– Запечений тунець нам не по кишені, – Ганна ручкою перекреслила верхній рядок у видруку ресторанного меню.
Це додавало до кошторису чималу суму, яку вони просто не могли собі дозволити.
– Як це не вкладаємось? – Свекруха обурено поправила комір в’язаної кофти на ґудзиках. Її голос здригнувся від щирого обурення.
– У мене ювілей! – Вона пристукнула долонею по столу. – Шістдесят років буває один раз у житті. Що скажуть, якщо я на стіл звичайну курку поставлю?
Ганна відклала ручку. Суперечки про майбутній банкет йшли вже другу годину. Весь обідній стіл був завалений паперами: варіантами гарячого, списками закусок та розрахунками з напоїв.
Жодного мирного чаювання не планувалося – тут точилася жорстка фінансова би.тва.
– Люди скажуть, що було смачно, – Ганна намагалася говорити рівно, без натиску.
– Куряче філе з грибами – нормальне гаряче. Ми вже замовили м’ясну нарізку, рибне асорті та три види салатів. На сорок людей це колосальні витрати.
– Перед моєю сестрою соромно буде! – Свекруха схрестила руки на колінах і вперто підібгала губи.
– Тамара з Києва приїде, вона до гарних ресторанів звикла. А ви мені пропонуєте заощаджувати на власному святі! Ми ж сім’я, невже не можна заради матері один раз постаратися?
Ганна перевела погляд на чоловіка. Роберт старанно вивчав екран свого телефону, вдаючи, що дуже зайнятий важливим листуванням. Він завжди так робив, коли назрівав скандал.
Робота установником кондиціонерів привчила його до сезонності: влітку гроші водилися, а зараз у листопаді замовлень майже не було. Але зізнаватись у цьому матері він не збирався.
– Роберте? – Анна вибагливо подивилася на чоловіка. – Ти нічого не хочеш додати щодо бюджету?
Чоловік неохоче відірвався від екрану.
– Ну, Ань, ну чого ти починаєш? – Він розтяг голосні, намагаючись згладити кути. – Мама частково має рацію. Дата кругла. Потрібно відповідати. Давай якось викрутимось.
– Викрутимося? – Ганна присунула до себе калькулятор. – Ми внесли величезний аванс за зал. Із моєї квартальної премії, яку я на роботі заробила, закриваючи річні звіти!
– Сьогодні увечері потрібно внести другу половину. І тунець у неї не влазить!
Олеся невдоволено пирхнула. Вона свято вірила, що коли син одружений, то й гроші у них у родині спільні.Значить, розпоряджатися ними Роберт має повне право.
Той факт, що банкет оплачується виключно з кишені невістки, свекруха воліла ігнорувати.
– Роберт сказав, що це ваш спільний подарунок! – Свекруха поправила ідеальну укладку.
– І взагалі, мені не треба цифрами тикати. Гроші – справа наживна. А пам’ять залишиться назавжди. Я все життя орала, маю право зібрати рідню по-людськи.
Ганна мовчки дивилася на видрук. Заради миру в сім’ї вона справді віддала свою премію. Їй здавалося, що цей жест раз і назавжди закриє розмови про те, що вона погана дружина і не шанує старших.
– Добре, – вона зробила позначку на полях, – хай буде тунець. Але тоді ми прибираємо половину фруктових ваз та дорогий конь.як. Згодні?
Свекруха коротко кивнула. Перемога у змаганні за меню залишилася за нею, але попереду було ще одне важливе питання. Олеся дістала зі своєї сумки товстий блокнот.
– Тепер по гостях, – она розгорнула сторінку, списану її почерком.
– Значить так. Тамара з чоловіком – це двоє. Дядя Вітя з області приїде із сином та невісткою. Це ще троє. Сусідка моя, Галина, дуже просилася. Не могла ж я їй відмовити?
Ганна швидко пробігла поглядом по списку. Сорок дві людини. Більшість із них вона ніколи в житті не бачила.
Якісь внучаті племінники, троюрідні брати, колишні колеги Олесі по роботі в архіві.
– Ми ж домовлялися на тридцять п’ять гостей, – Анна постукала ручкою по столу. – Ресторан бере оплату за кожну зону. Сім зайвих людей – це перебір.
– Які ж вони зайві? – Свекруха приклала руку до грудей. – Це моя рідня! Я їх десять років не бачила. Коли ще буде привід зібратиметься всім разом?
– Ти ж не хочеш, щоб я пішла на той світ і з двоюрідним братом не побачилася? – Цей аргумент у свої шістдесят років свекруха використовувала регулярно і без жодного сорому.
– Гаразд, – Ганна здалася і зробила позначку у своєму кошторисі. – Сорок два так сорок два. Я доплачу. Але розсадку ми робитимемо так, як зручно. Усю молодь за один стіл, старше покоління – ближче до ведучого.
– З розсадкою я сама вирішу, – свекруха відмахнулася, перегортаючи сторінку блокноту. Її голос став помітно жорсткішим.
– Аню, ти Ларису свою викресли.
Ганна завмерла. Їй здалося, що вона не дочула.
– Кого викреслити?
– Матір твою, Ларису, – спокійно повторила свекруха, не підводячи очей від блокнота. – Не вписується вона у наш формат. Я вже й так прикинула, і так. Ну куди її посаджу?
Ганна не ворухнулася. Вона дивилася прямо на матір Роберта.
– У який формат?
– Формат ювілейного, – відрізала свекруха. – У мене пристойні люди збираються. Рідня зі столиці. Ми згадуватимемо молодість, спільних знайомих.
– А Лариса там ні до села, ні до міста. Вона нікого не знає, буде сидіти в кутку і мовчати. Навіщо людину мучити?
Ганна перевела погляд на список гостей. Серед «пристойних людей» був дядько Вітя, який на всіх сімейних застіллях хлебтав до безпам’ятства. Сусідка Галина, любителька збирати плітки біля під’їзду.
І серед цієї пишноти її власній матері, яка працює вчителем початкових класів, місця не знайшлося.
– Як це не вписується? – Голос Анни став тихішим. – Ми взагалі з вами цей список тиждень тому погодили. І моя мати там була.
– Мало що ми погодили, – Олеся діловито закорнула блокнот. – Я передумала. Моє свято – мої правила.
Ганна знову глянула на чоловіка. Роберт зіщулився на стільці. Ситуація явно виходила з-під контролю, і йому дуже хотілося опинитися на складі з кондиціонерами.
– Роберт? – Ганна не збиралася спускати це йому з рук. – Ти чуєш, що твоя мама каже?
Чоловік неохоче підняв очі.
– Ну, Ань, ну правда, – він забурмотів, відводячи погляд у бік вікна, – мама частково має рацію. Ну, посидить твоя мама вдома, ми їй потім торта шматок привеземо. Чого їй там нудьгувати? Та гаразд вам сваритися через нісенітницю.
Ганна посміхнулася. Слово «нісенітниця» остаточно розставило все на свої місця.
Вона стільки разів намагалася бути гарною невісткою. Заплющувала очі на дрібні причіпки, терпіла візити без попередження, погоджувалася оплачувати чужі хотілки.
Але закон працював інакше: чим більше вона поступалася, то ширше ставали межі чужого нахабства.
– Ну добре, давайте начистоту, – Ганна рішуче відсунула від себе видрук.
– Цей бенкет оплачую я! Від першої до останньої гривні! І моя мама там буде присутня! Це навіть не обговорюється!
Свекруха обурено випросталася на стільці.
– Ти дорікати мені надумала? – Вона підвищила голос. – Роберт сказав, що це ваш спільний подарунок! Ви повинні поважати бажання матері! Я вас виростила, вигодувала, а ти мені шматком тунця в обличчя тицяєш?
– Бажання ми поважаємо, – Ганна навіть не моргнула. – Але за свої гроші я маю право запросити хоча б одну свою людину. Тим більше, що це моя мама!
– Матір свою не приводь! – Свекруха зірвалася на крик. – Я так вирішила! Аванс ви вже внесли, нікуди не подінетесь. Ресторан замовлено. А Ларису я на поріг не пущу, так і знай. Зганьбить ще мене перед Тамарою!
Роберт утиснувся в спинку стільця, воліючи відмовчуватися. Ганна подивилася на розчервоніле обличчя свекрухи. Сперечатися не було сенсу. Виправдовуватися – тим паче.
Олеся вважала себе господаркою становища, абсолютно впевненою у своїй безкарності. Якщо аванс сплачений, значить, невістка нікуди не подінеться?
Ганна взяла зі столу свій мобільний телефон. Знайшла у списку дзвінків номер адміністратора ресторану.
– Ти кому дзвониш? – Насторожено поцікавилася свекруха.
Ганна приклала слухавку до вуха.
– Здрастуйте, адміністратор? Це Ганна. У нас броня на суботу, мала зала, ювілей на сорок дві особи.
Роберт сіпнувся на стільці.
– Ань, ти що твориш?! – Він спробував дістати її руки, але Ганна відсторонилася.
– Так, я дзвоню з приводу банкету. Я хочу скасувати замовлення, – вона говорила спокійно, дивлячись прямо в очі свекрусі.
– Так, я розумію. Аванс згоряє за умовами угоди. Нічого страшного. Другу частину суми я вносити не буду. Дякую. До побачення.
Вона скинула дзвінок і поклала телефон назад на стіл. Свекруха задихнулася. Вона ошелешено дивилася на невістку, не в силах вимовити жодного слова. Вся її пиха злетіла в одну секунду.
– Ти… що ти наробила? – Нарешті видавила свекруху хрипким голосом.
– Як скасувала? У мене гості! Сорок людей рідні! Квитки у всіх куплені!
– Ваші гості, ваша відповідальність! – Ганна взяла свою ручку і перекреслила навхрест весь аркуш із кошторисом.
– Можете зібрати їх у себе вдома. Або знайти гроші на інший ресторан. Час до суботи ще є.
– Роберте! – Зойкнула Олеся, повертаючись до сина. – Ти чуєш, що твоя ненормальна дружина каже? Зроби щось! Скажи їй! Примусь її передзвонити!
Роберт винувато знизав плечима. На його обличчі читалася абсолютна розгубленість.
– Мамо, ну а я що зроблю? – Він розвів руками. – Гроші реально її були. Я ж казав, не треба було Ларису викреслювати… Розберися сама тепер. У мене нині таких коштів немає.
Олеся схопила свій блокнот і притиснула його до грудей.
– Гадюка! – Припечатала вона, сердито дивлячись на невістку. – Я розповім усім родичам, як ти зі мною вчинила! Виставила матір на посміховисько!
– Розповідайте, – Ганна підвелася з-за столу. – Заодно не забудьте пояснити їм, чому саме скасувався банкет. Скажіть чесно: пожаліла тарілку салату для свахи! Впевнена, Тамара із Києва оцінить вашу принциповість.
За три дні Анна сиділа на лоджії з ноутбуком. Телефон Роберта розривався з самого ранку. Олеся обдзвонювала троюрідних братів, дядька Вітю та колишніх колег по архіву.
Крізь зачинені двері кімнати Ганна чула, як чоловік винно бубонів у слухавку, що ресторан несподівано зачинили на санітарний день, труби прорвало, а знайти нове місце за два дні вони не встигли.
Свекруха так і не наважилася зізнатися численній рідні, що залишилася без свята через власне нахабство.
А ввечері Ганна з матір’ю чудово посиділи у невеликому італійському кафе у центрі міста. Удвох. Без сорока людей чужих родичів та розмов про те, хто в який формат не вписується.
Як кажуть, за що боролася “матінка”, на те й напоролася…
Як ви вважаєте, слушно вчинила невістка, чи перегнула палицю?
Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!