А могла б жити самостійно, внуків доглядати, до дітей в гості їздити, якби носа свого до них не пхала, та капості не робила! Закон бумерангу ніхто не відміняв

– І де таких зухвалих вирощують? Жодної поваги до старших!

– Ну, якщо вас тільки за вік можна поважати, то вам залишається тільки поспівчувати! – з легкою посмішкою відповіла Жанна.

– Ви подивіться на неї, – гучність голосу жінки похилого віку вражала, – вона ж просто повагу проявити не може!

– Я поважаю людей за вчинки та справи, а не за те, що він прокоптив небо довше за мене!

Жанна хотіла втекти з кімнати, але Лариса Євгенівна зайняла стратегічну позицію у дверях, що вирватися було практично неможливо.

– Нечуване нахабство! Та я життя прожила, на заслужену пенсію вийшла, сина зростила, а ти смієш говорити про мене, що я копчу небо?!

– Та дякую вам за все, що ви зробили! Від мене вам що потрібно?

– Я хочу, щоб дружина мого сина нормально його доглядала! А в тебе, як завжди, пилюка лежить, на підлозі сміття, сморід з кухні долинає!

– На кухні, це саме ваш синочок щось намагався приготувати за старовинним сімейним рецептом. Не до мене запитання!

– Та що ти за господиня така, що хлопчику доводиться до плити ставати? Він голодує!

– Голодує, бідолага! З других штанів за рік виростає!

– А ти його на забій відгодовуєш? Хочеш, щоб він погладшав? Щоб захворів, хочеш? Чоловіка здоровою їжею годувати треба!

– Ви йому скажіть, щоб він не вимагав свинини о першій годині ночі! І сімейний рецепт цей ваш! Так познущатися з рульки, ще примудритися треба! Продукт зник, а лист простіше викинути, ніж відмити!

– А ти вже й відмити не можеш? Ручки валетом, ніжки коромислом! Що ж ти за господиня?

– Нормальна я господиня, поки він не лізе, куди його не просять, і поки ви з вашими порадами мені життя не псуєте!

– Ах, я тобі ще життя псую?! Хамка сільська!

– А ви давно в місто переїхали? Щось непомітно! Так і смердить коров’ячим добривом, що глибоко в’їлося!

Лариса Євгенівна витріщила очі. Дихання перехопило, і вона почервоніла, як буряк.
– Ваня! Що за мерзенну дівку ти взяв за дружину? Вона сміє ображати твою матір!

– О, ні! – Ваня заглянув у кімнату. Ви мене у своє перегавкування не втручайте! Самі зчепилися, самі й розбирайтесь!

– Сину, що ж це робиться? Твоя бридка дружина ображає мене, а ти мовчатимеш? І тобі совість дозволить?

– Мамо, я люблю вас обох і вставати на чийсь бік, мені в будь-якому разі невигідно! Так, що самі!

Хоча насправді йому було байдуже, хто з них має рацію, хто винен. Його думки були на футболі, куди він збирався із друзями. А потім бар. А потім, якщо буде притомний, то до дружини під бочок.

Не дочекавшись підтримки, Лариса Євгенівна перейшла до фінальної частини свого виступу:

– Я покладу життя, а вас розведу! Небом клянусь! Не потрібна Івану така дружина! Я знайду йому гарну, добру, господарську!

Щоб вона мого сина любила, дбала про нього! Щоб мене поважала, та слухалася у всьому!

А тебе, холера ти така, він викине в канаву, де тобі й місце! І ти там залишишся сама, бо з твоїм характером, з тобою більше жоден мужик не уживеться!

Жанна примудрилася-таки прослизнути повз свекруху і, збігаючи з квартири, кинула назад щось нерозбірливе, але дуже образливе!

– За що мені таке покарання? – скаржилася Лариса Євгенівна подрузі. Знову вона мене довела! І краплі довелося пити, та пігулки!

– А я не бачила, щоб Ванька з дружиною приїжджали.
– То вони до мене й не їздять! Я сама поїхала!

– А навіщо?
– Ти ще питаєш?! До сина я їздила, а дружина його, прости Господи, Жанна, не дай Боже таке ім’ячко, повз мене, як повз порожнє місце ходить. Жодної поваги!

– Так ви, начебто, подружками не стали, ось вона тебе й не чіпає.

– Я мати її чоловіка! Вона повинна мене поважати! А ще дякувати, що я таку гарну людину зростила, що чоловіком їй став!

– Тільки не кажи, що ти їй це висловила!

– Ні, я мовчатиму! Звісно, ​​я сказала все, що я думаю. А ця, як давай мені відповідати, так у мене мало серце не зупинилося!

– Ларисо, ти ж сама її чіпляєш, а потім засмучуєшся! Дай ти їм спокій. Хай живуть як живуть!

– Ні, люба, я цю справу так не залишу! Не підходить моєму Вані така дружина! Якщо вона мені з таким гонором відповідає, то вона і чоловіка свого не поважатиме!

– А я його виховувала доброю людиною, але і йому буває в житті складно. А якщо ця Жанна, не зможе, чи не захоче його підтримати, зрозуміти, пробачити та втішити, то яка з неї дружина?

– Ларисо, але він сам її вибрав, то, мабуть же, розуміє, що буде далі.

– Не впевнена я, що він розуміє! Чує материнське серце, обкрутила вона його. А швидше за все, приворожила!

– Ага, загіпнозувала!
– Гіпноз – це наука, а вона, як пробка! А ось до ворожки якоїсь, ось тобі хрест, точно сходила!

– І що ти маєш намір робити?
– Як що? Теж до ворожки піду! Нехай вона відворот зробить!

Я Вані гарну наречену знайду! Добру, поступливу! Яка і його, та й мене поважатиме!

– Ларисо! Навіть якщо вірити в те, що все це правда, ну, я про чаклунство та ворожбу, то це, як мінімум церквою не схвалюється, то за такі справи, ще й платити доведеться. І добре, як тільки грошима!

– Так я ж не до шарлатанки піду, а до справжньої! Я вже й телефон знайшла, та на прийом  записалася!

Наталя Борисівна навіть відповідати не стала. Цей театр абсурду її втомив, а переконати подругу, коли в неї так горять очі й рішучість хлюпає через край – не варто було й намагатися!

Мольфарка Оксана, за чотири тисячі задовольнила Ларису Євгенівну за всіма статтями. І в магічній кулі все побачила, і карти по всьому столу розкладала, і полином по щоках побила, і свічки чорні запалювала.

Вражень Лариса Євгенівна отримала купу, але найголовніше, у її сумочці лежало свідоцтво материнської помсти.

Фотографія ненависної Жанни, прорізана та потикана у кількох місцях, і щедро полита чорним воском.

Літня жінка вигадувала, як зручніше пронести її, та сховати у квартирі Жанни, але це виявилося дуже просто. Її не було вдома, коли вона заїхала до синочка.

– Тепер вона відстане від мого хлопчика, а я поки йому гідну пару пошукаю!
– Наташа, ой, погано мені, – стогнала Лариса Євгенівна, – зайди, будь ласка!

– А що сталося? – сполошилася подруга, почувши ледь живий голос.
– Серце щось прихопило.

Наталя Борисівна прибула за десять хвилин, бо дім її був навпроти.

– Ох-хо-хо, що це за напасть? Скрутило так, що світла білого не бачу!

– З чого це? У тебе завжди здоров’я було, що у бика. Може ти перенапружилася, чи знову з невісткою скандалила до втрати сили?

– Два тижні її не бачила, та й сина теж. Ось, як зробила підклад, так і не бачила.
– Що ти зробила? – відсахнувшись, жахнулася Наталія Борисівна.

– Так мені ворожка дала, щоб Жанка від Вані мого відстала!

– Господи! Стара ти, сама знаєш хто! Викликаємо швидку, а ти молись, щоб тебе до життя повернули, та інших наслідків не було! Говорила ж я, що відповідь прилетить!

Тиждень пролежавши в лікарні. Так і не додзвонившись до сина, вона набрала невістці:

– Де мій син, чому він слухавку не бере?

– Ах, моя невгамовна колишня свекруха, – ангельським голоском заспівала Жанна, – ви свого домоглися, ми розлучатимемося!

– Що з Ванею?

– Поняття не маю! Кілька тижнів тому його звільнили, він пінне попиває, та скаржиться, що його ніхто не цінує, і не розуміє.

– Мені це за три дні набридло, я його виставила. Документи на розлучення я вже подала. Тож, шукайте свого синочка, де хочете! Це вже не моя проблема!

Лариса Євгенівна лежала на лікарняному ліжку, та посміхалася. Вона свого досягла!

– Ларисо Євгенівно, – у палату увійшов лікар, – ви впевнено йдете на поправку, але тиждень ще потрібно буде полежати.

– Ой, лікарю, скільки скажете, стільки й полежу!
– От і ваш настрій вам же на користь піде! А до вас відвідувач!

Увійшла вірна подруга Наталія Борисівна:

– Ну, як ти?
– Добре! Просто чудово!

– А тиждень тому лежала, вже відходити збиралася.

– Ваня мій розлучається з цією бридкою Жанною! Я, як звідси вийду, одразу йому гарну дівчинку знайду!

– Може хай відпочине від сімейних зв’язків? А то прихопить щось безглузде, а тобі потім знову страждати?

– І то вірно, поки квартиру винайме, з роботою розбереться. Перестане витрачати гроші на цю недолугу, то, дивишся, і багатіти почне. А там, і мені допомагатиме!

– Кажу, не поспішай!
– А ти Ваню не бачила? Бо щось я додзвонитися не можу.

– Так він у тебе вдома, начебто, я світло бачила на кухні, хоча, може, і ми забули вимкнути, коли тебе до лікарні проводжали.

– Знайдеться, він хлопчик хороший, дурниці не робитиме.

– Ваню, що це таке? – Лариса Євгенівна схопилася за серце.
– Мамо, все нормально! – ледве повертаючи язиком, промовив Іван.

– А це хто? – вона вказала на чоловіків, що лежали покотом.
– Це мої друзі! Вони мене розуміють! – він підняв руку вгору, тикаючи вказівним пальцем у стелю.

– Ваня! Припиняй це неподобство! Проводь друзів, і берись за голову! Жанна сказала, що тебе з роботи звільнили!

– Я сам пішов! А ти цю не слухай, вона мене не розуміє!
– Та, дідько з нею! Ваня! Потрібно квартиру шукати, роботу, життя налагоджувати!

– Мамо, я прийшов додому, і тут житиму! А з роботою, то це потім! Мені розлучення треба відсвяткувати! Принеси ще пару пляшечок, бо щось грошики закінчилися!

Лариса Євгенівна вийшла з квартири, залишаючи за собою цей вертеп. Сама не помітила, як по щоках покотилися сльози.

– Лариско, ти чого? Я до тебе з тортиком одужання відзначити.
– Там уже без нас відзначають! Він додому повернувся, розумієш?

– А як же квартира, робота, багатство?
– А йому цього нічого не треба! Гуляти хоче, і більше нічого.

– Ось тобі й озвалися магічні дії, а я ж казала!
– А може Жанка його тримала, що він і не думав про таке!

– Ну, моя люба, тут уже й не дізнаєшся, жити доведеться з тим, чого ти сама досягла. А не лізла б, то може, й добре все було.

– Пішли, – підводячись, сказала Наталя Борисівна, – у мене поживеш, поки вони не перебісяться.

А могла б жити самостійно, внуків доглядати, до дітей в гості їздити, якби носа свого до них не пхала, та капості не робила! Ви зі мною згодні? Засуджуєте ви матір, чи підтримуєте?