– Яка онука? – байдуже спитала мати. – У мене й доньки ніякої немає

Добре пам’ятаю цей страшний день п’ятнадцять років тому. Я стояла перед мамою, як школярка, яка провинилася, смикаючи в руках край своєї блузки. Мама неквапливо відламала шматочок тістечка, запила його чаєм і нарешті промовила:

–  Я тобі кажу востаннє: не роби, як недолуга. У тебе багато перспектив, все життя попереду, а ти хочеш зв’язати себе по руках і ногах дитиною. Та ще й від цього злидня!

–  Ми кохаємо одне одного… – несміливо захистилася я.

Але мати тільки посміхнулася:

–  Не кажи дурниць! Я розумію, що він перший чоловік у твоєму житті і таке інше. Але це не привід губити себе. Де ви житимете? І на які гроші?

Я мовчала, та й що я могла сказати? Справді, у нас зі Славком не було нічого. Нічого, крім нашої любові та маленької істоти, яка через дев’ять місяців мала з’явитися на світ.

Мама допила чай, встала:

–  Загалом так. Я вже зателефонувала Вірі Андріївні, домовилася, вона чекає тебе завтра. Зробить все швидко та акуратно, вона чудовий лікар.

Всю ніч я не стуляла очей. Так уже склалося, що я ніколи не перечила мамі, і, треба сказати, вона дійсно завжди мала рацію. Відвела мене в престижну школу.

Втискала, ледве – ледве, у мою голову англійську, яка мені “дуже знадобиться в житті”. Відсівала небажаних подружок, від яких я могла нахапатися поганих манер.

Познайомила мене з перспективним молодим чоловіком: міністерським синком, у якого все було схоплено. Але я полюбила свого Славка: веселого, безшабашного і абсолютно безперспективного.

Може, мама має рацію і цього разу? Може, через рік-два сімейного життя я втечу від Славки, наївшись по горло його несерйозності та безвідповідальності?

І який, по суті, з нього вийде чоловік, якщо він досі збирає обгортки від цукерок і любить мультики?.. Але я відразу згадала, як Славка дивиться на мене, відчула, як наяву, дотик його рук і губ… Як я зможу від нього відмовитися?!

Вранці мама сказала:

–  Виходь раніше, щоб не застрягнути в заторі. У Віри Андріївни робочий день розписано по хвилинах.
Я доїхала до клініки, зайшла у відділення, та сіла під кабінетом.

Повз в перевалочку ходили майбутні мами, підтримуючи свої величезні животи. Вирази облич у них були однакові: трохи розсіяні і мрійливі, ніби в думках вони вже гойдали на руках  немовлят. Я встала і вийшла геть.

Додому сама йти не наважилася, взяла із собою Славку – для моральної підтримки. І взагалі, нехай мати краще з ним познайомиться.

“Він обов’язково їй сподобається, – повторювала я про себе. – Він просто не може не сподобатися!”

Мама, видно, була шокована моїм непослухом. Не соромлячись присутності поки що чужого їй хлопця, обрушила на мою голову лайку та прокляття.

Я й не підозрювала, що вона знає стільки лайливих слів! Славко спочатку мовчав, приголомшений, як і я, таким натиском, але поступово його обличчя почервоніло, на шиї запульсувала жилка. Раптом він узяв мене за руку:

– Ходімо!

Мама злісно розреготалася:

– Ходімо!!! Та куди ти її можеш привести, голодранець! У тебе ж нічого немає. Нічого, завтра я сама відведу її на процедуру, а ти зникнеш із її життя назавжди!

Я раптом виразно відчула, як усередині живота хтось ворухнувся. Напевно, мені це тільки здалося, адже термін був ще дуже малий, але цей – уявний чи ні – поштовх все вирішив. Я міцніше стиснула руку Славка, розвернулася і пішла з ним до виходу.

–  Якщо не схаменешся, можеш забути дорогу додому! – Кричала нам услід мама. – Я не збираюся вішати собі на шию вас і вашого вил упка, так і знайте. Взагалі забудь, що в тебе є мати!

Весілля ми відсвяткували суто студентське: у гуртожитку, куди мене на напівлегальних правах поселила комендант, сприйнявши близько до серця нашу історію. На столі стояла сковорідка зі смаженою картоплею, ковбаса, кілька пляшок біленької та «Фанта» – для мене.

Через кілька місяців ми винайняли квартиру, вірніше, халупу на околиці міста. Забиваючи щілини, Славко мене заспокоював:

–  Та це ж справжня романтика! Потім розповідатимемо на старості років своїм дітям, що жили в курені.

Коли мій Славко спав, я й досі не розумію. Вранці ми разом йшли в інститут на пари, після занять він йшов у   магазин, де прилаштувався вантажником, а ввечері та вночі перевтілювався в офіціанта в нічному шинку.

Майже до останнього дня перед терміном я теж підробляла, де могла: розклеювала листівки, роздавала рекламу.

Коли з’явилася Олександра, я зателефонувала мамі, привітала її з онукою. Мені здавалося, що вона вже охолола і пробачила нас.

– Яка онука? – байдуже спитала мати. – У мене й доньки ніякої немає.

Зима того року була люта, у нашій халупі стояв такий холод, що ми спали в пальті. Нічого дивного, що Саша захворіла на бронхіт.

Після лікарні я наважилася поїхати додому до мами. Нам треба було до весни перекантовуватись у теплі, адже педіатр попередила, що доньці категорично не можна переохолоджуватись.

Мама відчинила двері та так і залишилася стояти на порозі. Я переминалася з ноги на ногу, плутано розповідаючи про бронхіт, холод, здоров’я Саші.

–  Виходить, ти приповзла проситися назад? – Запитала мати. – Що ж, я не звір, прийму. З умовою, що ти негайно розлучаєшся зі своїм… не пам’ятаю, як звати…

У мене виступили сльози. Санька на руках закрутилася, запхикала.

– Мамо, ну навіщо ти так? У нас дитина…

–  У такому разі – прощавай! Я милостиню не подаю!

Я й зараз здригаюся, згадуючи ту зиму. Холод та суцільна безпросвітність. Я часто прокидалася ночами, дивилася на Славку, потім на Саньку. А що, якщо вона не виживе в холоді через те, що я не захотіла поступитися своєю любов’ю?

***

Але все колись минає. Наше життя почало налагоджуватися. Славкові довелося-таки кинути інститут, зате він влаштувався працювати в солідну фірму і потихеньку пішов угору.

Ми винайняли пристойне житло, а згодом купили в кредит власну квартиру. Народ ився наш молодший, Вітя. Я більше не намагалася помиритися з мамою, іноді мені навіть здавалося, що вона давно покійна. Чи у мене її взагалі не було?

…І ось вона стоїть на порозі моєї квартири! П’ятнадцять років по тому. Вона постаріла, роздалася, але все одно виглядає представницько та респектабельно. Поки не помічаєш, наскільки випрана її кофта і як сильно зношені туфлі.

–  У мене проблеми зі здоров’ям: діа бет, тиск, серце, – сказала вона, як ні в чому не бувало. – Лікарі прописали купу ліків, та й догляд за мною потрібний. Тепер настала твоя черга про мене дбати!

Вона сказала це таким тоном, ніби не сумнівалася, що  я схоплю її в обійми, благатиму дозволити за нею доглядати!

–  Не можу сказати тобі нічого втішного. Я милостиню не подаю! –  Відповіла я її ж словами, й зачинила перед нею двері. Як постелилася, недолуга, так і спатиме…

Як ви вважаєте, слушно вчинила дочка? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!