— Стривай-но. Ви ж розлучилися рік тому. Що йому ще від тебе треба? — І гадки не маю. Може, совість у мене забув? Хоча ні, він її з собою ніколи й не приносив

Вероніка відключила телефон, не дослухавши до кінця, і відчула, як по тілу розливається приємна прохолода. Голос Римми Львівни обірвався раптово, наче хтось перерізав тонку нитку.

Навіть монотонне гудіння холодильників у торговельному центрі та металевий скрип візка, який хтось штовхав повз, були для неї миліші за голос колишньої свекрухи.

— Це хто ж тебе так потішив? — Жанна дістала з полиці пачку курячих стегон і довго розглядала її, ніби шукала якийсь майстерний знак якості. — У тебе обличчя людини, якій запропонували власним життям за город заплатити.

— Римма Львівна. Повідомила, що Костик збирається до мене.

— Не просто повідомила, а ще й настанову дала: «Будь до нього м’якшою». — Вероніка поклала в кошик пакет рису, її губи скривилися. — М’якшою. Я їй не подушка.

Жанна зупинилася настільки різко, що її візок врізався їй у стегно. Вона й оком не моргнула — жінка, яка по вісім годин щодня ганяє вівчарок по завалах, давно вже не помічає дрібних уколів.

— Стривай-но. Ви ж розлучилися рік тому. Що йому ще від тебе треба?

— І гадки не маю. Може, совість у мене забув? Хоча ні, він її з собою ніколи й не приносив.

— О, а це ідея! — хихикнула Жанна. — Скажеш йому, що совість у хімчистці, а квитанцію ти загубила.

Вони рушили далі між стелажами. Вероніка помітила, як подумки коментує все, що відбувається довкола — професія тифлокоментатора в’їлася в саму суть. Ось жінка в сірому пальті бере банку з полиці, уважно читає склад, ставить її на місце, навіть не дивлячись. Так вона вже сім років описує фільми для незрячих: стисло, точно, без зайвих емоцій.

— Знаєш, що було найогиднішим у нашому розлученні? — раптом спитала вона. — Не скандали. Їх взагалі не було.

— А що тоді?

— Це було як жувати вату. Він ходив по квартирі, зітхав, ставив одні й ті самі запитання: «а ти впевнена?», «а давай ще подумаємо?», «а мама каже…». Пів року такого в’язкого, тягучого киселю. Я тоді схудла на шість кілограмів і зовсім розучилася спати.

Жанна кинула у візок пачку макаронів і подивилася на подругу таким поглядом, яким дивляться на собаку, що загнала лапу.

— Його коханку звали Сніжана, — уточнила Вероніка з отруйною акуратністю. — Хоча, може, там уже й змінниця з’явилася. Графік у нього був щільний.

— Позмінно, чи що? Два через два?

— Через два дні на третій, і ще й доплата за нічні зміни, певно.

Вони розсміялися просто біля ковбасного прилавка, і продавчиня подивилася на них із осудом людини, яка сьогодні працює, а веселитися буде хіба що у відпустці.

— Ти його взагалі пускати збираєшся? — спитала Жанна вже біля каси.

— Через поріг — навряд чи. Я ж не притулок для загублених чоловіків.

— Ти надто добра, Ніко. Це твоя головна біда.

— Я не добра, я лінива. Скандалити — це ж ціла робота. А за неї, знаєш, не платять.

Жанна розплатилася, взяла пакети і раптом пригадала:

— Слухай, я ввечері заскочу, в мене новина про Байкала. Він учора людину знайшов під плитою, уяви собі, через два метри бетону!

— Заходь. У мене манник із учорашнього дня лишився.

Вероніка підійшла до будинку близько пів на сьому. Пакет боляче різав долоню, лямка сумки сповзала, і вона вже подумки планувала вечір: спочатку суп, потім душ, а потім якийсь серіал, який вона ніколи не дивилася і дивитися не збиралася — просто для фону.

Раптом ззаду долинув голос, знайомий до зубного болю. Костик вигулькнув з-за припаркованого фургона, підбіг, вихопив у неї пакет і відразу ж рушив до під’їзду, ніби ключі від її квартири лежали в нього в кишені.

— Ну чого стоїш, ходімо, — кинув він через плече.

— Ти що, з глузду з’їхав? — Вероніка навіть не рушила з місця. — Поверни пакет.

— Та годі. Донесу. Я ж не чужий.

— Ти саме чужий. Із печаткою в документах.

Він обернувся. Схуд. Вилиці вип’ялися, ремінь був затягнутий на нову дірку, явно проколупану шилом. Сорочка чиста, але комірець витягнутий, ніби річ раз у раз прали в раковині.

— Ніко, є розмова, — промовив він і посміхнувся тією самою усмішкою, яка колись діяла безвідмовно. — І вона тобі сподобається. Точно сподобається.

— Мені вже подобалося. Років три. А потім з’ясувалося, що подобалося не лише мені одній.

— Ну не починай. Правда сподобається. Ти потім ще подякуєш.

Саме на цьому «подякуєш» вона і попалася. Не з якоїсь там ніжності — з чистого дослідницького інтересу, як дивляться на павука, що незрозуміло навіщо заліз у чашку. Вона відчинила двері під’їзду і пропустила його вперед.

— П’ять хвилин, — попередила. — І то тільки тому, що я голодна і зла, а коли я голодна і зла, я не сперечаюся, я їм.

— Чудово! — зрадів він. — Їсти — це правильно.

У квартирі він акуратно роззувся, поставивши черевики носками до стіни — раніше ж кидав їх де попало. Вероніка віднесла пакети на кухню і почала розкладати продукти, слухаючи, як він ходить по коридору і торкається речей.

— Ти що, інвентаризацію в мене проводиш? — крикнула вона.

— Просто дивлюся. У тебе тут нічого не змінилося.

Вона поставила каструлю з супом на плиту, увімкнула вогонь і пішла в кімнату переодягатися.

— То чого тебе занесло в мої краї? — спитала вона через стіну. — Скучив? Давай швидше, я їсти хочу.

— Я теж хочу їсти, — долинуло з кухні.

Вона пропустила це повз вуха. Стягнула светр, натягнула домашню футболку, зібрала волосся. У дзеркалі відбивалася тридцятичотирирічна жінка з чітким поглядом людини, яка вміє описати словами все, що бачить. І те, що вона зараз побачила на кухні, вимагало дуже точних слів.

Костик уже сидів за столом, нахабно посунувши до себе повну тарілку супу, й навіть відламав шматок хліба. Вероніка спокійно оглянула цю картину.

— Ти анітрохи не змінився, все такий же нахаба, — промовила вона, підійшовши ближче. Різким рухом забрала тарілку прямо в нього з-під носа, переставила на свій бік столу, сіла й почала їсти.

— Ей! — Костик аж підскочив. — Ти це серйозно? Шкода тарілки супу?

— Тобі — шкода, — кивнула Вероніка, набираючи повну ложку. — Кажи, що хотів. І що мені так «сподобається».

Він знову впав на стілець. Її уваги не оминуло, як дрижали його пальці — це була перша дрібниця, що насторожила її по-справжньому.

— Ніко, розлучення розлученням, — сказав він вагомо, намагаючись бути переконливим. — Але хтось же мусить мене годувати.

Вероніка похлинулася. Потім відклала ложку, і її розібрав сміх — щирий, аж до сліз, що бризнули в куточках очей. Вона так від душі не сміялася тижнів зо три.

— Дякую тобі, Костику. Правда, дякую. Мені сьогодні якраз не вистачало гарного настрою.

Раптом задзвонив телефон. На екрані висвітилося: «Римма Львівна». Вероніка натиснула «прийняти» і ввімкнула гучний зв’язок, адже відчувала: вечір обіцяє бути насиченим.

— Вероніко, Костик прийшов? — у голосі свекрухи чулося водночас занепокоєння й вимогливість.

— Прийшов. Виклянчує їжу. Ви що, його не годуєте? Чи він від чергової подруги втік? Точніше, його вигнали, причому без сухого пайка.

— Як ти розмовляєш?! — Римма Львівна аж задихнулася від обурення. — Що це за манера така! Не будь жадібною, погодуй чоловіка.

— Колишнього, — поправила Вероніка. — Приставку «колишній» я оплатила чималим митом. Дванадцять разів ходила до суду, а ще раз — до юриста, який жував жуйку і називав мене «дівчино».

Вона вимкнула телефон і поклала його на стіл. Костик неспокійно перебирав ногами на стільці, зовсім як школяр, що чекає біля кабінету директора.

— Ти де зараз мешкаєш? — запитала Вероніка, навмисно повільно доїдаючи суп. — У знайомих — це в кого? У Єгора?

— У Єгора було, — промимрив Костик. — Три тижні. Потім його дружина сказала, що кухня — не готель.

Костик нервово смикнув плечем. Його погляд був прикутий до каструлі, такий, ніби він шукав вихід із охопленої вогнем будівлі.

— А Ася — це котра? — Вероніка підняла брову. — Та, що після Сніжани?

— Тобі обов’язково у всьому колупатися?

— Обов’язково. Мені за це не платять, тож роблю це безкоштовно, виключно з любові до мистецтва.

— Ася мене виставила, — процідив він крізь зуби. — Замок змінила. Речі в двох пакетах на сходову клітку виставила. Як сміття.

— Яка турботлива. Могла б і без пакетів.

Він раптом нахилився вперед, і голос його став діловим, немов він збирався запропонувати їй вигідні умови на бутельовану воду. Саме цим він і займався останні чотири роки: їздив по ресторанах, пояснюючи метрдотелям різницю між водою з гір і тією, що з-під гір.

— Ніко, ось у цьому й проблема. Ти подивися на мене. Я зовсім схуд. Дванадцять кілограмів скинув.

— Чудово виглядаєш. Прямо просвітлений.

— Розлучення — це вже в минулому. Але ти зобов’язана мене годувати.

— Стара пісня, — вона підвелася й понесла тарілку до раковини. — Придумай щось нове, раніше тобі це добре вдавалось.

— Я придумав! — він пожвавішав і гучно грюкнув долонею по столу. — Слухай геніальну ідею. Я тобі плачу. Ти готуєш, я вечеряю. Тричі на тиждень. Нормальний обмін. Усім добре.

Вероніка обернулася. Вона дивилася на нього секунди чотири — рівно стільки часу, скільки дається на репліку тифлокоментаря між двома фразами героїв.

— А може, тобі ще й ліжко надати? — запитала вона, повільно вимовивши кожне слово.

— Так! — Костик промовив це абсолютно серйозно, і ось це було по-справжньому страшно. — Чудово. Скільки коштуватиме ніч?

Тиша на кухні стала такою густою, наче кисіль.

— Ти мене за кого маєш? — тихо запитала Вероніка. — За жінку, яку можна винайняти на ніч? За повію?

— Ну навіщо одразу такі слова, — він замахав руками. — Усі у вигоді. Ти отримуєш гроші, я отримую задоволення. І ліжко. І їжу. Це ж чесно, Ніко, це ж чесніше, ніж…

Вероніка взяла каструлю за ручку і виплеснула залишки супу йому прямо в обличчя. Це був не окріп — теплий, хвилин двадцять як знятий з вогню. Морква, вермішель, картопля — все, що вона варила вранці на два дні.

Костик заверещав — високо, тонко, наче сирена сигналізації, — і звалився зі стільця на підлогу. Він сидів на лінолеумі, вермішель звисала в нього з вуха, а по сорочці повільно розповзалася жирна пляма.

— Ти божевільна! Ти мене ошпарила!

— У тебе є інша сорочка. У пакеті. Ася, напевно, поклала.

Вероніка витерла руки об рушник і пішла відчиняти двері. На порозі стояла Жанна — у куртці з емблемою кінологічного розрахунку, з коробкою в руках і з обличчям людини, яка зараз хвилин сорок розповідатиме про свою собаку.

— Ніко, ти не уявляєш! Він під плитою! Через два метри! Йому кінолог із Житомира не вірив, а він…

— Заходь, — Вероніка втягнула її в квартиру за рукав. — Тобі сподобається.

Жанна ступила на кухню і завмерла на місці.

Костик підводився з підлоги, тримаючись за стільницю. З нього капало. Він бурмотів щось злобне і нерозбірливе, виловлюючи з-за коміра шматок картоплі.

— Ого, — сказала Жанна. — Привіт, Костику. Гарно виглядаєш. Соковито.

— У нас тут вийшло невелике непорозуміння, — світською манерою пояснила Вероніка. — Жанно, у мене манник ще з учора. Будеш?

Костик, залишаючи за собою мокрі сліди, пішов до ванної. Зашуміла вода. Жанна дочекалася клацання засувки й повернулася до подруги.

— Він запропонував мені гроші за те, що я його годуватиму.

— Ну, припустимо, це просто хамство.

— А потім, уяви собі, він запропонував мені гроші за ніч. Прямо так і запитав, який мій «тариф» за інтим.

У Жанни очі стали круглі, як тарілки. Вона навіть коробку з печивом, що тримала, поставила на підвіконня, ніби та заважала їй осягнути почуте.

— Ну от же ж мерзотник! Вероніко, це вже не хамство, це справжнісінький діагноз!

— Ти йому цього не кажи, — махнула рукою Вероніка. — Він все одно не зрозуміє. Слова довші за три склади він сприймає як особисту образу.

Вероніка дістала з холодильника манник, нарізала його великими шматками, розставила чашки. З ванної кімнати долинало пихтіння і гучний шум води — Костик, судячи з усього, відчайдушно намагався випрати сорочку, але без особливого успіху.

Хвилин за десять він таки вийшов. Волосся мокре, зачесане назад, сорочка вогка, вся в неакуратних розводах. Він сів на табурет біля столу, кинув погляд на манник, потім перевів його на жінок.

— Так от, — Жанна відламала шматок пирога, — уяви собі: завал, три поверхи склалися, всі впевнені, що там вже нікого нема. А Байкал сів собі і дивиться в одну точку. Просто сів, і все.

— Він у тебе завжди так робить, коли точно знає?

— Завжди! Він же брехати не вміє. Він собака, а не людина.

— Я, між іншим, тут сиджу! — раптом обурився Костик.

— Ми це помітили, — Вероніка навіть голови не повернула. — Жанно, а в мене ж ще котлети є! З учорашнього дня. І пюре.

— Вероніко, ти мені життя рятуєш! Я з шостої ранку на об’єкті.

Вероніка дістала сковорідку, виклала чотири котлети, поставила розігрівати пюре. Кухня миттєво наповнилася звичними звуками нормальної, людської вечері. Костик сидів за півметра від усього цього, і на нього ніхто взагалі не звертав уваги.

Він потягнувся було за манником, але Вероніка, не дивлячись на нього, відсунула блюдо на інший край столу.

— Це що за дитячий садок? — він аж підскочив.

— Це називається ціноутворення, — спокійно відповіла вона. — Ти ж так любиш говорити про вигоду. Манник коштує дорого.

— Ти запропонував мені приниження з доплатою. Такий собі «вигідний» обмін.

Жанна підсунула до себе тарілку з котлетами та пюре і почала їсти з апетитом людини, яка сьогодні розбирала бетонні завали.

— М-м-м, Вероніко! Ти що в них кладеш?

— Трохи хліба і багато злості.

— Відчувається. Обидва інгредієнти.

Вероніка глянула на Костика. Він сидів, склавши мокрі руки на колінах, і стежив за виделкою Жанни так, ніби від неї залежала доля світу, як за секундною стрілкою в черзі до стоматолога. І тоді їй на думку спала ідея — з тих, що приходять до людей спокійних, але доведених до краю чужим нахабством.

Вона взяла телефон і набрала Римму Львівну, увімкнувши гучний зв’язок. Перший гудок. Другий.

— Що ще? — роздратовано пролунав голос свекрухи. — Вероніко, я взагалі-то зайнята, у мене замовлення на п’ять шапок.

— Риммо Львівно, питання. Ви ж розлучилися з Віктором Павловичем?

— Двадцять років тому. До чого тут це?

— Уявіть: він приходить до вас. Голодний. І пропонує вам гроші за інтим. Як повії. Ви б погодилися?

Костик зашипів і кинувся до телефону. Жанна, не припиняючи жувати, показала йому кулак — кулак у неї був саме того розміру, що знімає всі питання. Костик відразу сів назад.

— Які жарти?! — голос свекрухи підскочив ще вище. — Ти взагалі при своєму розумі, Вероніко?

— А от ваш син вирішив мене купити. Причому дешево. Мені цікаво, чому в нього в голові така схема. Може, був приклад? Може, він так зі своїми подругами розраховувався?

— Він сидить навпроти мене і чекає, коли я подам йому котлету. Спитайте в нього самі.

У слухавці запанувала тиша. Було чути, як щось клацнуло — мабуть, спиці.

— Костику, — нарешті вимовила Римма Львівна. — Костику, це правда?

— Мамо, та вона все перекручує! — зачастив він. — Я запропонував нормальну угоду, взаємовигідну, я…

— Угоду? — свекруха перейшла на такий тон, що у Жанни виделка завмерла на півдорозі до рота. — Ти жінці запропонував угоду? Тобі тридцять сім років, а ти вештаєшся по чужих хатах і торгуєшся за тарілку борщу? Це огидно. Ти чуєш? Це огидно!

— Не дзвони мені тиждень. Ні. Два.

Вероніка поклала телефон на стіл.

— Ну от, — сказала вона. — Сімейна рада відбулася. Протокол не вела.

— Ти спеціально! — прошипів Костик. — Ти навмисно це все підлаштувала.

— Я поставила питання. Питання — не зброя. Зброя — це відповідь.

Жанна доїла вечерю, акуратно зібрала хлібом залишки пюре і підвелася.

— Гаразд, мені вже пора, Байкала вигулювати. — Вона натягнула куртку і повернулася до подруги. — Може, його теж забрати?

Вона кивнула на Костика, немов на зайвий мішок, який залишили в коридорі.

— Забирай, — погодилася Вероніка. — Він увесь твій. З потрохами.

— Я ще не договорив! — Костик схопився на ноги. — Вероніко, ми з тобою не закінчили, у мене конкретна пропозиція, я готовий обговорювати суму…

Жанна взяла його за лікоть. Просто взяла — двома пальцями, трохи вище суглоба — і повела в коридор. Він спробував упертися, але швидко зрозумів, що це марно: жінка, яка тягає по завалах сорокакілограмових псів, фізику знає краще.

— Черевики, — сказала вона, ставлячи взуття перед ним. — Одягнеш. Або босоніж підеш, мені без різниці.

— Я тут взагалі-то в гостях був!

Вона відчинила двері і виштовхнула його на сходову клітку. Костик обернувся вже за порогом — злий, мокрий, із розводами на грудях, з прилиплим до манжета шматочком вермішелі.

— Я ще не все сказав! — кричав він у двері, що зачинялися. — Завтра прийду знову!

На сходовому майданчику горіла лампочка, десь поверхом нижче працював телевізор. Костик стояв, застібаючи куртку мокрими пальцями, і злість у ньому росла рівними кільцями, як на зрізі дерева. Жанна вийшла слідом, поправила ремінь сумки і рушила до сходів.

Прямо там, посеред сходової клітки, Костика раптом осяйнула, як йому здалося, геніальна думка. Свіжа, як ранкова роса, і напрочуд логічна, вона виникла з нізвідки. Адже Жанна — самостійна, при роботі, живе сама, і собаку має.

— Слухай, — гукнув він у спину Жанні, яка вже спускалася. — А тобі хіба не потрібен чоловік? Ну, по-дорослому, знаєш. Я ж платитиму, а ти…

Жанна розвернулася так швидко, що він навіть злякався. Кулак влетів просто в груди — короткий, різкий удар у сонячне сплетіння. Костик зігнувся навпіл, повітря зі свистом вийшло з легенів. Наступний удар, коліном у лице, знизу вгору, був чітким і прицільним. Третій — відкритою долонею по щелепі — остаточно вибив ґрунт з-під ніг. Він полетів донизу сходами, перелічуючи кожну сходинку спиною, боком і ліктем.

Зупинився Костик аж на майданчику між поверхами.

— Не міряй жінок по собі, — спокійно промовила Жанна зверху, наче давала команду вихованцю. — Ще хоч слово — зламаю носа.

Ніс, судячи з усього, вже був зламаний. Кров хлинула одразу, густо, заливаючи підборіддя та комір куртки. Костик завив, стискаючи обличчя долонями.

— Свиня, — додала Жанна, обережно переступаючи через його ногу, і продовжила спуск.

За мить нагорі клацнув замок. Вероніка вийшла на майданчик в хатніх капцях, подивилася вниз і спустилася на кілька сходинок. У руці тримала пачку паперових серветок.

— Витрися, — сказала вона, простягаючи йому пачку. — Виглядаєш жахливо.

Він вихопив серветки, притиснув до носа. Біла тканина вмить просякла червоним.

— Та що ж це з вами всіма сталося?! — гугняво заверещав Костик. — Дурепи! Всі баби — дурепи! Ніхто нічого не розуміє! Я по-людськи ж, я нормальний варіант запропонував, а ви…

Ляпас був хльостким, без розмаху, прямо по щоці, не зачепивши розбитого носа. Вероніка навіть не здригнулася.

— Та що на вас найшло?! — Костик відсахнувся і ледь не сів повз сходинку.

— Фільтруй слова, — відповіла вона. — Голова тобі не тільки для того дана, щоб у неї їсти.

Вона розвернулася і пішла нагору. Капці шаркали по бетону. Двері зачинилися.

Він сидів на сходинці, затискаючи носа, а лампочка над ним блимала, як у дешевому телесеріалі. Сорочка в супі, куртка в крові, черевик розстебнутий, лікоть болів.

Першою була Сніжана. Рік тому вона клялася, що чекала його все життя, а за місяць після розлучення з Веронікою пояснила, що утримувати дорослого чоловіка не наймалася, і попросила звільнити полицю в шафі. Потім були два тижні в Єгора, поки дружина Єгора не дала зрозуміти, що кухня — це не готель, а гість — не меблі.

Після них була Ася. Вона трималася найдовше — чотири місяці. Годувала, прала, навіть сміялася над його жартами про воду з льодовиків. А потім, коли одного разу він зауважив, що їй варто б і підробляти, адже він тимчасово “між контрактами”, — ввечері Костик знайшов свої речі на сходовому майданчику. У двох пакетах. Акуратно зав’язаних.

Адже він прийшов мирно! Прийшов до колишньої дружини — а колишня дружина зобов’язана зрозуміти, вона ж три роки його борщами годувала, її ж руки пам’ятають. Він навіть гроші запропонував, між іншим, чесно, а міг би просто попросити. І що в підсумку? Суп в обличчя. Мати кинула слухавку і сказала «не дзвони два тижні». А її подруга — взагалі ненормальна, у неї удар, як у вантажника.

І все ж, як не крути, винна Вероніка.

З неї все почалося. Якби не подала тоді на розлучення — жив би вдома, їв би вдома, спав би вдома, і ніяка Сніжана б не знадобилася, ну, тобто, знадобилася б, але по-тихому, як у нормальних людей. Це вона запустила цю лавину. Це через неї мати тепер не бере слухавку, Єгор не відчиняє двері, а на телефоні грошей не залишилося.

Винна Вероніка. І хоч як би він далі не думав — винна буде тільки вона.

Він підвівся, тримаючись за поручні, і поволі пішов вниз, залишаючи на сходинках темні краплі крові.

Вероніка витерла підлогу на кухні. Суп встиг підсохнути, тому довелося терти двічі — спершу мокрою ганчіркою, потім насухо. Вона прибрала тарілки зі столу, вимила посуд, поставила сковороду сушитися. Каструлю відмила в останню чергу — та пахла морквою і глупотою.

Телефон дзенькнув — Жанна.

— Живий? — спитала подруга без жодних передмов.

— Живий. Пішов додому своїми ногами.

— Я, здається, йому носа зламала.

— Значить, буде що розповісти матері, коли та врешті візьме слухавку.

— І я ні краплі не шкодую. На добраніч, Жанно. І передай вітання Байкалу. Він молодець.

— Він-то якраз завжди молодець.

Вероніка відключила телефон і поклала його на підлокітник.

Їй зовсім не було діла до колишнього чоловіка. Анітрохи. Розлучилися — і все, крапка. Далі кожен несе свої ноші сам.

Вона все ж відкрила листування з Риммою Львівною і написала три коротких слова: «Костик спіткнувся. Живий».

Відповідь прийшла менш ніж за хвилину: «Він мені не син».

Вероніка подивилася на цю фразу, знизала плечима і відклала телефон.

Потім сіла у крісло, увімкнула телевізор і потрапила на середину серіалу, який ніколи не дивилася і не збиралася. Жінка на екрані плакала, чоловік у дверях щось доводив.

Вероніка машинально, за звичкою, проговорила про себе: «Чоловік стоїть у дверях. Жінка не обертається. Жінка бере пульт».

Вона взяла пульт і додала гучності.