– Що? Продати квартиру на весілля? А  жити вони де будуть?

Павло та Катерина сиділи на кухні та пили чай. Був суботній ранок.

– Чим займемося сьогодні? Ягоди зібрали, може в ліс по гриби поїдемо? Смажених із молодою картоплею на вечерю хочеш?

– Хочу.

– Ну тоді я за кошиками, а ти поспішай. По  гриби рано вставати треба, а ми тут чаї розпиваємо.

– А що, як діти приїдуть?

– Приїдуть – зачекають. Ніби ніхто не обіцяв.

– Так вони ніколи не обіцяють, просто приїжджають.

– Поспішай, а то без грибів залишимося.

***

Вдосталь нагулявшись лісом Павло та Катерина повернулися додому з повними кошиками. Тихе полювання вдалося.

Павло добре знав місця, кожен грибник має свої куточки.

На подвір’ї стояла машина сина Михайла. Не обіцяв, але приїхав.

– На вихідні, чи додому ввечері? А то по чарці, та під грибочки.

– Залишуся.

– Ну й добре. Як діти, сім’я?

– Нормально. Сашко одружитися надумав, заяву подали, за два місяці весілля.

– Новини гарні, а наречена як?

– Нормальна наречена, їм же жити.

– Ну й добре. Їм жити, вам онуків чекати, а нам правнуків.

– Я приїхав дізнатися про квартиру, мама ж спадщину отримала. Її б продати, бо на весілля гроші потрібні.

– Якраз вистачило б весілля згуляти. Можна це буде зробити, як подарунок від вас. Сашко радий буде.

– Що? Продати квартиру на весілля? А  жити вони де будуть?

– Житимуть у місті, а у вашому селищі їм квартира не потрібна. Тут перспектив жодних.

– Я б ще зрозумів, якби ви попросили з іпотекою допомогти, але прогуляти квартиру… До речі, квартира матері, а не ваша.

– Яка іпотека, вони ще молоді, тільки почали працювати. Та й квартира тут дріб’язок коштує, може, і на весілля мало буде, але хоч якась допомога.

– Грошей ми на подарунок зібрали, знали, що весілля не за горами. А квартиру продавати не будемо, здаємо ми її, хоч якась допомога пенсіонерам.

– Тату, у вас дві пенсії, ти ще підробляєш. Куди вам із грошима? І чому ти вирішуєш за маму, це ж її спадок, її квартира.

– А батько все правильно каже. Квартира трохи і коштує, але спускати її на весілля дуже безглуздо, – вставила Катерина.

– Хочете, щоб молодята переїхали сюди?

– Ніхто їх не змушує й не запрошує. У них своє життя. Нехай будують його самі. Ми збудували своє життя, своє житло, от і вони самі нехай всього досягнуть.

– Ця квартира, та й цей будинок, дістанеться вам тільки, як нас не стане. А поки що вона допомагає нам жити на пенсії. Пігулки дорогі, а про інше й казати не треба.

‐ Так ми допомагатимемо, я, та й Сашко не відмовиться після такого подарунка.

– Насмішив. Хто кому допомагав та й  допомагає? Ми тобі! Ось і зараз ти просиш, а не нам даєш.

– Але ж ви повинні допомогти, Сашко ваш онук. Час є, покупців знайду сам.

– Спритний ти Мишко, ох і спритний. Та й Сашко твій недалеко пішов. На чужій кобилі хочете весільний кортеж тягти.

– Хочуть весілля, хай самі працюють, а якщо грошей нема, то й почекати можна.

– Ми твоє весілля сплатили, а далі ти сам. І наперед,  – гроші нам і самим потрібні, рота широко не відкривайте.

– Я ж обіцяв їм весілля влаштувати!

– Влаштовуй, мені сказати нічого.

– Яка вигода вам із квартири?

– Вигода є, вважай, третя пенсія до нашого бюджету. Ти додому збираєшся?  В мати тільки гриби на стіл поставила.

– Дякую, не голодний, – злісно сказав син і  вийшов, навіть не попрощавшись.

***

– Чи не переборщив я? – запитав дружину, підчепивши виделкою рум’яний грибочок.

– Ні, все гаразд, – відповіла вона, –  вже й діти в нього виросли, а він усе до нас по грішми бігає. Може, годі?

На тому й вирішили, продовжуючи смакувати грибами з картоплею…

В ви як вважаєте, не переборщили батьки? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!