– А де мій подарунок? Чи я вже не жінка? – Ображено запитала тітка. – Чесно? Для мене ви – непроханий гість! Нехай вам ваша дочка дарує подарунки

– А де мій подарунок? Чи я вже не жінка? – Ображено запитала тітка.

– Чесно? Для мене ви непроханий гість! Нехай вам ваша дочка дарує подарунки.

У Олени стискалося серце від хвилювання, але вперше в житті вона висловлювала тітці все те, що вона думає про неї. Жаль тільки, що збіглося це з таким світлим святом.

Мати стояла в передпокої з оберемком червоних троянд і коробкою з новим парфумом. Якісною, оригінальною. Тітка ж зависла у дверному отворі кухні. Вона була чорніша за хмару. Та й за силуетом така ж неосяжна.

– Зоя… – мати розгублено подивилася на сестру. – Ну, вона ж до мене приїхала, маму привітати…

– А я для неї що, пусте місце? – Зоя примружилася, дивлячись на племінницю, як на ворога.

– Ну, це ви загнули. Порожнє місце краще. Воно тихіше й без претензій, – огризнулася Олена.

– Ну і виховання! Яку ж хамку ти виростила, Наталко! – сердито кинула Зоя і пройшла повз, зневажливо глянувши на дівчину. – Буду розумнішою. Не хочу брати участь у цьому балагані.

Мати легенько натиснула Олені на ногу, кинувши суворий погляд. Наталя завжди була миротворцем у сім’ї. І завжди поблажливо ставилася до дивацтва тітки.

А ось Олена та її батько такими терплячими не були.

…Зоя майже не брала участі в житті Олени. А ще була неймовірно скупою і жадібною. Прямо, як Скрудж із «Різдвяної пісні». Олена з дитинства знала, що чекати на подарунки від тітки Зої, – це, як вірити в Діда Мороза після тридцяти років.

Ні, іноді тітка навіть приносила щось. Але це завжди було за принципом «на тобі, Боже, що мені не гоже».

У чотири роки Олена отримала від неї світильник у вигляді червоних жіночих губ. В шість, – облізлу статуетку грошової жаби з відбитою лапою.

Чоловічі шкарпетки, прострочені набори для душу, розкрита коробка постільної білизни з кривими курчатами з мультфільму… Було все.

Якось Зоя навіть притягла брудне, наполовину лисе кошеня, як подарунок. Явно підібрала на вулиці. Батьки виставили б його за двері, якби не слізні прохання Олени залишити малюка.

Через пару днів його нібито віддали знайомим, а саму Олену потім лікували від лишаю. Сліз було… Через десять років батько проговорився дочці, що нікуди вони кошеня не віддавали, просто воно сильно хворіло, і не впоралося, попри всі їхні зусилля.

Загалом, ця історія залишила дуже гіркий присмак. Неприємно було й досі.

Про жадібність Зої знали навіть подруги Олени. Одного разу дівчатка разом пішли на святвечір по сусідах та родичах з кутею, і зайшли до Зої. Та десять хвилин бігала по хаті й щось шукала, у результаті видала їм пакетик із жменею цукерок.

– Фу-у, гидота якась, – скривилася одна з дівчаток, скуштувавши «частування» вже на вулиці. – Схоже, твоя тітка вирішила отруїти нас.

Ці цукерки побили всі рекорди по огидності. З білим нальотом, залежалі, з гіркими зернами кави всередині. Було очевидно, що вони провели в засіках кілька років, чекаючи на свою чергу.

Олені було соромно за тітку. Хоча здавалося б – а до чого тут вона?

З роками краще не ставало. Якщо Зоя приходила на свята, а приходила вона майже завжди, то одразу з пакетами та контейнерами.

– Ой, поклади мені свого пирога, будь ласка, – попросила вона Наталю. – Хоч Вітьку та Алінку пригощу, якщо вони не змогли прийти.

– І м’яса, якщо можна. А то ми востаннє м’ясо нюхали, напевно, місяць тому, чи більше… Я шокована, як ціни на нього злетіли.

Наталя була тільки рада цьому.

– Що сподобалося? – усміхалася вона, накладаючи більше. – Приводь їх наступними вихідними, бо я Алінку сто років не бачила.

У ресторанах Зоя теж не губилася і розкладала їжу по контейнерах вже сама. Причому могла пройтися й уточнити в інших гостей, чи доїдатимуть вони свою порцію.

На сімейних гуляннях тітка постійно нила. Основних тем було три: ціни, зарплати та податки. Який же був спільний подив, коли одного разу Зоя похвалилася тим, що купила другу квартиру в іншому місті.

– Там нерухомість коштує майже стільки ж, а оренда – дорожче, – діловито міркувала тітка. – Щоправда, їздити туди утратно, але в мене там аж дві подруги, доглядають та допомагають.

Тим часом батьки Олени вже років п’ять відкладали на ремонт і все ніяк не могли відкласти. Їхня бідна родичка виявилася в рази багатшою.

Коли Олені було п’ятнадцять, тітка Зоя переїхала в інше місто. Якраз у ту саму квартиру. Аліна вступила в інститут, і мати вирішила поїхати за нею.

Тоді й Олена, і її батько видихнули з полегшенням. Їм ця вічна гостя була вже поперек горла.

А ось мати засмутилася.

– Сестра ж таки… – зітхнула вона.

І ось через сім років Зоя знову намалювалася. Вона приїхала погостювати до матері, як завжди – без нічого.

Ні торта, ні букета, ні навіть дешевого рулету із супермаркету. Зате за столом Зоя сиділа так, наче їй зобов’язані все приготувати та подати.

Й час обрала теж не випадково — початок березня. Незадовго до свята. Зоя завжди вміла вчасно опинитися поряд, коли пахло подарунками.

Тітка з роками не змінювалася, проте змінилася сама Олена. Вона вже не була боязкою дівчинкою, яка чекала на диво.

Вона, дізнавшись про візит Зої, принципово вирішила: вітати тітку вона не буде. Навіть, якщо це загрожує скандалом.

Батько, коли Зоя втекла із зони видимості, посміхнувся і показав дочці великий палець. Мовляв, молодчина, так і треба. Мати поохала і запросила всіх за стіл.

Втім, довго засмучуватися тітка не стала і прийшла на запах запеченої індички. Виглядала Зоя при цьому так, ніби вона робить усім ласку. Ображено підібгані губи, похмурий погляд, нога за ногу.

Олена вирішила смикнути тітку за останній нерв. Ну, і заразом підготувати ґрунт. Наближався її день народження, і Олена не дуже хотіла вислуховувати новини про ціни на бензин на своїй урочистості.

– Мамо, я тут хотіла спитати… Щодо мого дня народження.

Зоя миттєво пожвавішала. Де свята, там і пишні застілля.

– Ой, у тебе день народження? А коли? – спитала вона вже поблажливішим тоном.

– Післязавтра.

– Правда? А я й забула! Ну, значить, разом зберемося, так? Треба ж відсвяткувати, як годиться! А потім уже й додому поїду.

У голосі Зої було неприховане передчуття. Напевно, тітка вже подумки розкладала по контейнерах частування з майбутнього столу.

– Не вийде. Я цього року вирішила відзначати із друзями. Мамо, ви ж не образитеся?

Посмішка Зої застигла. Іскорки в її очах згасли, обличчя здивовано витяглося. Вона зрозуміла, що ніякого зиску тут не буде, хіба що збитки. Хоча, знаючи тітку Зою, які там збитки…

Батько ж спостерігав за картиною, що розгортається, з інтересом.

– Ех ви, молодь… Забуваєте про нас, старих, – засмутилася мати. – Не ображаюся, звісно. Але хоч зазирни до нас. Може, я приготую що на стіл.

– Та я ось про що хотіла попросити… Чи зможете ви приїхати та допомогти мені з прибиранням та приготуванням? Заодно й побачимось.

– Бо в мене роботи по горло, вихідних два тижні не було, я вже зашиваюся. А так нас четверо буде, швидко впораємось. А вже в неділю я до вас приїду, посидимо.

Зоя вся стрепенулась, погляд її забігав між сестрою та племінницею. Олена ледве стримала посмішку.

– Звісно, ​​доню. Приїдемо, допоможемо. Ти тільки на нас сильно не розраховуй, батько он нещодавно спину потяг…

На цьому й домовились. Негаразд запідозрив лише батько, який зголосився проводити Олену і прямо запитав у неї:

– Ти все це серйозно? Щодо дня народження?

– Ні. Але решті це знати необов’язково, – тихо прошепотіла дівчина і підморгнула батькові.

Олена думала, що тітка зляже із запаленням хитрощів. Вона дуже добре знала Зою: та в житті не поїде туди, де треба попрацювати безплатно.

Але вийшло навіть краще. Буквально наступного дня батько зателефонував Олені, та повідомити останні новини.

– Дякую тобі. Ти нас урятувала.

Як з’ясувалося, Зоя поїхала. Рівно напередодні свята. Поспіхом зібрала речі, навіть до ладу не попрощалася.

Мама провела її до вокзалу, сплакнула, але потім визнала: від вічних скарг і вимог сестри втомилася навіть вона.

Кожен залишився при своєму. Зоя – зі своєю жадібністю. Олена – з підтримкою близьких і рідних, а ще – з повагою до себе, що, нарешті, прорізалася.

Дівчина сподівалася, що на наступну подорож тітка зважиться ще не скоро. Ну, а якщо й зважиться, то справа для неї завжди знайдеться.

Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.