Начебто нічого не віщувало, здавалося що все йде як завжди. Іван зранку пішов на роботу, зміна в нього починалася о шостій. Марія ще поніжилася в ліжку і теж почала збиратися, їй на роботу о восьмій. Вона працювала в невеликій приватній крамничці, з восьмої до дев’ятої вечора.
На роботі все як завжди, спочатку обговорили з Люською хто і що робитиме у вихідні, потім пішли ранкові покупці, потім, як завжди, настало затишшя. Сходили по черзі, попили чайку, керівниця привезла товар, розклали та знову прийшли покупці. І так цілий день.
Ось і вечір, ще кілька годин і закриватися треба. І ці кілька годин, як завжди тяглися як кілька років. Але й вони пройшли. Марія з Люською закрили магазин і розійшлися, Люська в один бік, Марія в інший, щоправда, жили вони не дуже далеко від своєї роботи.
Марія підійшла до будинку, у вікнах темно. “Чи спить вже?” І вона зайшла в будинок потихеньку, щоб Івана не розбудити, адже йому рано вранці на роботу вставати.
На кухні потихеньку повечеряла і пішла до спальні. Верхнє світло вмикати не стала, ввімкнула лампу на тумбочці та тут побачила, що ліжко порожнє. Немає Івана!
Вона у вітальню і там його нема! Вона в колишню дитячу, доньки виросли, у кожної своя родина, а кімната з того часу пустує. Але й там його нема!
“Господи! Де ж він? Щось трапилося, чи що? Куди бігти, де його шукати? Був би хоч телефон, щоб хоч би на його роботу зателефонувала, а так… Тільки ранку чекати!
Марія пішла у вітальню, сіла на диван і поглядом обвела кімнату. І тут побачила на столі записку: “Маша, не хвилюйся, терміново викликали в нічну зміну”
Вона заспокоїлася пішла спати. Таке й раніше бувало.
А вранці…
– Маш! Ти мене вибач! Ти на мене не ображайся, але я…
– Що? Що ти? Щось сталося?
– Сталося, Маш!
– Та що трапилося? Говори, не тягни як кота за хвіст! Щось на роботі?
– Ні! Не на роботі, у нас із тобою!
– Що? З доньками? З онуками? Із зятями? З ким? Говори!
– З ними все добре! Це в нас із тобою!
– А Що у нас з тобою? — Марія здивовано подивилася на Івана. — Що ж у нас?
– Загалом, Маш, я від тебе йду!
– Куди йдеш? Навіщо?
– Я, розумієш, зустрів іншу, ми покохали один одного і я йду до неї!
– Ось як! Зустрів! Покохав! Ідеш! Чудово! І все це о шостій годині ранку! А потім можна було це зробити? Ну хоча б о пів на восьму!
– Та яка різниця о котрій! Я міг би просто прийти, коли ти на роботі, зібрати речі та піти! А я вирішив усе сказати тобі, щоби ти знала!
– Як яка різниця! Я б ще годинку змогла поспати!
– Я їй говорю що я від неї йду, а вона бачите не виспалася! Ось завжди ти так зі мною! Ось тому я від тебе і йду! Усе! Зараз візьму найнеобхідніше, а за рештою потім прийду!
– Ага, зараз! Збирай все одразу і щоб більше я тебе не бачила! Дітям сама все скажу!
– Ну і дурепа!
– Сам такий!
Марія ходила за Іваном по п’ятах і дивилася, як той збирає свої речі. Потім дійшла за ним до дверей і вже на виході:
– Ключі залиш, щоб і не надумав без мене тут з’являтися!
Іван кинув ключі на тумбочку біля дзеркала і ні слова не говорячи, пішов.
Після його відходу вона відчула, що на роботу піти не зможе. Тоді вона зателефонувала Люсі, попередила що не прийде, на запитання: “Що сталося?”, сказала потім пояснить.
І подзвонила змінниці домовилася, що та за неї відпрацює, а вона, Марія, у боргу не залишиться. А потім замкнула двері, завісила всі вікна, лягла на ліжко і накрившись з головою ковдрою, завила, як поранений звір! Вона й плакала, вона й кричала і весь час питала в когось: “За що? За що він зі мною так? Що я не так зробила?”
Виплакавшись і накричавшись, вона заснула. Прокинулась, спочатку не зрозуміла яка година, але тут згадала що трапилося і відчула в душі порожнечу.
Потім їй на думку спала погана думка: “От якби зараз заснути та більше не прокинутися і гори воно все синім полум’ям!” Але тут у двері зателефонували. Марія, як молода, підскочила з ліжка і побігла відчиняти двері, а в голові: “Повернувся, він повернувся!”
Але то був не він, це старша дочка приїхала.
– Мамо, а ти чому не на роботі, захворіла?
Марія подивилася на дочку і…
Минуло одинадцять місяців. У Марії вихідний і вона поралася у дворі, коли почула як біля хвіртки зупинилася машина, грюкнули дверцята, Марія подумала що це старша з чоловіком приїхали, але ні!
Хвіртка відкрилася і зайшов колишній чоловік.
– Маша, вітаю! Чи можна зайти?
– Ти вже зайшов! Кажи що треба?
– Маша, треба поговорити.
– Про що?
– Може сядемо?
– Ніколи мені розсиджуватися! Говори, за чим прийшов і провалюй, у мене справи!
– Маша! Я… Я повернувся!
– Куди чи звідки?
– Я повернувся до тебе, приймай!
– Чого це? А ти мені потрібний? Ні, йди туди, звідки повернувся! А мені й без тебе непогано!
– Маш! Мені там погано! Я не можу там більше жити! Вона виявилася не такою!
– Від мене йшов, я не така була! Тепер вона не така! А сам ти такий? Чи може це ти не такий, а не ми з нею, га? Так що йди та сам із собою спочатку розберись.
– Маша! Та я… Та мені…
– Іди, я сказала, не заважай мені!
Іван повернувся і пішов до хвіртки, але не встиг зробити й кількох кроків, як вона відкрилася й у хвіртку увійшов сусід, Володимир, він вже кілька років жив один, після того, як поховав дружину.
– Ой, Марійка, дивлюся у нас гості! Що ж ти його на вулиці тримаєш? Та ти Іване, дивлюся вже йдеш? Що ж ти з нами й чайку не поп’єш?
Марія спочатку остовпіла від таких слів, але потім вирішила підіграти Володимиру:
– Та ось, Володя, Ванька приїхав назад проситися!
– Та ти що? Треба ж таке! А що, нова дружина вже вигнала чи що?
– Марія! Та як ти могла! Ти мені зрадила і з ким? Із сусідом! — верескнув Іван.
– Як це я тобі зрадила? Взагалі, це ти від мене пішов! Я залишилася одна і це моя справа як мені жити! Залишитися одній чи когось у будинок привести.
– Та ти, ти … жінка легкої поведінки ти! Ось ти хто! Я думала вона тут страждає, на мене чекає! А вона, вона… Та я тебе зараз…
– Чуєш, Іван, охолонь! Це тепер не твоя жінка, а моя і тільки спробуй її хоч пальцем торкнутися, я тебе тоді…
– Що ти мені тоді?
– Хочеш дізнатися? Можу показати!
– Та пішли ви! — і Іван пішов, наостанок так грюкнувши хвірткою, що та трохи з петель не злетіла.
Марія і Володимир пару хвилин дивилися на хвіртку, що зачинилася, потім Володимир запитав:
– Маша, нічого що я отак вліз? Може, не треба було? Може, ти хотіла з ним помиритися?
– Та все добре, ну що ти, Володю! Ти все правильно зробив! Я все одно не хотіла б з ним миритися! Він для мене вже пройдений етап. Я навіть “дякую” тобі скажу!
– Ну добре тоді, якщо що треба буде, звертайся! Хоча я ось що подумав, можливо ми з тобою в кіно сходимо?
– У кіно? А чому б і ні! Давно я у кіно не була!
А за три місяці у Марії день народження. Столи накрили у саду під яблунями. За столом сиділи обидві її доньки з чоловіками та онуками, а поряд з нею сидить Володимир і обіймає її за плечі.
– З днем народження, кохана! З днем народження!
