– Бабу, привіт! Ти вдома?
– Вдома. А що сталося?
– Нічого. Просто мати поїхала на кілька днів й наварила цілу каструлю борщу. Його, мабуть, до кінця місяця вистачить. Я вже не можу дивитися на нього. Можна я до тебе приїду?
– Звісно, приїжджай! Я тобі картоплі з грибами насмажу, пиріжків напечу і шарлотку зроблю. Після уроків одразу до мене приїзди, додому навіть не заходь.
Закінчивши розмову, Віра Михайлівна поспішила на кухню. Вона давно не бачила старшу онучку і збиралася влаштувати їй справжнє свято.
П’ятнадцятирічна Аліна була першою дитиною її сина. Дмитро одружився у вісімнадцять років. Тоді його обраниці, Світлані, було стільки ж. Їхнє спільне життя почалося не з усвідомленого вибору, а з несподіваної вагі.тності.
Спочатку молоде подружжя намагалося побудувати щасливу сім’ю, але незабаром зрозуміло, що поспішили зі шлюбом.
Діма все частіше пропадав із друзями, а Світлана, змучена нескінченними сварками, поїхала на заробітки в інше місто і залишила дочку під опікою свекрухи.
Віра Михайлівна тоді ще була сповнена сил. Вона без вагань взяла на себе турботу про дитину: годувала Аліну, гуляла з нею, водила до лікарів, читала казки. Поступово онука стала для бабусі найближчою людиною.
Дмитро навідувався до дочки час від часу. Іноді він приносив іграшки та солодощі, але надовго його не вистачало. Чоловік щиро вважав, що коли дитина живе в його матері, ніяких особливих зобов’язань перед дочкою в нього немає.
Через кілька років подружжя офіційно розлучилося. Світлана забрала Аліну і знову поїхала, влаштувавшись на постійну роботу в іншому місті.
Для Віри Михайлівни це стало нестерпно. Вона так прив’язалася до дівчинки, що після її від’їзду відчула себе самотньою.
Проте бабуся не хотіла миритись з розлукою. Вона регулярно відправляла колишній невістці гроші на одяг та подарунки для Аліни.
Віра Михайлівна боялася, що без її допомоги Світлана стане рідше привозити доньку, і спілкування з онукою поступово зійде нанівець.
Через кілька років Світлана повернулася до рідного міста. Вона орендувала житло, влаштувалася на роботу і знову почала привозити Аліну до колишньої свекрухи.
Віра Михайлівна була щасливою. Вона не втручалася в життя Світлани і не ставила зайвих питань. Їй було достатньо того, що внучка знову поряд.
На той час Дмитро подорослішав. До тридцяти років він міняв подруг, як рукавички, а потім познайомився з Олесею, одружився, і незабаром у них з’явилася дочка Поліна.
Олеся була спокійною та господарською жінкою, але стосунки зі свекрухою не склалися. Їй здавалося, що Віра Михайлівна несправедливо виділяє старшу онучку і майже не звертає уваги на молодшу.
Якось вона зателефонувала свекрусі і запитала:
– Віро Михайлівно, ви сьогодні не зайняті?
– Поки що ні. А що таке?
– Нас із Дімою запросили на день народження. Чи не могли б ви посидіти з Поліною кілька годин?
Свекруха глянула на годинник.
– Сьогодні не вийде. Аліна після школи приїде. Я обіцяла їй пиріжків напекти.
– Але ж вона вже велика дівчинка. Якось обійдеться без пиріжків, – обурилася Олеся. – Перенесіть зустріч, будь ласка.
– Ні. Ми й так рідко бачимося.
– А з Поліною ви коли востаннє бачилися?
– Олесю, у твоєї доньки є мама та тато…
– А в Аліни, на вашу думку, батьків немає? – не витримала невістка.
– Є! Тільки її мати постійно по відрядженнях вештається, а батько взагалі забув про її існування.
– Все з вами зрозуміло! – кинула Олеся і вимкнулася.
Щоразу ім’я Аліни викликало у невістки все більше роздратування. Старша дочка чоловіка була звичайним підлітком, але свекруха завжди знаходила привід її похвалити: то онука перемогла у шкільному конкурсі, то отримала чудову оцінку, то власноруч зробила для неї листівку.
Варто було Олесі заговорити про Поліну, як Віра Михайлівна втрачала інтерес до їхньої розмови.
– Дімо, нам треба серйозно поговорити, – сказала Олеся чоловікові, коли той повернувся з роботи.
– Що трапилося?
– Твоя мати відмовилася посидіти з Поліною!
– І чим вона це пояснила?
– Їй, бачите, треба пекти пиріжки для Аліни! Для старшої онуки вона готова на все, а для Поліни вона ніколи не має часу!
Дмитро втомлено опустився на диван.
– Олесь, не починай, будь ласка.
– Я й не починаю. Але чому твоя мати так поводиться? У неї дві онуки, а вся увага дістається лише одній.
– Це її особиста справа.
– А ваш будинок, який вона заповіла Аліні, також її особиста справа? – з сарказмом спитала Олеся.
Дмитро здивовано дивився на дружину. Він не сподівався, що та вже знає про заповіт.
– З чого ти це взяла?
– Та про це вся твоя рідня говорить!
– Це її будинок. Вона має право розпоряджатися ним, як хоче.
– Але й квартира, де ми живемо, теж належить їй!
– І що? Мама дозволила нам жити тут після появи Поліни.
Олеся гірко посміхнулася.
– Дімо, а ти не припускаєш думки, що якось вона і квартиру заповість Аліні? Що ж тоді буде з нами?
– Не кажи дурниць! Мама так не вчинить.
– Вона вже залишила старшій онучці цілу хату! Чому ти впевнений, що на цьому все скінчиться?
– Все, Олесь, годі! Не будемо більше про це.
Вечір був зіпсований. Олеся довго не могла заспокоїтись. Думка про те, що вони з дочкою можуть втратити житло, не давала їй спокою.
Наступного дня вона вирішила сама поговорити зі свекрухою. Взявши Поліну, Олеся вирушила до передмістя, де мешкала Віра Михайлівна.
Побачивши невістку з онукою, мати Дмитра здивувалася, але запросила їх до хати та напоїла чаєм.
– Аліна вчора приїжджала? – ніби ненароком запитала Олеся.
– Звісно. Ми чудово провели час.
– Не сумніваюся, – посміхнулася невістка. – Віро Михайлівно, чи можна у вас запитати?
– Запитуй.
– Чому ви заповіли будинок Аліні? Невже ви вважаєте це справедливим? У вас дві онуки, а все дістається лише старшій.
Свекруха спохмурніла.
– По-перше, – це моя власність і тільки мені вирішувати, кому її залишати. По-друге, – Поліна росте у повній родині. Має дбайливих батьків. Аліна майже все дитинство провела без них. Та й зараз багато в чому надана сама собі.
– Але чому за помилки дорослих має розплачуватися моя дочка?! – Олеся вже не стримувала роздратування.
– Не вигадуй. Я нікого не караю і не обділяю. Просто допомагаю тій, кому у житті пощастило менше.
– А я вважаю, що справедливість має бути для всіх однаковою. Якщо ви залишаєте будинок Аліні, чому б не заповісти квартиру Поліні? Це було б чесно!
Віра Михайлівна посміхнулася.
– Ваша родина багато років живе у моїй квартирі. Я не вимагаю орендної плати і не змушую вас з’їжджати. Хіба цього мало?
– Але ж ви можете передумати!
– Звичайно. Квартира належить мені. Тому раджу подумати, перш ніж висувати мені претензії.
Олеся зрозуміла, що переконати свекруху не вдасться. Але відступати вона також не збиралася.
Наступними тижнями вона знову і знову поверталася до цієї теми, переконуючи чоловіка поговорити з матір’ю, поки не стало надто пізно.
Спочатку Дмитро відмахувався від її побоювань, але поступово і сам почав тривожитися. Страх, що мати залишить їх без житла, з кожним днем відчувався гостріше.
Нарешті він зателефонував матері.
– Я хочу, щоби ти переоформила квартиру на мене.
– Ось як? І давно ти про це замислився? – спитала Віра Михайлівна.
– Мамо, я просто хочу, щоб все було справедливо!
– Ти хочеш? Чи Олеся? – посміхнулася вона. – Сину, не тобі говорити про справедливість. Ти сам забув про свою дочку. Поки я ночами сиділа з Аліною, бо її мати працювала, ти розважався з друзями. Хіба це було справедливо?
Дмитро важко зітхнув.
– Я був молодий. Багато що робив неправильно.
– Ти й зараз не надто змінився. Але тепер у тебе з’явилася ще одна дочка, заради якої ти готовий виборювати майно.
– Це не так! Я люблю їх однаково!
– Тоді доведи це справою. Я згодна переоформити квартиру на вас з Олесею, але за однієї умови.
– Якої? – насторожився Дмитро.
– Ти почнеш спілкуватися з Аліною. Не просто дзвонити для галочки, а по-справжньому брати участь у її житті. Вона підліток, і зараз їй особливо потрібна підтримка батьків.
– Думаєш, усе так просто?
– Ні. Але й Аліні нелегко.
Дмитро хотів заперечити, але промовчав. Він розумів, що мати не поступиться, та й сам знав, що у її словах була доля правди.
– Добре, мамо. Я намагатимуся, – нарешті сказав він.
Після цієї розмови Дмитро почав змінюватись. Він частіше дзвонив Аліні, цікавився її навчанням, запрошував на прогулянки та у кафе.
Спочатку дівчинка трималася насторожено. Вона звикла розраховувати лише на бабусю і не розуміла, чому батько раптом згадав про неї.
Але Дмитро не відступав. Поступово їхні зустрічі стали регулярними, а розмови більш довірчими.
Віра Михайлівна з полегшенням спостерігала за змінами у сина. Вона не чекала, що Діма відразу стане ідеальним батьком. Але їй було достатньо, що він почав змінюватися.
Незабаром Віра Михайлівна справді переоформила міську квартиру на сина. Олеся була задоволена, що все так склалося. І як виявилося, не дарма.
Через пів року Вірі Михайлівні стало погано прямо на вулиці. Перехожі викликали швидку допомогу, але лікарі не змогли врятувати жінку.
На похороні Аліна гірко плакала. Там вона познайомилася з молодшою сестрою, Поліною. Олеся не заперечувала проти їхнього спілкування, проте зближатися зі старшою дочкою чоловіка не поспішала.
Вона, як і раніше, вважала, що через Аліну її Поліночка втратила не тільки бабусин будинок, а й любов і увагу, які мали порівну дістатись обом онучкам.
Дмитро ж багато чого переосмислив. Тепер він розумів, чому мати ухвалила таке рішення з будинком. Вона справді виділяла Аліну сильніше, ніж Поліну, але не зі шкідливості, а тому, що старшій онучці набагато більше не вистачало турботи та тепла.
І все ж таки головне Дмитро усвідомив надто пізно: ніяка спадщина не могла повернути Аліні роки, прожиті без батьківської любові. І скільки б він не намагався надолужити втрачене, минулого вже не можна було змінити…