А мельхіоровий набір стоїть у серванті, та сяє, як пам’ять про батьків з далекого дитинства

– Що ж ти все на собі тягнеш, Лесю? Хіба так повинен чоловік робити? Ти подивися, який він здоровий, а ти його бережеш. Себе берегти треба! А він у тебе тільки сміття виносить.

– Мамо, ми вже говорили про це. Я нічого на собі не тягну. Ми кохаємо один одного, і гроші він теж заробляє.

– Та не в грошах справа! Він же тобі по господарству не допомагає.

– Мамо, а що допомагати? У нас квартира, до того ж маленька. Прийшов і ліг на диван. Робити особливо нічого.

– А іншу коли купите? Дві крихітні кімнати у вас.

– Не знаю, – сумно відповіла Леся. – Спочатку хотіли, а тепер думаємо. Гроші вже є.

Віка після школи збирається вступати, а за рік і випускний. Та й місто мені не подобається, давно б уже в село поїхала. Все чуже. Живемо тут довго, а звикнути не можу.

Вийшла б на вулицю, посиділа на лавці, подихала повітрям, так там самі бабці. Пройдеш повз – уже чуєш, як пліткують. Думаємо про власний будинок.

– У селі таких пліткарок теж вистачає. Ви б у гості приїхали.

– Приїдемо. Віка іспити складе, і приїдемо всі разом. Микола також збирається. Він раніше часто до своїх їздив, але, як їх не стало, так і перестав. Навіть чути не хоче.

– Як так? У нього там брати, сестри. Батьки на цвинтарі…

– Він не любить про це говорити. Ти йому не нагадуй. Ми на цвинтар їздимо, але лише на один день. До родичів не заходимо. Вони пересварилися.

– Микола був молодшим у родині. У кожну відпустку їздив у село, іноді й у вихідні. Допомагав батькам, ремонтував будинок, гараж збудував, інструментів різних купив батькові.

– Батьки гроші давали, але часто й сам сплачував. Коли їх не стало, брати одразу розтягли інструменти після поминок.

– Йому у місті вони не потрібні – так і сказали.

– Все, що було цінним, швидко зникло. Хотів хоч щось узяти на згадку, але розгубився, побачивши порожню хату. Не меблі ж старі в місто везти?

– У серванті лежав мельхіоровий набір: столові та чайні прилади – ложки, виделки, ножі. Понад п’ятдесят предметів. Почорніли вже, а коробка, як нова.

– Ніхто й уваги на неї не звернув. Микола привіз її додому. Я промовчала, все ж таки пам’ять про батьків…

– А з будинком що? Хіба його не мали ділити?

– Ні. У будинку вже племінник із сім’єю живе. Заповіт є. Микола поїхав, сперечатися не став. А після нього там ледве до великої сварки не дійшло. Тепер мешкають в одному селі, як чужі.

– А столові прилади? Так і лежать почорнілі?

– Я їх почистила. Микола зрадів, як дитина. Каже, такими бачив їх лише у дитинстві. Батьки берегли їх, не користувалися.

…У селі у тещі було добре, тихо та спокійно. Микола пройшовся двором, оцінив обсяг роботи. Ніхто не заважав, і не ліз із порадами.

– Лесь, а що коли ми зробимо огорожу? Твоя мати не буде проти? У нас гроші є, у неї брати не будемо, – тихо спитав Микола перед сном.

– Про паркан я спитаю.

– Там, звісно, ​​і з літньою кухнею роботи багато. Та й ще дещо…

– І на дивані не лежатимеш?

– Ми ж не в місті. Свій будинок – це найкраще.

– Спи вже, розмріявся.

…Теща зраділа, дізнавшись, що зять вирішив зробити паркан. Вона й не мріяла про таке, думала, на її вік вистачить. А як за літню кухню взявся, то й зовсім розцвіла.

– Навіщо вам будинок купувати? Ось готовий стоїть, від міста недалеко. Мені трохи лишилося, слабка вже…

– Мамо, у нас же Віка. Працювати нам треба.

– Віка у вас вже доросла та серйозна. Навчається добре, всі дні за книгами сидить. У місті роботи вистачає, а сюди і їздити не далеко. Фермер платить добре. Поля, теплиці – багато роботи.

– Не знаю… Це серйозний крок.

– Будинок великий, я вам не заважатиму. Мені багато не потрібно. У мене нікого немає. Племінниця іноді забігає, грошей попросити.

– Грошей?

– Грядку прополола, та просить заплатити. Я не просила, але заплатити довелося. До хати не пускаю, а їй би хотілося. Сама її знаєш. Що погано лежить, те й потягне.

– Тьотю, а звідки в тебе паркан? Ти ж казала, що пенсії ледве вистачає. – На порозі з’явилася племінниця.

– Ось і вона. Тільки згадала, – зітхнула теща.

– Я з нею сама поговорю, – сказала Леся. – Привіт, сестро. Чого галасуєш?

– Так цей…

– Цей! Ми тепер живемо тут. Допомога не потрібна.

– Зрозуміла, більше не прийду, – відповіла племінниця.

Минув рік. Микола з нетерпінням чекав на переїзд. Віка закінчила школу, вступила в університет. З роботою домовилися, машину підготували. Якщо не сподобається, можна повернутись, але про це навіть не думали.

Теща запропонувала поставити мельхіоровий набір у сервант. Знайшлося місце, а старий сервіз відправили на кухню.

Теща прожила ще десять років. На заповіт не чекали – адже будинок залишився доньці. Але виявилось, що половина належить зятю.

«Пробач, дочко. Так буде вірно. Адже ви разом. А його і так життя обділило. Ти знаєш, про що я», – написала вона у записці.

Микола був зворушений. Він не чекав такого від тещі.

За цей час у них із Лесею з’явився онук. Коли дочка оголосила, що вдруге в положенні, вирішили допомогти із розширенням житла. Вони знали, як тісно буває навіть з однією дитиною.

Тепер родина дочки часто приїжджає в село, бо інших рідних у них немає. А мельхіоровий набір стоїть у серванті, та сяє, як пам’ять про батьків з далекого дитинства.

Микола часто згадує своїх покійних батьків, і йому дуже прикро, що його брати так з ним вчинили. А теща, якій він був зовсім чужою людиною, не оминула його своєю увагою! І таке в житті буває! А ви що скажете про поведінку Миколиної рідні?