– А для тебе? Я також нагадування? – Сашко уважно розглядав траву під ногами. Бабуся мовчала, а Сашко боявся почути відповідь. – Ти для мене, – бабця помовчала, – ти для мене… – вона проковтнула і знову погладила фотографію сина. – Я тільки заради тебе й живу, Сашко!

Сашко виявився сиротою за живої матері. Про батька він до ладу не знав: живий чи ні. Мати йому про це ніколи не говорила. Точніше, відразу починала репетувати, коли він ще зовсім маленький, прийшовши з садка, питав:

– Мамо, а в мене тато є?

Мама починала репетувати, а потім плакати. А Сашко так і не розумів – чи є тато, чи ні. Потім він просто перестав питати про це.

– А сенс? Та й вже страшно було. Років в п’ять, мати його вперше за це питання покарала. Ну не зовсім, але стукнула дуже боляче.

Сашко тиждень ходив із синьо-зеленим синцем на щоці та всім хвалився, що почубився з Борькою, найзапеклішим хуліганом у дворі. У садовій групі йому, звісно, ​​ніхто не вірив.

Де Борька, а де Сашко! Борька вже в третьому класі вчиться і з портфелем ходить, а Сашко – дрібний клоп, тільки ще в підготовчій групі садочка. Борька його однією рукою і прихлопне.

Але попри те, що у подвигу Сашка всі сумнівалися, ставлення все-таки змінилося. Поважали, чи що.
Але від цього не стало легше.

Мати почала зриватися все частіше і все частіше підіймати на нього руку. У садку вихователька Ольга Ігорівна почала розпитувати Сашку з пристрастю, з ким він так чубиться і чи не кривдить його хтось із дорослих.

Сашко гордо мовчав, але матір не здавав. Бо сам до кінця не вірив, що його мама могла таке утнути.

А потім мати почала не просихати, кілька разів забула його забрати із садка, і Ольга Ігорівна вже не питала Сашка, хто його покарав, а зателефонувала в органи опіки.

І матері сказали, що дитину в неї заберуть, якщо вона не припинить бенкетувати та карати Сашка. Мати в цей день була не сильно під мухою, але дуже зла.

Вона накричала на Ольгу Ігорівну матюком при няньці, дітях та інших батьках, а Сашкові піддала так, що він вилетів із роздягальні на підлогу в коридор.

– Чого стоїш, слухаєш, як на твою матір кричать? – вона зло мружилася на Сашка, і він зрозумів, що йому сьогодні знову перепаде, – одягайся і вали на вулицю!

Більше Сашко у садочку не з’явився. Мати вранці зібрала сумку з його речами, і вони поїхали до бабусі в село.

– Погостювати, – сказала мати.

Сашко спочатку зрадів, бо бабка була начебто доброю. А коли зрідка приїжджала у гості, тоді завжди була їжа. Навіть пироги пекла!

Чого матір ніколи не робила. Може, колись і пекла, але Сашко не пам’ятав. Але коли мати сунула сумку бабці та сказала:

– Забирай свого вир одка, – штовхнула Сашка в спину і пішла, грюкнувши хвірткою, він зрозумів, що його просто викинули, як непотрібну річ.

Він злякано глянув на бабусю, яка стояла і мовчки розглядала його. А він не знав, що йому казати та що робити. Чи треба бігти за матір’ю, чи посміхатися бабці.

Бабуся нахилилася, взяла сумку і кинула Сашкові:

– Ходімо.

Він поквапився за нею в будинок. Слухняно зняв чоботи в сінях, поставив рівно поряд з бабиними, глянув на ноги та на палець, що стирчав, з дірки смугастої шкарпетки.

– Капців тобі нема, – сухо сказала бабця.

– Я босоніж звик, – якомога тихіше відповів Сашко. Так, – ще тихіше сказав він, намагаючись щосили не розплакатися.

– Правильно, – бабуся глянула на нього, як він крадькома витер куточок ока і беззвучно шморгнув носом. – Чоловіки не ревуть.

Вона занесла його сумку у маленьку кімнату з залізним ліжком, зі смішними залізними кульками, та веселими смугастими половиками.

– Твоя кімната, – поставила сумку на стілець. – Одяг розклади в комод і йди мити руки. Снідатимемо.
Вона вийшла, а Сашко так і залишився стояти посеред кімнати, не знаючи, що це таке «комод» і куди йому скласти одежу.

– Ти скоро? – гукнула бабця.

– Так, – здавлено крикнув він, поставив сумку на підлогу і виклав одяг стосом на стілець.

– Небагато, – бабуся зазирнула до кімнати. – Комод, – вона поплескала по боці лакованого чудовиська з ящиками. – Потім покладеш сюди. А ввечері розберемося, що ти маєш з одягу і що треба буде купити.

Через місяць Сашко зрозумів, що жити у бабки, в принципі, набагато краще, ніж удома. Завжди їсти є, бабка сувора, але не зла, його не карає і майже не лає.

А коли приходить пенсія, вони йдуть у магазин, і вона купує йому цукерки, а іноді машинку, чи ще якусь іграшку.

Матір він більше не бачив. Років за три, бабка поїхала в місто на два дні, залишила його на сусідку бабу Маню. Приїхала в чорній хустці і сказала:

– Ну тепер ти точно сирота. Ні мамки, ні батька.

– А що, батько таки був? – похмуро запитав Сашко.

– Ну, так, ти ж не з пробірки взявся, – сумно посміхнулася бабуся. – Живеш у його кімнаті.

– І куди він подівся? Теж мене покинув? Спершу матір, потім мене, а потім і тебе теж? Так?

– Досить, – зупинила його баба і пішла, нічого не пояснивши.

З цього часу Сашко просто розлютився. Постійно ставив їй запитання, хто його батько. Чому він живе в неї, а не в нього?

Чому мати кинула його в бабусі та сказала, «забирай свого…» він намагався повторити це слово, але ніяк не виходило. Він сердився, плакав, починав репетувати.

– Збирай дрібнички, здам тебе в інтернат! – грюкнула рукою по столу бабуся. – Досить знущатися з мене! Досить! – вона впала на стілець, обхопила руками голову і завила.

Сашко злякався і замовк. Дивився, як баба, мірно розгойдується на стільці та повторює «Льоша, мій Льоша» і виє.

– Гаразд, гаразд, ти чого, – за хвилину прийшов до тями він і незграбно обійняв бабку. – Ну що ти, вибач, пробач мені, бабусю.

– Ти мені вибач, Сашко, – бабця подивилася на нього і погладила по щоці. – Недолуга твоя мати, сама все зіпсувала. Всім, усім нам зіпсувала життя, – вона судомно зітхнула, підвелася, випила води й сказала. – Ходімо.

Сашко нічого не спитав, одягнувся і пішов мовчки за нею. Вони прийшли на цвинтар. Сашко стояв і дивився на овальну фотографію, з якої посміхався молодий та щасливий чоловік.

– Син мій, Льоша, – схлипнула бабця. – Через неї, через твою матір він тут. Як її любив, як любив, як у кіно показують.

– А що вона? – спитав Сашко, не вірячи, що це його батько.

– Вона? – хрипко сказала бабця. – Теж казала, що кохає, – помовчала, зітхнула і додала. – Любила. Та тільки видно, недобре було кохання.

– Розкажи мені.

Бабуся помовчала, сіла на лавочку.

– Неугодне богові таке кохання, коли себе забувають, – сказала вона. – Так ось вони й любили один одного. Розумієш?

Сашко кивнув головою. Хоч і не розумів. Але відчував.

– Він без неї не міг дихати. І вона також. Одружилися, поїхали в місто. А вона вирішила перевірити, наскільки сильно він її кохає. Мало їй було.

– Стала з іншим, з другом його грати, а Льоша, мало не збожеволів від туги та ревнощів. Ну і хильнув лишку, та так, що нічого не пам’ятав. І прокинувся після цього вдома з іншою. А твоя мати побачила та вигнала його.

Бабуся помовчала, погладила фотографію сина.

– Він благав пробачити його. Але не вийшло. Не витримав він. Розумієш? – Запитала, не чекаючи відповіді.

– Повернувся сюди. Я знайшла його у дворі. Він уже не дихав, – бабця сказала це зі здавленим свистом, схопившись за горло. – А за пів року ти з’явився. Льоша й не знав, що в нього син.

Сашко дивився на фотографію і думав, а щоб батько сказав, якби знав, що в нього син.

– А вона не змогла жити з цим, – зло видихнула бабця. – Ти, як дві краплі схожий на нього. От і покинула тебе. Щодня бачити нагадування свого гріха, – найстрашніше покарання.

– А для тебе? Я також нагадування? – Сашко уважно розглядав траву під ногами.

Бабуся мовчала, а Сашко боявся почути відповідь.

– Ти для мене, – бабця помовчала, – ти для мене… – вона проковтнула і знову погладила фотографію сина. – Я тільки заради тебе й живу, Сашко!

Ось така сумна життєва історія! На жаль, таке доволі часто трапляється…

Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!