– А йому було шкода тебе, коли ти плакала місяцями?! Коли він кинув тебе заради нової спідниці?! Пошкодуй краще себе!

Лариса стояла біля плити й смажила яєчню. Одну порцію. Тільки собі. Жінка звикала до самотності повільно, але вже не ставила другу тарілку на стіл автоматично. Тридцять п’ять років готувала сніданки на двох. Тепер була одна.

Олександр пішов пів року тому. Вийшов на пенсію й оголосив, що йде до іншої жінки. До молодої колеги. Виявилося, що у них роман уже рік.

– Я все життя прожив для інших, – сказав він тоді. – Тепер хочу жити для себе.

Лариса дивилася на нього і не вірила своїм вухам. Тридцять п’ять років разом. Двоє дітей. Онуки. Спільний будинок, спільна історія. І так просто все перекреслити!

– Ти серйозно? – Запитала вона.

– Серйозно, – кивнув він. – Вибач.

Жінка сіла на диван і замовкла. Говорити було нічого. Чоловік зібрав речі й пішов того ж дня. Просто взяв сумку та вийшов за двері. Начебто поїхав у відрядження. Тільки більше не повернувся.

Перші тижні минули, як у тумані. Лариса ходила по квартирі й не розуміла, що робити. Усі речі нагадували про нього.

Його крісло у вітальні, його кухоль на кухні, його капці у передпокої. Вона прибрала все в комору. Дивитись було боляче.

Діти приїхали, коли дізналися. Дочка плакала, син лаявся. Вони не прийняли вчинку батька. Дзвонили йому, сперечалися, вимагали повернутися. Олександр відмовлявся.

– Я вирішив, – казав він. – Не лізьте у моє життя!

Син припинив із ним спілкуватися. Дочка дзвонила раз на місяць із ввічливості. Внуки не розуміли, чому дідусь більше не приходить.

Розлучення тяглося болісно. Ділили майно: квартиру, дачу. Лариса купила невелику однокімнатну після поділу і переїхала туди. Нове житло, нове життя. Без нього.

Спочатку жінка думала, що не впорається. Прокидалася, плакала, знову засинала. Подруга Ніна приходила щодня, тягала її на прогулянки, змушувала їсти.

– Досить, – казала вона. – Він не вартий твоїх сліз!

Лариса кивала, але сльози не переставали текти. Тридцять п’ять років разом. Це ж більшість життя. Як від цього відмовитися та забути?

Через три місяці подруга записала її на курси англійської мови.

– Давай, – сказала Ніна. – Тобі треба відволіктися.

Жінка пішла швидше від неробства. Сиділа на заняттях, записувала слова, робила вправи. Відволікало.

Потім подруга знайшла їй підробіток у невеликій компанії. Діловодство, найпростіші завдання. Лариса погодилася. Вдома сидіти набридло.

Робота виявилася порятунком. Щодня треба було вставати, одягатися, їхати в офіс. Спілкуватися з людьми, вирішувати завдання, отримувати зарплату. Відчувати себе потрібною. А не лише сидіти вдома та думати про зраду.

Поступово життя почало налагоджуватися. Лариса облаштувала свою маленьку квартиру. Купила нові меблі, повісила фіранки, розставила квіти.

Створила свій простір, де кожна річ була на своєму місці. Ніхто не кидав шкарпетки на підлогу, не залишав брудні тарілки у раковині.

Вона навіть знаходила на самоті дивний спокій. Свобода розпоряджатися своїм часом. Готувати те, що хочеться. Дивитись серіали до третьої ночі. Не озиратися на чужу думку.

Подруга раділа.

– Бачиш, ти впоралася. Життя продовжується.

Лариса кивала. Впоралася. Навчилася жити без нього. І навіть почала розуміти, що їй так краще.

За пів року після розлучення зателефонував Олександр. Жінка побачила його ім’я на екрані та завмерла. Вперше за весь цей час.

– Привіт, – сказав він. – Як справи?

– Нормально, – обережно відповіла вона. – А в тебе?

Він помовчав.

– Теж нормально. Слухай, як діти? Син досі не бере слухавку.

Лариса підібгала губи. Отже хоче через неї з дітьми спілкуватися.

– Діти дорослі. Самі розберуться.

Олександр зітхнув.

– Зрозуміло. Ну гаразд, просто хотів дізнатися, як у вас справи.

Він поклав слухавку. Жінка дивилася на телефон і дивувалася. Навіщо дзвонив? Так просто? Чи щось потрібне?

За тиждень він зателефонував знову. Запитував про нову квартиру, пропонував допомогти з ремонтом. Лариса відмовлялася. Ремонт давно закінчено, допомога не потрібна.

Третій дзвінок пролунав за три дні. Цього разу чоловік говорив довго. Скаржився, що нове життя виявилося не таким райдужним. Молода подруга вимагає постійної уваги та грошей. Розваги, ресторани, мандрівки. Він утомився.

– Я думав, буде інакше, – зізнався Олександр. – А тут, як на роботу ходжу. Вона постійно чогось хоче.

Лариса слухала та мовчала. Їй було дивно чути його скарги. Він покинув сім’ю заради цієї жінки. Нехай тепер і живе із наслідками!

– Навіщо ти це мені розповідаєш? – Запитала вона.

Чоловік зам’явся.

– Просто хотів поділитись. Ти ж мене розумієш. Ми стільки років разом прожили.

Жінка посміхнулася. Розуміє. Звісно. Вона повинна його пошкодувати, поплакатися разом із ним, втішити.

– Сашко, у мене своє життя тепер. Твої проблеми мене не торкаються.

Він образився і сухо попрощався. Але за кілька днів зателефонував знову.

– Ларисо, давай зустрінемося. Поговоримо нормально.

– Навіщо?

– Ну як навіщо? Ми ж не чужі один одному люди. Хочу подивитись, як ти влаштувалася. Може, допоможу чимось.

Жінка різко відповіла:

– Не треба. Я впораюся сама!

Але він не відставав. Дзвонив раз на тиждень, просив зустрічі, казав, що скучив за нормальним спілкуванням. Що у новому житті почувається чужим. Що молоді друзі його подруги дивляться на нього, як на старого.

– Мені не вистачає того, що було у нас, – зізнався він одного разу. – Розуміння, затишку, простого тепла.

Лариса слухала і відчувала злість. Йому не вистачає тепла. А про неї він думав, як пішов? Коли вона місяцями приходила до тями? Коли вчилася жити наново?

– Сашко, ти хочеш повернутися? – прямо спитала вона.

Чоловік зам’явся.

– Ні, не повернутись. Просто хочу, щоб ми залишились друзями. Щоб я міг прийти до тебе у гості, посидіти, поговорити. Як раніше.

Жінка заплющила очі. Він хоче, щоб вона стала йому тихою гаванню. Де можна відпочити від бурі у новому житті. Отримати порцію тепла та розуміння. А потім знову піти до молодої подруги.

– Мені треба подумати, – сказала Лариса.

Вона поклала слухавку та сіла на диван. Впустити його назад, як «друга», чи зачинити двері? З одного боку, тридцять п’ять років спільного життя. Це історія, зв’язок, спільні спогади. З іншого боку, він зрадив цю історію. Він сам викинув усе на сміття.

Подруга Ніна, дізнавшись про ці дзвінки, була категорична.

– Не смій його пускати! Він використовує тебе як душевний санаторій. Полікується в тебе і назад до молодої побіжить!

Лариса розуміла, що подруга має рацію. Олександр не хоче повернути родину. Він хоче полегшити свою тугу. За її рахунок.

– Але ж мені його шкода, – зізналася жінка. – Він розгублений, нещасний.

Ніна пирхнула.

– А йому було шкода тебе, коли ти плакала місяцями?! Коли він кинув тебе заради нової спідниці?! Пошкодуй краще себе!

Жінка замислилась. Справді. Вона пів року збирала себе по шматочках. Навчалася жити наново. Знайшла роботу, облаштувала квартиру, записалася на курси. Повернула собі відчуття цінності.

І тепер він хоче, щоб вона віддала йому цей спокій. Стала його жилеткою для сліз, вислуховувала скарги, втішала і відпускала назад.

Ні. Вона не згодна на цю роль! Лариса набрала номер Олександра. Він узяв слухавку відразу.

– Ларисо, ти вирішила?

– Вирішила, – твердо сказала жінка. – Ні. Я не готова дружити з тобою.

Чоловік розгубився.

– Чому? Ми ж стільки років разом прожили.

– Саме тому. Ти зламав моє життя! Я пів року приходила до тями. Лише почала дихати спокійно. І ти хочеш, щоб я стала твоєю відтулиною? Щоб ти бігав до мене скаржитися, а потім повертався до своєї молодої подруги? Ні, Сашко! Так не буде!

Чоловік помовчав. Потім тихо спитав:

– А що тоді буде?

– Нічого не буде, – спокійно відповіла Лариса. – Ти живеш своїм життям, я своїм. Без перетинів. Ти зробив вибір, тепер живи з ним. А я житиму зі своїм.

Вона поклала слухавку і видихнула. Вперше за пів року відчула справжнє полегшення. Не жалість до себе, не агресивність на нього. Просто спокій.

Лариса остаточно зачинила двері в минуле. І тепер у неї є майбутнє. Своє, без огляду на людину, яка її зрадила.

Життя тривало. Робота, курси англійської, зустрічі з подругами. Невелика затишна квартира, де все своє. Свобода робити що хочеш. Жодних компромісів, жодних жертв.

Олександр більше не дзвонив. Мабуть, зрозумів, що двері зачинені остаточно. Діти зрідка згадували про нього. Казали, що він постарів, змарнів. Лариса кивала та перекладала тему.

Їй було байдуже, як він там. Це більше не її проблема. У неї було своє життя. Нове, спокійне, чесне. Без зради та брехні…

Як ви вважаєте, слушно вчинила Лариса? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!