– А де вечеря, Надю? Чому на столі пусто? – Спитав чоловік. – Вечеря там же, де й твої грошики, любий! – Відрізала дружина

– Ну, що? Чим сьогодні порадуєш, дружино? Ох, і зголоднів же я! Цілого бика з’їв би зараз! – у квартиру шумно ввалився Михайло, який повернувся з роботи.

Він був упевнений, що дружина, яка поверталася завжди раніше за нього, вже була вдома, як зазвичай куховарила на кухні в очікуванні чоловіка. Так було завжди, і сьогодні нічого не мало змінитися.

Але коли Михайло, увійшовши на кухню, побачив обличчя Надії, то зрозумів, що їжі йому сьогодні не бачити. Та й скандалу не уникнути, однозначно.

– А де вечеря, Надю? Що сталося? Чому на столі пусто? – ще не вірячи в те, що сталося щось серйозне, спитав Михайло.

Надія сиділа за кухонним столом похмурніша за хмару. Вона була в тому ж одязі, в якому йшла вранці на роботу – у діловому костюмі кольору охри та світлій сорочці.

З якоїсь дивної й невідомої йому причини, вона не переодяглася в зручний халат, як робила завжди, приходячи додому, і який їй так личив.

На практично порожньому столі була лише пляшка червоного сухого, яку Надія купила ще кілька місяців тому, у супермаркеті, коли вони разом купували продукти до прийдешнього Нового року.

…- Ігристе у мене є, міцне теж, а от червоного нема. А що як я захочу якось після важкого трудового дня взяти келих, га? – міркувала Надія, відправляючи пляшку в кошик із товаром.

– Та бери хоч п’ять! Хіба ж я проти? Ти ж знаєш, мені воно, що є, що немає. Я поважаю пінне, – відповів їй чоловік.

Пляшка була відкоркована, і червоне налито в келих, який дружина поповнювала, зважаючи на все, вже не вперше.

Але що ще більше здивувало Михайла – на кухні тхнуло тютюном. І це після того, як п’ять років тому Надія розлучилася зі своєю поганою звичкою. Остаточно і безповоротно.

Михайло з побоюванням подивився на дружину, боячись того, що піде за його питаннями.

Надія неквапливо повернула голову в бік чоловіка, що увійшов і, обдарувавши його зневажливим поглядом, видала:

– Вечеря там же, де й твої грошики, любий!

– Надя, щось трапилося? – Михайло вирішив зайти з іншого боку і, забувши про вечерю, спробувати прояснити причину такої дивної поведінки завжди привітної дружини.

– Сталося? – наче здивувалася дружина словам Михайла. – У мене ні, а в тебе, мабуть, так. Бо з завтрашнього дня ти тут не живеш! І почнеш звикати до свого нового статусу – розлученого чоловіка.

– Надю! Ну я розумію, що ти засмучена і не віддаєш звіту своїм словам. Але, будь ласка, будь серйознішою. Тим більше ти хильнула, і не розумієш, що несеш повну нісенітницю. Що такого сталося, що я тобі не милий?

Михайло спробував сісти поряд із дружиною, але тут же почув різкий окрик.

– Стояти! Нема чого тут поряд зі мною сідати! Тут тобі не їдальня й не забігайлівка. І годувати тебе ніхто більше не збирається! – ще більше здивувала чоловіка Надія.

– Надю! Та що відбувається? – теж перейшов на крик Михайло, в якого нерви вже здавали.

– Нічого, крім того, що тобі час збирати свої речі!

Надія поповнила свій спорожнілий келих, з жалем подивилася на порожню пляшку і продовжила бенкетувати, ніби поряд із нею зараз нікого не було.

– Та що ж це робиться? Я чоловік і маю право знати, що відбувається у нашому домі? І чому моя дружина, замість того, щоб пригощати чоловіка заслуженою вечерею, сидить і демонстративно накачується в мотлох.

– Так. Але тебе це більше не стосується!

– Якщо ти зараз же не поясниш мені, в чому справа, я зателефоную до Оленки й викличу її сюди. Нехай вона покине чоловіка і маленьку дитину і помилується на свою матір.

– О, про дочку згадав! Треба ж! Та ти, виявляється, татусь! Люблячий та дбайливий. І дідусь також! Про це, сподіваюся, ти також добре пам’ятаєш? – емоційно відреагувала Надія.

– Так, я пам’ятаю. І про дочку, і про онучку. І про тебе дорога, теж. Щохвилини про вас тільки й думаю.

– Не бреши! Про нас він думає! Про брата свого ти думаєш! І про його дружину вульгарну. Ось хто тепер твоя сім’я, а не ми!

– Іди збирайся і їдь жити до Петьки та Лізки. Нехай вони тепер тебе вечерею годують та розважають! І на машині новій катають!

– Ах, ось у чому річ! То ти через це мені концерт влаштувала? Через те що Петро машину купив? Так я тут ні до чого! – спокійно відповів Михайло.

– Як це – ні до чого! Не треба брехати! Мені все відомо! Лізка подзвонила сьогодні, новим авто похвалилася і тобі веліла дякувати.

– На мою думку, все гранично ясно! – дружина навіть кулаком по столу грюкнула, щоб до чоловіка дійшло, яка вона зараз зла.

– Та ти не так зрозуміла, правда! – вже посміхався Михайло.

…Надія вважала свій шлюб щасливим. За двадцять з лишком років спільного життя, чоловік жодного разу її по-серйозному не образив і не засмутив.

Все і завжди вони робили разом і спільно, з кожного питання радилися одне з одним. І вона щиро вірила, що так буде й надалі.

Ще в молодості Надія та Михайло вирішили дотримуватись одного важливого принципу – нікому не позичати. І, звичайно ж, самим обходитися лише власними коштами.

Якщо зовсім було туго, вони брали кредит, але з родичів гроші ніколи не тягли. Знали, що втратити хороші відносини з боржником або позичальником дуже просто.

І багато таких історій розгорталося перед очима, коли близькі та рідні люди переставали спілкуватися через горезвісний обов’язок, який і ставав причиною розбрату.

Коли тиждень тому до них у гості прийшли Петро з Лізою і стали просити у них у борг, Надія навіть розгубилася.

– Мишко, рятуй. Машину пригнали, а в нас із Лізою не вистачає. Ми вже й у банк ходили, хотіли ще один кредит взяти, але нам більше не дають. І у родичів питали, але всі відмовили, – почав брат.

– Надюш, ми знаємо, що у вас є гроші. Ти ж сама мені казала якось, що ви з Михайлом запланували полетіти на море цього року. Значить, накопичили певну суму, так? – Приєдналася до чоловіка Єлизавета.

– Лізо, тобі добре відомий наш принцип. Він незмінний. Навіщо ти мені кажеш про гроші на відпочинок? Вони будуть витрачені за призначенням.

– Саме цим я днями й планую зайнятися – почати підбирати тур на літо. І одразу ж викуплю його, щоб ціна була меншою, – спокійно відповіла Надія хитрій дружині дівера.

– Ой, зачекаєте трохи, нічого страшного. Віддамо ми вам ці гроші. Петьці он премію обіцяли наступного кварталу. Так, Петре?

– Пізніше купите. Зараз із цим проблем немає. Може, навіть гарячу путівку візьмете, ще дешевше вийде, – улесливо продовжувала зухвала родичка.

– Я не хочу з вами сперечатися і тим більше лаятись, але наша відповідь – ні, – спокійно відповіла Надя.

– А ти, брате, що мовчиш? Невже не виручиш? – здивовано глянув на Михайла Петро. – Чи в тебе все Надія вирішує?

– Дружина вже сказала. Додати мені нічого. Гроші ми витратимо на те, що запланували. А якщо вам віддамо, то навряд чи дочекаємось їх до відпустки, це вже, як пити дати.

– Та ви що? Оце рідня! Невже не врятуєте? – Здивувалася Ліза голосно. – Ну й ну! Так, не чекала я від вас! Не чекала, Надя та Мишко!

– Лізо, не скандаль. Прошу тебе. Ви знаєте нас багато років. Нічого не змінилося. Ми з чоловіком ніколи не беремо у борг і нікому грошей не даємо. Тож даремно ви з цим до нас прийшли. І ображатися, на мою думку, безглуздо.

– Ну, ми думали, що для близьких родичів ви хоч раз зробите виняток. Але, мабуть, для вас таке поняття, як рідня – це порожній звук.

Петро був скривджений і ледве стримував емоції.

– А не боїшся, братику, що й тобі колись доведеться до мене по допомогу звернутися?

– Сподіваюся, що всі свої проблеми я вирішу сам, – Михайло сказав ці слова твердо та впевнено.

– Пішли звідси, любий! Якщо вони до нас так, то нема чого тут розсиджуватися, – з образою видала Ліза…

Після того випадку Надія та Михайло лише раз обговорили між собою цю проблему, вирішивши, що вчинили правильно.

Знаючи характер Петра, можна було впевнено сказати, що своїх грошей вони не побачили б дуже довго. Брат чоловіка не відзначався обов’язковістю і слову своєму був не господар.

Але, мабуть, щось пішло не так, і Михайло змінив своє рішення. Тому що сьогодні Ліза сама подзвонила Надії на роботу та похвалилася дорогою покупкою.

Надіслала кілька фоток з новим авто. А потім попросила передати привіт і подяку Михайлу за його допомогу. Надія була у нестямі від гніву.

– Як чоловік міг так вчинити? Чому повівся на вмовляння брата і наплював на мою думку? І на наш принцип, якого ми дотримувались багато років.

– Що це за витівка така? І чи варто після цього зберігати шлюб із такою ненадійною людиною? – гнівно міркувала вона, чекаючи кінця робочого дня.

Першим бажанням було зателефонувати до Михайла і все йому висловити, не стримуючи себе. Але потім Надія зрозуміла, що ця розмова не телефонна і залишила розбірки з чоловіком до вечора.

Вона з досадою думала, що тепер не вдасться злітати на море. Адже вони й Оленці обіцяли, що візьмуть її разом із трирічною Марійкою із собою.

Зять багато працював і поки що не міг з’їздити з дружиною та дочкою на відпочинок. А тепер виходило, що все коту по хвіст? Михайло своїм вчинком перекреслив усі їхні плани.

– Ну, і що ти собі придумала? – по-доброму продовжував Михайло, дивлячись на розлючену дружину.

– А тут і думати нема чого! Віддав наші гроші Петру, то май сміливість зізнатися! І нічого викручуватися. Та й доньці теж розкажи, чому вони з Марійкою не зможуть побачити цьогорічного моря.

– Та чого б це? Зможуть! І ти теж, моя люба. Усі разом, як і планували, ми вирушимо влітку до теплого моря. Нічого не змінилося.

– А за що ж тоді Лізка просила тебе віддячити? І на що, скажи мені, вони купили машину? – Надія не вірила поки що чоловікові.

– На ті гроші, що позичали під відсотки в одного мого знайомого. Я просто звів його з братом і сказав Петру, що можна скористатися послугами цієї людини.

– Захар уже кілька років заробляє тим, що дає людям у борг чималі суми під певний відсоток. І для тих, кому банк відмовляє з тієї чи іншої причини у кредиті, це вихід. Відсоток той самий, але гроші дає не банк, а приватна особа. Ось і все.

– Це правда? – з сумнівом спитала Надія.

– Абсолютна правда! І всі наші гроші, до гривні, на місці. І ти, моя люба, вже найближчим часом можеш купити нам усім путівки, щоб більше не думати й не переживати.

Потім Михайло продемонстрував дружині всю суму, яка була на його рахунку, щоб вона більше не вагалася.

Надія повеселішала. Вона вирушила в спальню, щоб переодягнутися в улюблений халат, а потім швидко приготувати довгоочікувану вечерю. Чоловіка, який реабілітував себе, настав час погодувати.

– Ти пробач, що я про тебе погано подумала. Прям уперше зі мною таке. Ніколи не сумнівалася в тобі, а тут – раз і все! Навіть хотіла розлучатися, – по-доброму міркувала дружина, сидячи за столом поруч із Михайлом.

– Нічого, буває. Ох, і смачні ж у тебе пельмені, люба! – нахвалював чоловік вечерю, приготовлену Надею зі стратегічних запасів, – з морозилки.

– Звичайні, приготовлені своїми руками, – відповіла дружина, і присягнулася подумки, що більше ніколи не буде ганьбитися недовірою. Це ж треба таке утнути!

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!