Телефон щойно стих у руці Степана, але він знав цей номер напам’ять. Щоразу дзвінок від нього у п’ятницю вдень віщував одне: вихідні доведеться віддати чужим людям. Чоловік повільно поклав апарат на полицю й окинув поглядом пакети з маринованим м’ясом, що стояли біля дверей.
Ще вранці друг Льоха надіслав фотографію своєї новенької лазні: кедрові стіни, кам’янка, широкі полиці — усе, як годиться.
«Братан, сьогодні оновлюємо! Пінне за мною, м’ясо за тобою», — написав він. Степан з Юлею цілий тиждень готувалися до цієї поїздки. І от — знову дзвінок.
Юлина тітка, Зінаїда Павлівна, була жінкою монументальною у всіх сенсах. Тричі розлучена, з дитиною від кожного шлюбу, вона мандрувала світом зі своїми двома старшими доньками, Крістіною та Діаною, наче невеличкий гастрономічний десант.
Степан давно помітив, що Зінаїда дзвонила не для того, щоб побачитися. Вона дзвонила, щоб поїсти.
Ця схема була відпрацьована до автоматизму. Близько другої дня лунав дзвінок Юлі: «Юленько, ми з дівчатками так скучили, ввечері заїдемо!» Юля кидала всі справи, мчала до магазину, а потім чотири години стояла біля плити.
Зінаїда з доньками сідали за стіл і їли так, що посуд дзвенів. Вранці тітка зазирала до холодильника, констатувала, що «порожньо», і їхала.
Востаннє Крістіна та Діана — обидві широкі та ґрунтовні, як і мати — приїхали «на годинку». Вони спустошили холодильник так, що Степан потім два дні харчувався лише гречкою.
Тоді він промовчав. Юля просила не загострювати. Він любив дружину і терпів. Але цього разу все зійшлося: лазня, м’ясо, пиво, друг. І цей дзвінок.
Юля була на нараді, телефон вимкнений. Зінаїда, не додзвонившись до племінниці, набрала Степана.
— Степане, ми з дівчатами сьогодні будемо у вас! — голос тітки звучав не як питання, а як категоричний указ, наче оголошення на вокзалі.
— Зінаїдо Павлівно, у нас вихідні вже розписані, — спокійно відповів Степан. — Ми їдемо до друзів.
— Ой, ну які там друзі, Степане! Крістіна з Діаною так засмутяться! Юля ж їм рідна тітка, невже вона проміняє рідну кров на якихось приятелів? Ми вже пакуємося!
— Зінаїдо Павлівно, я вам чітко кажу: ми зайняті.
— Степане, та хто ти взагалі такий? Я з Юлею буду вирішувати! Чекай, на сьому будемо.
Вона кинула слухавку. Степан якусь секунду постояв, а потім на його обличчі з’явилася дивна, зовсім не добра посмішка. Він набрав Льоху.
— Льох, слухай. Заїдь за годину, забери Юлю з речами. М’ясо і пиво у пакетах біля дверей. Мені треба тут одну справу владнати.
— Знову сарана? — коротко уточнив Льоха.
— Тримайся, братан. За сорок хвилин буду.
Юля повернулася з роботи о п’ятій. Побачила зібрану сумку, пакети біля дверей і чоловіка, який сидів у кріслі з виглядом людини, що прийняла доленосне рішення.
— Стьопо, а хіба ми не разом їдемо?
— Юль, тебе Льоха забере. А я під’їду пізніше.
— Тому що твоя тітка Зіна дзвонила. Сказала, що буде на сьому.
Юля поблідніла. Степан побачив, як здригнулися її губи — звична провина, звичний страх образити, звичне «ну вона ж рідна».
— Степане, може, я їй перетелефоную, скажу, що нас немає?
— Юль, ти їй двадцять разів телефонувала. Вона двадцять разів приїжджала. Я хочу поговорити з нею. Один. Спокійно.
— Степане, тільки не сварися, будь ласка…
— Я не сварюся. Я розмовляю. Це різне. Їдь. Льоха вже внизу.
Вона довго дивилася на нього. Потім кивнула, взяла сумку і вийшла. Степан чув, як грюкнули двері під’їзду, як загарчав двигун Льохіної машини. Потім настала тиша.
Він обійшов квартиру. На кухні було порожньо — ні каструль на плиті, ні тарілок на столі. Холодильник майже голий: лише масло, пачка сиру, молоко. Степан сів на табуретку і став чекати.
Дзвінок у двері пролунав о сьомій дванадцять. Степан відчинив. На порозі стояла Зінаїда Павлівна — велика, у квітчастій сукні, з двома великими пакетами в руках. За нею — Крістіна та Діана, обидві рожевощокі, нетерпляче зазирали через плече матері.
— Стьопо, а де Юля? — Зінаїда зробила крок усередину, звично оглядаючи коридор. — Як немає? Я ж дзвонила! Вона що, стіл не накрила?
Степан притулився до одвірка і склав руки. Зінаїда принюхалася. З квартири не долинало жодних запахів — ні смаженого, ні бульйону, ні випічки.
— Стьопо, а вечеря? — подала голос Крістіна.
— Яка вечеря? — Степан глянув на неї. — Ти мені хто? Я тобі що — ресторан з безкоштовною доставкою?
— Стьопо! — Зінаїда підвищила голос. — Ти як розмовляєш? Ми до родичів приїхали!
— Зінаїдо Павлівно, присядьте. Хоча ні, не сідайте. Розмова буде коротка. Моя дружина поїхала відпочивати. Як я вам і казав чотири години тому телефоном. Пам’ятаєте нашу розмову? Чи ви її просто проігнорували, бо звикли ігнорувати все, що не збігається з вашим апетитом?
Зінаїда відкрила рота. Степан підняв руку.
— Ні-ні, зачекайте. Я двадцять разів мовчав. Сьогодні ви послухаєте мене. Один раз. Цілком.
— Та хто ти такий, щоб мені вказувати?!
— Я — господар цієї квартири. Юля — моя дружина. І я вже два роки спостерігаю один і той самий спектакль. Ви дзвоните вдень. Юля зривається з роботи, біжить у магазин, витрачає гроші, які ми заробляємо удвох. Потім чотири години стоїть біля плити. Ви приїздите, сідаєте за стіл і за один вечір змітаєте все, що вона готувала. А вранці, зазирнувши в холодильник, кажете: «Ой, пусто», — і їдете. То скажіть мені, будь ласка, це родинний візит, чи все ж набіг сарани?
— Я знахабнів? Це я знахабнів? — не витримала Зінаїда Павлівна.
Степан навіть не здригнувся.
— Я вам сьогодні вже казав телефоном, що у нас плани. Ми так чекали цих вихідних! Друг лазню побудував. М’ясо замариноване. Пиво куплене. Я все це пояснив. А ви мені відповіли: «Чекай, до сьомої будемо». То хто з нас знахабнів?
— Юля — рідна тітка моїх дівчаток! Вона зобов’язана! — майже прошипіла Зінаїда Павлівна.
— Зобов’язана? — Степан лише трохи схилив голову набік. — Як цікаво. А розкажіть мені, Зінаїдо Павлівно, що ви зробили для Юлі за останні п’ять років? Хоч раз просто запитали, як вона почувається? Хоч раз привезли бодай коробку цукерок? Чи може, запропонували допомогу, коли вона хворіла в лютому три тижні?
Степан не чекав відповіді.
— Я вам відповім — жодного разу. Нуль. Ви дзвоните, тільки коли голодні. Ви приїжджаєте, тільки коли хочете їсти. Ви просто використовуєте мою дружину як безкоштовну їдальню.
— Ваші доньки, Зінаїдо Павлівно, — Степан кинув швидкий погляд на Крістіну та Діану, які стояли за спиною матері, — минулого разу за один вечір знищили два кілограми котлет, каструлю борщу, три види салату і деко пиріжків. Я потім перерахував — це обійшлося нам у три з половиною тисячі гривень продуктами. Не рахуючи Юлиного часу. Не рахуючи її втоми. Не рахуючи того, що вона після ваших візитів лежить без сил.
— Ти рахуєш гроші?! Для рідні?! — Зінаїда Павлівна ледь не заверещала, її голос пронизав тишу.
— Ні, я рахую справедливість. А де ваша справедливість? Юля не власниця постоялого двору. Вона — жива людина! У неї є власне життя, свої плани, втома, свої мрії. А ви ж щоразу падаєте, як сніг на голову, і поводитесь так, ніби вам усі повинні.
— Я все розповім Юлі, як ти зі мною розмовляв! — погрожувала тітка.
— Розкажіть. І я їй теж розповім, — Степан кивнув. — І покажу всю історію ваших дзвінків. Двадцять три візити за рік. Жодного подарунка. Жодного «дякую». Ні одного «давай ми привеземо щось». Лише дзвінок за чотири години до приїзду і порожній холодильник на ранок після вашого від’їзду.
Крістіна за спиною матері переминалася з ноги на ногу. Діана відвернулася до стіни.
— Ми більше не приїдемо! — нарешті випалила Зінаїда Павлівна.
— Саме на це я й розраховую, — тихо, але впевнено сказав Степан. — Але якщо раптом захочете приїхати як нормальні гості, то подзвоніть за три дні, запитайте, чи зручно нам буде, привезіть щось до столу і скажіть «дякую» перед тим, як поїхати. Це нескладно. Так роблять виховані люди.
— Я — чоловік вашої племінниці. І я захищаю свою дружину. Бо вона сама не вміє сказати «ні», надто вже добра. А доброту, Зінаїдо Павлівно, не можна плутати зі слабкістю. І вже тим більше не можна на ній паразитувати.
Зінаїда Павлівна, схопивши свої численні пакети, різко розвернулася і рушила до ліфта. Крістіна та Діана мовчки попленталися за нею. Уже біля самих дверей ліфта, Зінаїда Павлівна обернулася.
— Юля мені ще подякує. Може, не одразу. Може, через тиждень. Але подякує. Бо вона давно прагнула, щоб хтось сказав це вголос. Просто самій їй було незручно. А мені… мені байдуже! — кинула вона і зникла за дверима.
Степан зачинив двері і сперся на них спиною. Руки були холодні, а серце шалено калатало. Він зробив глибокий вдих, намагаючись заспокоїтися. Потім дістав телефон і набрав Льоху.
— Льох, я їду. Сарана відлетіла.
Друг на іншому кінці дроту засміявся.
— Вона нервує, питає, що ти там робиш.
Степан швидко переодягнувся, взяв ключі і вийшов із квартири. У машині він ще хвилину сидів, не заводячи двигун, розмірковуючи, як скаже про все Юлі. Вона засмутиться — це точно. Буде говорити, що він не мав права, що тітка Зіна — рідня, що так не можна.
Їхав швидко. Літня дорога була порожньою, сонце вже хилилося до обрію, і тіні дерев довгими смугами лягали на асфальт. На дачі у Льохи вже горіло світло, а з-за паркану тягнуло приємним березовим димком.
Юля сиділа на ґанку. Побачивши його, підвелася.
Степан підійшов, сів поруч на сходинку.
— Вона дзвонила мені. Плакала. Казала, що ти її вигнав.
— Я її не виганяв. Я просто пояснив, що наш дім — це не буфет із вільним входом.
— Степане, вона ж образиться назавжди, — Юля опустила погляд.
— Юлю, вона ображається щоразу, коли їй не накривають повний стіл. Це не справжня образа. Це звичайна звичка отримувати чуже.
Юля мовчала. Степан бачив, як вона бореться сама із собою — між звичним почуттям провини та розумінням того, що він правий.
— Юлю, ти пам’ятаєш лютий? Ти хворіла три тижні. Температура, кашель. Хто тобі дзвонив? Дзвонив Льоха з дружиною. Дзвонила сусідка. А тітка Зіна — жодного разу. А вже через два тижні після того, як ти одужала, — дзвінок: «Юленько, ми з дівчатками ввечері заїдемо!»
Він відчував, що говорив чесно і прямо, хоч і знав, як важко їй це чути.
Степан продовжував: інколи, коли людина двадцять тричі не чує ввічливого, треба просто сказати прямо. Він не грубіянив, не кричав, лише виклав факти. А факти, Юлю, річ уперта, і ранять вони часом болючіше за будь-які слова.
З бані вийшов Льоха, витираючи руки.
«Ну що, мир? Баня вже готова, м’ясо на вугіллі, пиво в льоду, — гукнув він. — Чи будете до ранку тут миритися?»
Юля подивилася на Степана. Він чекав її відповіді. Вона могла зараз висловити обурення, сказати, що він перетнув межу, що тітка — це ж родина. Але замість цього, вона тихо запитала: «Степане, а вона ж і справді жодного разу “дякую” не сказала, правда?»
«Жодного разу, Юлю. За всі двадцять три візити», — тихо відповів він.
«Льохо, неси м’ясо! Я так зголодніла, — рішуче вимовила Юля. — Зараз усе приготуємо, а потім — до бані, з паром та віником!»
Льоха засміявся, попрямував до мангалу. Степан дивився, як Юля йде стежкою до альтанки — пряма, рішуча. На мить вона обернулася.
«Якщо вона зателефонує в понеділок, — пообіцяла Юля, — трубку візьму сама. І все скажу сама. Своїми словами.»
Степан кивнув. Він знав, що дорога непроста. Зінаїда Павлівна подзвонить — якщо не в понеділок, то у вівторок. Будуть крики, тиск на жалість, згадки про покійну бабусю й родинну кров. Юлі буде важко.
Але сьогодні — баня з віником і паром, м’ясо, пиво й друзі. Сьогодні його дружина сяде за стіл і їстиме те, що приготував хтось інший. Сьогодні вона — гостя, а не прислуга. І це було правильно.
Степан підійшов до мангалу, перевернув шампури. Вугілля дихало жаром, вечір був теплий. І від цього тепла ставало легше — не лише зовні.