– А будинок чий? На кого оформлено заповіт? – Запитала мати Марину. – На мене, мамо, на мене! – Ну, дякувати Богу, хоч одна гарна новина. Значить, ми зможемо скоро його продати. – Ні! Будинок не продається! Вашого тут нічого немає

Марина зі своєю бабусею Марією щоліта їздила до її сестри, бабусі Тамари. Баба Тома жила біля моря одна, ближче за сестру родичів у неї не було.

Чоловік пішов із життя, дітей нема. Її другий чоловік залишив їй будинок, вишневий сад і два абрикосові дерева.

Марина любила варення із суміші цих ягід, та окремо. Баба Тома їм завжди з собою варила по великій трилітровій банці кожного.

У бабусі Марії були й інші онуки, але їм такий відпочинок не подобався. Вони любили їздити з батьками й завжди в різні місця, їм потрібні були розваги.

У бабусь все було суворо, а Марину батьки відправляли доглядати їх, допомагати, раптом кому з них погано стане.

Марина з дитинства була відповідальною, виконавчою, тихою та слухняною. Бабуся Маша – викладач англійської, баба Тома – французької. Марина чудово знала обидві мови, – заслуга бабусь.

Марина навчалася на останньому курсі університету, коли не стало баби Томи. Сестра жила з нею цілий рік до цієї сумної події.

Марина приїжджала, щойно видавався вільний час. Повідомили всіх родичів, але ніхто не приїхав, далеко, дорого. Впоралися самі.

– Бабуся, як ти тут сама залишишся? У мене сесія, але я потім приїду.

– Проживу, не хвилюйся. Це Тома хворіла, а я молодша за неї, впораюся. Незабаром сад зацвіте, не дочекалася Тамара, а так хотіла. А ти приїжджай, я чекатиму. Мені одній в такому будинку самотньо буде.

– Я обов’язково приїду, складу іспити та приїду.
***
Марина приїхала до бабусі за три місяці. Одразу знайшла роботу. Знання мов було у пригоді. Крім цього, вона вже давно працювала в інтернеті, перекладала художню та медичну літературу.

Іноді працювала й ночами за комп’ютером. Звичайно, ніколи не забувала і про домашні справи.

Якось, прийшовши з роботи, Марина застала вдома цілу делегацію. За столом сиділи її батьки, її старший брат, тітка з чоловіком, їхня дочка. Бабуся була матір’ю батька та тітки.

– Здрастуйте! Якими долями, та ще й такою великою компанією? Відпочивати? Ви ж казали, що далеко й дорого. А чому не попередили, ми б приготувалися.

– Дорого і далеко, але питання треба вирішити.

– Якщо питання, то, звичайно, треба вирішувати. Зараз я приготую вечерю, а ви тут поки що поговоріть.

– Марино, присядь. Бабуся твоя, спадкоємиця ось усього цього. Ти розумієш? Вона єдина близька родичка Тамари, перша претендентка на все майно.

– Декілька років тому сталася дуже неприємна історія. Твоя улюблена бабуся продала свою квартиру та переїхала сюди.

– Усі гроші в ремонт вклала та догляд за своєю сестрою. Гроші вже не повернеш, але ми приїхали за справедливістю.

– Навіщо?

– Не переривай! Твоя бабуся складе заповіт на нас, дітей, на мене і на твого батька, – сказала тітка Марині.

– А чого ви всі разом приїхали, адже це дорого і далеко. Вистачило б вас двох.

– Бабусю треба переконати! Вона не згодна. А ми всі потребуємо, от і брат твій, і сестра двоюрідна. Їм теж гроші потрібні.

– Гроші? Так бабуся ще жива, і дай Боже проживе довго. І взагалі, якщо говорити про спадщину, то спадкоємці – діти, а не онуки.

– Так ми все потім розподілимо. А ти постарайся собі заробити на квартиру, освіта в тебе хороша. Ми дуже для цього намагалися, – сказала мати. – Будинок доведеться продати. Потім.

– Намагалися? Бабусі намагалися, а ви мені гроші давали лише перші пів року інституту. А якщо згадати дитинство, то щоліта я була на утриманні бабусь!

– Бабуся зробила велику дурість – продала свою квартиру та витратила гроші! Зараз цей будинок можна було вже продати та допомогти нашим дітям.

– Але тепер виходить, що вона не має житла. І як бути? Вона сидить і сміється, напевно, вже й з головою не все гаразд. Ти нічого не помічала? Треба оформляти її недієздатність та опіку. Знову щось бурмоче якоюсь мовою.

– Англійською.

– І що вона каже? Ти ж повинна знати, розуміти.

– Я розумію. Вона сказала, що вам усім час додому, – Марина перекладала швидко. – Спадщини немає і не буде.

– Тамари залишила заповіт, але вас у ньому немає. Їй смішно! Бо про це ви могли дізнатися телефоном. Ховати Тамару не приїхали, ніколи не приїжджали, а зараз з’явилися. Навіщо?

– За грошима до старої, що вижила з розуму? За будинком? Вона не хоче розмовляти з вами, тому й розмовляє англійською. Прошу всіх на вихід!

– А будинок чий? На кого оформлено заповіт? – Запитала мати Марину.

– На мене, мамо, на мене!

– Ну, дякувати Богу. Хоч одна гарна новина. Значить, ми зможемо скоро його продати.

– Ні! Будинок не продається! Вашого тут нічого нема. Вас тут нікого ніколи не було і не буде. Ти, мамо, готова виставити з дому рідну матір та дочку?

– Ви готові це зробити! Прощавайте, бабуся вже від вас втомилася, а в мене робота. Поруч є дуже непоганий готель. Праворуч, через два будинки знову праворуч, а там його видно.

– Егоїстка!

– Не треба було про себе говорити таких слів, мамо, це й так відомо. Ви всі тут егоїсти!

Бабуся та Марина залишилися на кухні самі. Родичі пішли й більше не з’являлися.

– Ну ось і все, – сказала бабуся. – А я ж чекала цього! Коли я продала квартиру, вони намагалися оскаржити все це в суді. Стверджували, що я вже тоді “того” була? Не вийшло.

– Ти вчилася, тебе турбувати не стала. А гроші не всі витрачені, тобі берегла. Ти з сім’ї одна гідна всього. Мене вони давно викреслили зі свого життя. Як тільки грошей із квартири їм не дала, так і не потрібна стала.

– Бабусю, я сама зароблю. Ми з тобою ще сто років проживемо.

– Проживемо, не сто, але хоч трохи ще. Ти мені пообіцяй, що не продаси будинок, навіть, як мене не стане.

– Обіцяю! Давай краще пити чай з вишневим варенням…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!