки стільки пряжі? І де город? Де твої помідори, огірки? Ти ж заради цього хату купувала!
– Це ти вирішила, що заради грядок, – Валерія Дмитрівна глянула на пакет біля дверей. – А я не сперечалася. Хотілося переїхати спокійно без нової сварки. За містом я жити справді хотіла. Тільки город ніколи не був моєю мрією.
– А що було?
– Ось це, – вона обвела рукою кімнату. – Адже я все життя в’язати любила. Ти мала була, я тобі все сама в’язала.
– Тільки часу вічно не вистачало: петлі набереш, а завтра знову вставати о шостій. Хотілося, щоб хоч на пенсії можна було сидіти зі спицями до ночі та не дивитися на годинник.
– І ти мені нічого не сказала!
– А ти мене б почула? Адже ти відразу вирішила, що я буду вільна для вас.
Христина пройшлася кімнатою, заглядаючи в коробки.
– І що, ти це все сама зв’язала?
– Так. Спершу я витягла старі спиці, зв’язала плед, пару іграшок. Ніна, яка мене тоді додому довела, зайшла на чай, побачила зайців та попросила комплект для онуки. А потім виклала фотографії в місцеву групу. Так з’явилися перші замовлення.
Валерія Дмитрівна взяла зі столу планшет та показала дочці сторінку з фотографіями: дитячі комплекти, іграшки, шарфи, кардигани та светри з акуратними візерунками. Під кожною фотографією стояли опис та ціна.
– Гарно, мамо. Справді гарно.
– Мені й самій подобається. Ось цей кардиган замовили із сусіднього селища, а зайців попросили одразу шість штук для дитячого центру. Замовлення мені сюди пишуть на планшет, тому я й не помітила, що телефон сів.
– І ти на цьому заробляєш?
– Небагато. До пенсії збільшення. Частину відкладаю: хочу купити хорошу лампу та крісло, а то спина надвечір втомлюється.
Христина повернула планшет на стіл та сіла на край дивана.
– Мамо, нам справді важко. Іноді просто не знаю, як усе встигнути.
– Знаю, Христино. Сама так жила. Але я не можу знову влаштувати своє життя так, щоб все в ньому залежало від чужого розкладу. Допомагати я не відмовляюсь. Мені просто важливо, щоб мене запитували, а не ставили перед фактом.
Христина не відповіла. З найближчої коробки виглядав білий рукав із вишитою квіткою. Вона потягла за нього і витягла маленьку кофтинку, що пожовкла на згинах.
– Ти її зберегла?
– А куди б я її діла.
Христина приклала кофтинку до себе – та не діставала їй і до ліктя, – засміялася і уткнулася матері в плече.
– Вибач, мамо. Ми тебе затюкали, так?
– Ну-ну, просто мені потрібний особистий простір, – Валерія Дмитрівна погладила її по спині. – Давай більше не будемо через це сваритись.
Вони ще довго сиділи у вітальні. Христина розпитувала матір про замовлення, про те, як вона вибирає пряжу, скільки часу йде на великий светр. Потім помітила на полиці маленького в’язаного зайця у жовтій сукні. На сукні була вишита літера “А”.
– А це для Ані?
– Звісно. Хотіла закінчити до дня народження. Тільки поки що не вирішила, чи пришивати бантик.
– Їй сподобається. Вона такі іграшки обожнює.
– Тоді передай їй, що бабуся незабаром приїде у гості. Погуляємо, чай поп’ємо. А якщо захоче, то покажу їй, як в’язати.
– Вона зрадіє.
Перед від’їздом Христя залишила матері свій зарядний пристрій і сама поставила телефон заряджатися. Пакет з сапкою вона віднесла в хлів: раптом знадобиться.
Наступні тижні вона кілька разів приїжджала в село разом із Анею. Одного разу з ними приїхав і Вадим: він привіз велику коробку і до обіду порався у вітальні, поки не зібрав крісло, а Христина поставила поруч високу лампу.
Шестирічна Аня з цікавістю розглядала іграшки, вибирала кольори пряжі та одного разу попросила бабусю навчити її тримати спиці.
Заєць у жовтій сукні, подарований їй на день народження, внучці дуже сподобався. І у бабусі з’явилися нові замовлення на схожих зайців від подружок Ані.
– Разом в’язатимемо, – Валерія Дмитрівна взяла товсті дерев’яні спиці і показала, як набрати перші петлі. У Ані раз у раз зісковзувала нитку, петлі виходили різного розміру, але бабуся не квапила її.
– Ось цю притримуй пальчиком. Ні, не так міцно, бо нитка не пройде.
– А якщо у мені не вийде?
– Вийде. Тільки не поспішай.
Христина сиділа поруч і дивилася, як дівчинка старанно повторює рух бабусі.
– Мамо, а ти зможеш наступного разу ведмедика зв’язати? Для племінника, Мишка, – спитала Христина.
– Зроблю, але спочатку шарфик закінчимо.
– Чула, Ань? Буде у тебе новий шарф.
– Рожевий! – одразу вирішила дівчинка.
Валерія Дмитрівна вийняла з кошика два клубки і поклала перед онукою.
– Тоді вибирай, який відтінок тобі більше подобається.
Аня потяглася до найяскравішого. Валерія Дмитрівна посміхнулася, і вони продовжили творити…