– Я сказав, пристебни губу, мамо, щоб по колінах не шльопала, – зло виплюнув Захар

– Ти у своєму розумі, дівко? Навіщо тобі ціла дача?

Вероніка втиснулася в спинку звичайного кухонного стільця. Вона обхопила плечі руками та дивилася в тарілку з макаронами.

– Я не просила дідуся нічого на мене переписувати, – схлипнула вона.

– Ось і зроби по совісті!

Серафима Іванівна нависала над столом. Вона поправила шовкову хустку, що з’їхала на плече, і вперла руки в боки.

– Як пів року мине і документи у нотаріуса забереш, оформиш усе документально. А потім одразу напишеш дарчу на Матвія. Йому потрібніше. А вам і так буде жирно!

Лідія завмерла в отворі кухні. Вона тільки-но повернулася з роботи. Навіть домашню кофту переодягнути не встигла, а тут уже йшов повноцінний допит із пристрастю.

Дача у старому садовому товаристві дісталася дев’ятнадцятирічній Вероніці по заповіту. Свекор душі в онуці не чув. Вони всі минулі сезони там разом порпалися.

Дах руберойдом латали. Теплиці ставили. Розсаду поливали. А улюблений старший онук Матвій у цей час по клубах проходжувався та в сумнівні схеми вплутувався.

Місяць тому свекра не стало. Ніка тоді проплакала цілий тиждень. Коли нотаріус оголосив заповіт, у сім’ї вибухнула буря.

– Серафимо Іванівно, а ну припиніть тиснути на дівчинку! – Лідія зробила крок до столу. Вона загородила дочку спиною.

Свекруха невдоволено скривилася. Вона підібгала під себе ноги й сіла на табурет біля вікна.

– А ти не лізь!

– Це, взагалі-то, моя квартира!

– Я з рідною онукою розмовляю! – Підвищила голос свекруха. Вона з викликом подивилася на невістку. – Справа сімейна. Без сопливих розберемося.

– Вероніка – моя дочка, – відрізала Лідія. Вона кинула робочу сумку на край столу. – І її спадок – це її справа! Не ваша! І тим більше не Матвія.

– Малявка вона ще, щоб такі грошики під себе підгрібати! – гаркнула Серафима Іванівна.

– Їй дев’ятнадцять. Повнолітня вже.

– При живих родичах куш зірвала! – не вгамовувалася свекруха, блиснувши нафарбованими губами.

Вона знову підвищила голос.

– У Матвія борги величезні! Колектори щодня телефонують. Йому ця ділянка зараз життя врятує. Я заради нього вже гараж продала, тепер ваша черга! Продасть, розплатиться, і всім буде спокійно.

– Добре придумали! – Лідія схрестила руки на грудях.

– Значить, ваш Матвій набрав кредитів, спустив усе невідомо куди. Йому мало кредиту, який Захар брав на себе? А розплачуватись повинна Ніка?

– Він оступився! – гнівно гаркнула свекруха.

Вона грюкнула долонею по стільниці.

– Молодий ще, Недолугий. Не розумів, що робить. Хлопцю жити треба, на ноги вставати!

– Йому двадцять п’ять років, Серафимо Іванівно! – Лідія примружилася. – Він старший за Ніку на шість років. Який він нерозумний? Він просто безвідповідальний. І ви його все життя покриваєте.

– Я рятую сім’ю! – пафосно сповістила свекруха.

Вона обурено сплеснула руками.

– А ви тільки про себе думаєте. Егоїстку виростили. Жодного співчуття до рідного брата.

– Він їй двоюрідний, – відрізала Лідія.

– Кр.ов не водиця!

– Та що ви кажете? А коли Вероніці потрібні були гроші на репетиторів, ви жодної гривні не дали.

Лідія з натиском оперлася об край столу.

– Сказали, хай сама вступає, раз розумна. А тепер, значить, вона має йому цілу дачу подарувати?

Вероніка шморгнула носом. Вона витерла очі рукавом кофти.

– Бабуся, дідусь сам так вирішив.

– Помовч!

– Він казав, що Матвій все пустить за вітром, – уперто закінчила Ніка.

– Замовкни, погане дівчисько! – розлютилася Серафима Іванівна.

Вона аж подалася вперед, ледь не перекинувши сіл.

– Дід був старий! Не розумів уже нічого. Ви його просто обкрутили, – випалила від злості свекруха.

Вона важко дихала.

– У рота йому дивилися, супчики носили, ось він і відписав все вам.

– А хто мав носити? – хитро поцікавилася Лідія.

– Рідні сини!

– Так Захар і носив. І ми з Нікою по черзі чергували у лікарні. А ваш дорогоцінний Матвій хоч раз до рідного діда приїхав?

Серафима Іванівна перевела подих. Їй явно нічого було відповісти на цей факт.

– Він працював, – буркнула вона.

– Ага, звичайно! У комп’ютерні ігри грав! Приїхав один раз за пів року. І то, щоб у діда грошей на бензин стрільнути.

– Це брехня! – витріщила очі свекруха.

– Це правда! Дід сам Захару скаржився. Тому й такий заповіт написав. По закону, та справедливості.

– По справедливості все мало синам дістатись! – перебила Серафима Іванівна. Вона стиснула кулаки на колінах.

– Захарові та батькові Матвія. На двох.

– Ну, так і подавали б до суду, – усміхнулася Лідія. Вона дістала з шафки чистий кухоль. – Заперечували б заповіт. Доводили б недієздатність.

– Ми не хворі якісь по судах бігати!

– Ви просто знаєте, що шансів нуль. У нас є довідки з диспансеру. Свекор у здоровому глузді був до останнього дня. І чудово бачив, хто поруч із ним, а хто тільки за грошима заїжджає.

Серафима Іванівна почервоніла. Обличчя пішло червоними плямами. Вона присунула до себе зв’язку дачних ключів. Вероніка необережно залишила їх на підвіконні ще вранці.

– Я не дозволю пустити онука світом! – прошипіла свекруха крізь зуби. А ключі покладіть на місце.

– Завтра підемо до нотаріуса! Напишеш при ньому папір. Пообіцяєш подарувати дачу після оформлення. Інакше я вас прокляну. Обох.

– Нікуди вона не піде, – карбуючи кожне слово, промовила Лідія.

У передпокої клацнув замок.

Тяжкі кроки пролунали в коридорі. На порозі кухні з’явився Захар. Він виглядав виснаженим. Під очима залягли глибокі тіні. Робоча куртка висіла на плечі.

Побачивши матір та заплакану доньку, він важко опустився на вільний табурет.

– Знову? – стомлено спитав він.

– Захар! Синочок, слава богу! – заголосила Серафима Іванівна.

Вона миттєво змінила тон з агресивного на жалібний. Навіть спину зігнула для переконливості.

– Ну, поясни ти своїм бабам! Вони ж рідного племінника четвертувати готові.

Захар кинув куртку на батарею. Він перевів погляд із дружини на матір.

– Яким чином? – поцікавився він.

– Матвієві загрожують! Борги зростають щодня. Цю дачу потрібно терміново виставляти на продаж. А твоя дружина накрутила дочку. Вчепилися в цю ділянку мертвою хваткою. Жодного співчуття.

Лідія прикусила губу.

Захар завжди уникав конфліктів із матір’ю. Він вважав за краще відмовчатись. Міг піти в іншу кімнату, аби не вислуховувати її істерики.

Лідія внутрішньо приготувалася. Зараз чоловік почне вмовляти Ніку піти на поступки заради спокою у будинку.

– Мамо, – Захар потер перенісся. – Матвій дорослий мужик. Йому двадцять п’ять.

– І що?!

– Нехай сам розв’язує свої проблеми!

– Як він їх вирішить? – сплеснула руками свекруха. Вона ледь не зачепила Лідію ліктем. – У нього зарплатня мізерна.

– А там відсотки капають, дзвонять якісь бандити! Ви хочете, щоб його покалічили? Чи в лісі закопали?

– А коли він ці позики брав, він про ліс думав? – Втрутилася Лідія. Вона налила собі води із фільтра.

– Йому треба було терміново купити ту розбиту іномарку. І вкластися в якісь каламутні монети в інтернеті. Бізнесмен, твою матір.

– Ти взагалі помовч! – гаркнула Серафима Іванівна. – Не твоя кр.ов!

– Зате дача її доньки, – відрізав Захар.

Свекруха затнулася. Вона дивилася на сина, й, здається, не вірила своїм вухам. Захар ніколи не суперечив їй так відкрито. Тим більше при Лідії.

– Захаре… синку. Ти не розумієш, – вона притиснула руки до грудей. – Я ж недаремно свій гараж продала минулого року. Щоб першу частину боргу йому закрити. У мене нічого більше немає. Вся пенсія йде йому на їжу.

Вона з надією зазирнула синові у вічі.

– Уся надія на дачу. Він продасть ділянку, віддасть борг, а решту вкладе у справу, – уперто твердила вона.

– Яку справу, мамо? – Захар скрипнув зубами. – Ще одну піраміду?

– У нормальну справу! Він подорослішав. Він усе зрозумів. Йому просто потрібний стартовий капітал!

– Губу розкотила, – пробурчав собі під ніс Захар.

– Що ти сказав? – витріщила очі мати. Вона навіть підвелася з табурета.

– Я сказав, пристебни губу, мамо, щоб по колінах не шльопала, – зло виплюнув Захар.

На кухні стало так тихо, що почулося гудіння машин за вікном. Лідія здивовано глянула на чоловіка. Вероніка припинила терти очі.

– Та як ти смієш… матері таке говорити! – задихнулася від обурення Серафима Іванівна.

– Смію! – Захар підвівся зі стільця. – Бо мені набридло! Набридло, що ти все життя тягнеш Матвія на своєму горбі. А розплачуватись маємо ми.

– Я ж нічого у вас не просила!

– Та невже? А хто рік тому просив мене взяти той кредит на його ім’я? Бо Матвієві банки вже відмовляли.

Серафима Іванівна відвела погляд.

– То йому на машину не вистачало – ти з нас вимагаєш, – продовжував наступати Захар. Він уперто хитнув головою.

– То він роботу втратив – ти у нас продукти береш пакетами. Тепер він у боргах по вуха. І ти вирішила забрати у Ніки те, що дід залишив особисто їй!

– Це сімейне майно! – Спробувала перехопити ініціативу свекруха.

– Це майно Ніки! – крижаним тоном відповів чоловік. Він підійшов до столу. – Дід так вирішив. Він бачив, хто йому склянку води подає. А хто лише кредитки потрошить.

Захар забрав в’язку ключів прямо з-під руки матері. Сунув їх у глибоку кишеню своїх робочих штанів.

– Значить так, мамо! – Захар навис над столом. Він уперся кісточками пальців у стільницю.

– Розмова закінчена. Крапка! Ще одне слово дитині про дарчу, про відмовну, про борги Матвія, – і ти забудеш сюди дорогу!

– Ти рідну матір із-за шматка землі виганяєш? – театрально простогнала Серафима Іванівна. Вона схопилася за серце.

– Я виганяю не матір. Я виганяю колектора, який прийшов вибивати чужі борги з моєї дочки, – викарбував Захар. Він випростався. – Ясно?

Серафима Іванівна спробувала знайти підтримку у Лідії. Але та мовчки дивилася на неї. Всім своїм виглядом вона виявляла повну згоду з чоловіком.

– За що боролися, на те й напоролися, – прошипіла крізь зуби свекруха. Вона зрозуміла, що спектакль закінчено. Глядачів більше нема.

Серафима Іванівна ривком підвелася, та підхопила свою хустку, яка мало не впала на підлогу. Вона пішла до передпокою. Двері зачинилися з глухим стукотом, без театрального дзвону шибок.

Через пів року Вероніка офіційно стала повноправною господаркою дачі. Вона отримала у нотаріуса всі документи та зареєструвала право власності. Жодних дарчих вона, зрозуміло, не писала.

Серафима Іванівна дзвонила синові кілька разів на місяць. Скаржилася на тиск. Розповідала про погану погоду. Але про спадщину та борги Матвія більше не заїкалася.

Очевидно, зрозуміла, що це джерело для неї замулило назавжди. Матвій, з чуток від родичів, улаштувався працювати кур’єром.

Борги нікуди не поділися, але виплачувати їх йому тепер доводилося самому. Ну що ж робити, бідненькому, якщо родичі такі скнари…

А як би ви вчинили в цій ситуації? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!