– А чому я мала пробачати? Про те, що я писала у своєму особистому щоденнику, дізнались усі! – А тобі було смішно! А зараз смішно? Як не вертись, а взяв, то розплатись! А за свої косяки треба відповідати, мамо

Варя поверталася додому від репетитора з англійської. Увійшовши до передпокою, вона зрозуміла, що в мами гості. “Напевно, знову Христина і тітка Галя”, – подумала дівчинка.

Вона вже хотіла зайти на кухню і привітатись з гостями, як почула мамин голос:

– Ні, ви тільки послухайте:

– Для інших він звичайнісінький хлопчик, а я завмираю, коли дивлюся, як він усміхається. При цьому він стає ще красивішим. А вчора я підказала йому на контрольній з англійської, і він усміхнувся мені й сказав дякую!

– Даремно ти, Лариса взяла щоденник дочки, – сказала Христина. – Поклади на місце і вдай, що ніколи його не бачила.

– Зовсім недаремно, – втрутилася тітка Галя. – У цьому віці від них чого завгодно можна очікувати. Моїй теж тринадцять, то я її календар ретельніше, ніж свій веду. У разі краще перегнути, ніж потім розгрібати.

“Мама знайшла мій щоденник і тепер читає його своїм подругам!” – зненацька зрозуміла Варя.

Вона, не знявши взуття, влетіла на кухню, висмикнула з рук матері щоденник і з розмаху ляпнула її зошитом по плечу.

– Варваро! Що ти собі дозволяєш? – крикнула мати.

Але дівчинка вже не чула її – вона зникла у своїй кімнаті, зачинивши двері з такою силою, що посипалася штукатурка.

Подруги пішли, а мати спробувала поговорити з дочкою.

Але Варя на неї навіть не дивилася, вона взяла зошит і стала висмикувати аркуші, та рвати їх на дрібні клаптики.

– Послухай мене, Варю, ну це ж смішно! Чому ти засмутилася? Через якусь нісенітницю! Ти завтра про це вже забудеш!

– Вийди з моєї кімнати й ніколи більше не заходь сюди, – зло подивившись на матір, сказала дівчинка.

– Як хочеш. Але май на увазі: про твою поведінку я ввечері розповім батькові, – попередила мама.

– Варю, що у вас сталося? Мама сказала, що ти оперезала її. Це правда? – Запитав батько.

– Правда, – відповіла Варя.

– Так. По-перше, я хотів би дізнатися причину. По-друге, я вважаю, що ти маєш перепросити перед мамою.

– Я? Перепрошувати перед цією? Ніколи у житті! Знаєш, що вона зробила? Взяла без дозволу мій особистий щоденник і почала читати його своїм подругам.

– А вони сміялися. І тепер ще я маю перепрошувати? За що? – обурено сказала Варя.

– Зрозуміло.

Батько вийшов із кімнати й зачинив двері.

Потім батьки довго розмовляли у спальні, Варя не чула, що казав батько. Але по заплаканих очах мами вона зрозуміла, що розмова була неприємною.

Варя ввечері не вийшла зі своєї кімнати навіть на вечерю, хоча тато двічі кликав її. Їй треба було ще зробити завдання з математики, та вивчити вірш. Рівняння вона абияк вирішила, а ось поетичні рядки не вкладалися в неї в голові.

Наступного дня Варі треба було до школи до другого уроку: захворіла вчителька англійської, яка вела їхню групу.

Їй дуже не хотілося сьогодні йти на заняття, не було настрою, вона не виспалася, до того ж вірш із літератури так і залишився не вивченим.

І краще б Варя туди не ходила! Коли дівчинка увійшла до класу, її зустріли дружним улюлюканням. Особливо намагалася Карина – дочка тітки Галі.

Мабуть, мати розповіла дочці про все, що сталося вчора, а та з радістю сповістила про це весь клас.

Особливо прикро було, що Славко Прохоров, про якого Варя писала у своєму щоденнику, сміявся разом з усіма.

Карина, кривляючись, підійшла надто близько до Варі, і та, схопивши кошик зі сміттям, одягла його на голову однокласниці. Потім подивилась на Славку:

– А ти, Прохоров, виявляється, негідник!

Окинувши однокласників зневажливим поглядом, Варя вискочила з класу, збивши з ніг вчительку, яка саме підійшла до дверей.

Ольга Валеріївна впала, а потім довго повзала на колінах, намагаючись зібрати зошити та підручники, але Варя цього вже не бачила – вона з усіх ніг мчала до виходу.

Коли дівчинка прийшла додому, у квартирі нікого не було.

– Все, більше я тут жити не можу, – подумала вона. Але куди їй іти? Бабуся з боку мами жила в цьому ж місті, лише у трьох автобусних зупинках. Але йти туди марно: бабуся одразу ж зателефонує мамі, і Варю повернуть додому.

Тоді вона вирішила поїхати до селища, де мешкали батьки батька. Вони любили Варю і завжди були раді, коли вона приїжджала до них.

Варя запхала у свій рюкзачок деякі речі, розбила скарбничку. Грошей було небагато – нещодавно вона купила собі нові кросівки.

– На дорогу має вистачити, – подумала дівчинка і вирушила на вокзал.

Вона вирішила заощадити й купила квиток не до кінцевої станції, куди їй треба було їхати цілих півтори години, а лише до наступної зупинки, щоб потрапити на перон, звідки вирушала електричка.

Але Варі не пощастило. Контролери, які проходили вагоном разом із двома поліціянтами, зняли її з потягу за годину з невеликим. Дівчинка опинилася у відділі поліції.

Варі довелося пояснювати поліціянту та жінці, яка була присутня в кабінеті під час бесіди, куди й навіщо вона їхала.

А в цей час матері Варі зателефонували зі школи та розповіли, що дівчинка влаштувала формене неподобство: образила однокласників, збила з ніг вчительку, та втекла зі школи.

У пошуках дочки батьки зателефонували всім, кому могли. Батько зі своїм другом кілька разів об’їхав усі двори мікрорайону, де вони мешкали. І лише після цього прийшли до поліції писати заяву про зникнення дитини.

Але тут їх порадували: до відділу щойно надійшла телефонограма про те, де знаходиться Варя.

Додому батько привіз її вже пізно ввечері. Лариса кинулась до дочки, але та вивернулася з материнських обіймів і зачинилася в кімнаті.

Вранці Варя заявила батькам, що в цю школу більше не піде.

– Ще як підеш! – сказала мама. – Збирайся, я через тебе на роботу спізнюся. І так уже нерви всім зіпсувала. Швидко давай!

Вона відчинила двері перед Варею. Дівчинка взяла рюкзак та вийшла з квартири.

Про те, що дочка не з’являється на заняттях, Лариса дізналася від класного керівника лише за тиждень.

– І де ти весь цей час бовталася? – Запитала мати.

– У торговому центрі, у парку, один раз у кіно була – на безплатному сеансі.

– А у школі?

– Я вам сказала, що в цю школу більше не піду, – спокійно, але впевнено відповіла Варя і пішла до своєї кімнати.

Її перевели до мовної гімназії, куди треба було їздити автобусом. Але Варю це цілком влаштовувало. Вона знову зайнялася навчанням, відвідувала репетитора, навіть брала участь в олімпіаді з англійської мови.

Минуло два роки. У будинку настав мир. Але такої легкої та дружньої атмосфери, як раніше, вже не було.

Варя із задоволенням спілкувалася з батьком, розповідала йому про те, що відбувається в гімназії, про нових друзів, які з’явилися в неї.

З матір’ю вона розмовляла лише на побутові теми: “Завтра ми всім класом йдемо на екскурсію”. “Буду вдома до шостої”. І ще: вона припинила називати Ларису мамою.

Звичайно жінці це не подобалося. Вона намагалася боротися з цим у різний спосіб. Якось Варя звернулася до неї:

– У мене порвалися колготки, треба купити нові.

– Попроси нормально, – сказала мати.

– Це як?

– Це так: «Мамо, дай мені, будь ласка, грошей на нові колготки».

– Я не болонка, щоб мене дресувати: зроби ось цей трюк – отримаєш ласощі, – відповіла Варя.

Вона пішла собі. Мати чула, як дочка зателефонувала батькові, а потім вирушила до крамниці – очевидно, він переказав Варі потрібну суму.

Варя вже закінчила школу, вступила до університету, але атмосфера вдома краще не стала. Мати взагалі нічого не знала про життя дочки.

Вона навіть скаржилася Христині:

– Єгор із Варкою спілкуються, а я, наче вічно винна.

– А у вас із Єгором як стосунки? – Запитала подруга.

– Та ніби нормально. Але він вважає, що я маю перед Варварою перепросити. А як я перепрошуватиму через п’ять років?

– Крім того, я вважаю, що нічого особливого тоді не сталося. Роздмухали з мухи слона!

– А я нещодавно Варку з якимось хлопцем бачила. До під’їзду провів. Хвилин десять стояли, щось розмовляли. Потім він її в щічку поцілував і розлучилися, – повідомила Христина.

– Ось бачиш, а я нічого цього не знаю! Вона мене і на весілля, мабуть, не запросить, – ображено сказала Лариса.

А одного разу ситуація п’ятирічної давності повторилася.

Варя у суботу прийшла додому раніше звичайного – скасували останню пару. Батька вдома не було – він учора поїхав до своїх батьків.

Варя ще з передпокою почула голос Христини:

– Ларисо, а ти не боїшся, що Єгор про все дізнається?

– Та не впізнає він нічого. Адже я за Віталія заміж не збираюся. Він до нас лише на два місяці у відрядження приїхав.

– Нерозумно було б упускати такого шикарного чоловіка. Мені, знаєш, уже набридло наше нудне сімейне життя. Суцільна рутина! Та ще Варка постійно з кислою мордою!

– І коли ви з ним наступного разу зустрічаєтеся? – поцікавилася Христина.

– Завтра о третій у ресторані готелю «Вікторія» – він там живе.

– Ризикова ти, Лариско. Якби мій Влад щось подібне про мене дізнався, мені можна було вже вінки надсилати, – сказала Христина.

– Ну, непоправного Єгор не утне, максимум з квартири виставить. Її бабка Єгора заповіла йому і Варі. Мене у заповіті обійшла.

На цей раз Варя не стала вриватися на кухню. Вона тихенько взяла свої кросівки й босоніж вийшла на сходи.

Там вона взулася, трохи віддихалася і навмисне голосно стала гриміти ключем у замку, відчиняючи двері. Зайшла до передпокою, впустила рюкзачок, спіткнулася об взуттєву полицю.

З кухні виглянули одразу і мати, і Христина.

– Ти чого гримиш? – Запитала мама.

– Та через туфлі Христини спіткнулася, – відповіла Варя. – Привіт, Христино! А в нас останню пару скасували.

– Ти їстимеш? – Запитала мати.

– Ні, ми з дівчатами в кафе зайшли. Я спати піду, – сказала Варя і пішла до своєї кімнати.

Звичайно, ні про яке «спати» не було й мови. Варя сиділа у кріслі й намагалася переварити те, що почула.

Її мати зраджує батькові з якимось чоловіком! Причому не через велике кохання, а просто від нудьги?

Наступного дня вона пішла з дому рано-вранці. Дійшла до ринку, купила там у якоїсь жінки куртку сіро-коричневого кольору та чорний светр.

Потім заскочила до подруги, та позичила у неї перуку з довгим темно-каштановим волоссям. Звичайно, якість була ніяка, але для того, що збиралася зробити Варя, вона цілком підходила.

Близько трьох вона була вже біля готелю і зняла зустріч матері та незнайомого чоловіка.

Потім, подивившись, де вони сидять, обрала у ресторані столик, замовила каву та десерт і попросила одразу ж принести рахунок. Прикинулася, що дзвонить, і зробила ще кілька знімків.

Потім вийшла з ресторану, у вестибюлі сіла у крісло, приховане від сторонніх очей великим фікусом, і завершила фотосесію фотографією біля ліфта.

Через кілька днів, створивши нову пошту на комп’ютері в кабінеті інформатики, вона надіслала всі фотографії на пошту батька.

Як батьки з’ясовували стосунки, Варя не чула, вона цього вечора прийшла додому пізно. Батько ліг спати в кабінеті.

А наступного ранку мати збирала свої речі. Варя спеціально залишилася вдома, зателефонувавши старості групи й пославшись на недугу.

Коли мати виносила валізи до таксі, Варя стояла у дверях своєї кімнати. Помітивши усмішку на губах дочки, мати зупинилася:

– Скажи чесно – це ж ти зробила?

– Що? – Усміхнулася Варя.

– Ти надіслала ці фотографії? – повторила мати.

– Не кажи нісенітниці! Це просто смішно! – відповіла дочка.

– Ти так і не пробачила мені свій щоденник!

– А чому я мала пробачати? Про те, що я писала у своєму особистому щоденнику, дізнались усі! Це все одно, що голу людину на площі виставити!

– А тобі було смішно! А зараз смішно? Як не вертись, а взяв, то розплатись. А за свої косяки треба відповідати, мамо.

– Зла ти, Варваро, – сказала мати, йдучи.

– Зате справедлива, – відповіла їй дочка…

Що ви скажете про вчинок матері? Як вважаєте, дочка не перегнула палицю? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.