-А чи є у вас на прикметі якась самотня жінка? З квартирою чи будинком. Я по господарству все можу робити. Столяром все життя пропрацював…

Розмова з випадковим попутником у поїзді почалась як зазвичай буває ні про що. І ось він мене питає:

-А чи є у вас на прикметі якась самотня жінка? З квартирою чи будинком. Я по господарству все можу робити. Столяром все життя пропрацював…

-Навіщо це вам? – Здивувалася я.

І вже уважніше придивилася до чоловіка. На вигляд років 70, повний і сивий. Роздивилась і те, що сорочка в нього не зовсім свіжа, старі спортивні штани. Щиро кажучи, перше враження він залишив про себе не дуже райдужне.

-Так … Хочу познайомитися. Може й зійдемося, щоб доживати разом. — Помовчав. А потім і каже:

-Не подумайте, що я влаштуватися хочу і жити на всьому готовому. У мене хороша пенсія. Я ще в силі – можу і по господарству допомогти, і столяром підробляти. На старості років хотів би знайти жінку, щоб підтримувати одне одного до кінця.

-Ви самотній? Рідних немає? – Запитала я, а він знову помовчав і каже:

-Так … ось від сина молодшого їду … До старшого. Так і мотаюся вже третій рік. То там, то тут… Влітку живу в гаражі – не хочу їм заважати. Жили ми з дружиною добре. Все у нас було: і квартира, добротний будинок пізніше збудував – столяр же. На машину заробив, купили “жигулі” четвірку.

Старший син інститут закінчив, вирішив одружитися. Ми з дружиною порадилися та подарували йому квартиру.

А молодшому – він на десять років молодший – пообіцяли будинок віддати. Сподівалися, що він колись відучиться і до нас приїде. Разом житимемо.

Він відучився, поїхав до іншого міста. Дали йому як молодому фахівцю однокімнатну квартиру. Потім одружився, дитина з’явилася. Ми з дружиною допомагали – а як же, сім’я молода.

А десять років тому дружина захворіла і все. Пішла… Залишився я один.

Тут приїжджає молодший син і каже:

“Батьку, ви з мамою говорили, що будинок мені подаруєте. Вже стільки років минуло, а я все в однокімнатній з сім’єю утискаюсь. Ми другу дитину хочемо. А куди її? Самим місця мало. Давай, продавай будинок. Обіцяли з мамою ж.”

Я, звичайно, дуже засмутився. Але ж він має рацію. Старшого забезпечили житлом, а молодший повинен моєї смерті, чи що чекати?

Коли це буде, невідомо. Загалом продав я будинок. Гроші йому віддав. Щоправда, залишив собі на маленький гараж, машину там тримаю і влітку перебиваюсь тепер.

До холодів переїжджаю то до одного на місяць-другий, то до іншого. Але ж бачу, що заважаю. І невістки не дуже мене чекають, бурчать. А синам скандали не потрібні.

Якось зійшовся з однією жінкою у нашому місті. Так, така зла виявилась! Що не зроблю – все не так. Не так підвівся, не там сів. То їм багато, то миюсь рідко, а якщо частіше – то води багато витрачаю.

Це не моя Зоїнька, з якою прожили 46 років майже… Ось їду знову до свого гаража. Поки що літо…

А до зими куди? То може є на прикметі жінки?

Дивилася я на нього і серце розривалася від жалю. Дожив до старості, синів виростив і лишився без даху над головою.

Але ж не дармоїд, працював все життя. І залишився один…

А скільки таких “непотрібних” на старості років?

Дорослі діти! Не забувайте, що ви подаєте приклад своїм дітям і теж колись будете старими!

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?