– А ми на вас не чекаємо і не кличемо! Навіщо ви до нас збираєтеся, якщо у нас і меблі погані, і господиня я так собі, і культурно-розважальної програми не було? Живіть в готелі! – Відрізала невістка

– Ох, ну нарешті дісталися! Сашенька, Ксюшо, як же я рада вас бачити. Знайомтеся, це Світлана, сусідка моя. Ось, вирішили вибратися разом, відпочити, розвіятися на кілька днів.

Ксенія та Олександр переглянулися. Звичайно, був час сказати, що вони розраховували прийняти в гостях одну тільки свекруху. Та й то зустріти на вокзалі змогли лише дивом.

Подзвони вона вчора годиною пізніше – і чорта з два Сашко вже зміг би відпроситися з роботи.

Але молоді люди були виховані так, щоб при сторонніх розбирання не влаштовувати.

Тож, натягнувши на обличчя ввічливі посмішки, привіталися з незнайомою, по суті, жінкою, та запросили її зі свекрухою у свою машину.

Дорога до будинку пройшла в атмосфері обміну новинами, причому говорила переважно свекруха.

Сусідка її мовчала, милуючись краєвидами за вікном автомобіля. Можливо, вона виявиться, хоч і несподіваним і не особливо бажаним, але все ж таки безпроблемним гостем? – думали й Сашко, і його дружина Ксюша.

Ех, мрії, мрії…

Проблеми почалися вже з порога, коли назустріч гостям вибіг пекінес.

– Ой! – тоненько заверещала подружка. Невідомо, хто злякався більше – Джиммі чи Ксюша, якій на вухо несподівано закричали, але результат був закономірний: собака почала гавкати, а Ксенія машинально вдарилася ліктем об одвірок.

Звичайно, вийшло не сильно – таки з вагою п’ятдесят кіло і відсутністю м’язової маси особливо не нашкодиш, але неприємно.

Сашко ж роздратовано видихнув і зробив гості перше зауваження.

– Не треба так кричати, будинок багатоквартирний, сусіди теж люди, та й нас з дружиною більше влаштовують цілі барабанні перетинки та повноцінний слух.

– Я просто ніколи таких собачок не бачила, от і здивувалася, – відмахнулась сусідка свекрухи.

Сашко все ж таки попросив жінку дивуватися тихше наступного разу, після чого вважав конфлікт вичерпаним і запросив усіх за стіл.

– Я рибу не їм, – примхливо підібгала губи гостя, коли Ксюша запропонувала їй закуски.

– Добре, є вінегрет та пюре, є ковбаса – там риби немає.

– Щось мені нічого не хочеться, – почала зітхати гостя.

Саша з Ксюшею переглянулися, подивилися крадькома на свекруху, яка не бачила нічого поганого в поведінці своєї подружки.

– Гаразд, – знизала плечима Ксенія і почала збирати зі столу.

Сашко тим часом зайнявся розподілом спальних місць. Взагалі-то їх однокімнатна квартира не розрахована на додаткових мешканців, але розуміючи, що періодично хтось заглядатиме в гості, пара придбала розкладне крісло і парочку надувних матраців.

Перше встановили у кімнаті, а матраци кидали один на кухні, другий у коридорі.

Ось і тепер передбачалося, що свекруха, як член сім’ї, ляже на кріслі в кімнаті, коли її подружка розташується на матраці в кухні.

– А це точно буде зручно? – із сумнівом у голосі спитала жінка, гидливо дивлячись на матрац.

– Ми на таких спали в гостях, начебто живі поки що, так, Ксенія? – Саша явно насилу стримувався, щоб не висловити пару ласкавих на адресу гості, що кривить обличчя в гидливій гримасі весь вечір.

А ще краще було б взяти її – і виставити за шкірку з квартири, щоб разом ось із цим обличчям йшла шукати собі квартиру на ніч, або заселялася в готель, де навколо неї стрибатимуть і хвостиками вилятимуть.

Але залишки виховання змушували стримуватись, правда – з матір’ю точно треба буде поговорити з приводу таких ось «причепів».

Ксюша у відповідь на запитання чоловіка кивнула. Вона теж насилу стримувалась, щоб не нагрубити. І, як виявилося, стримувалась даремно – могла хоча б душу відвести.

Викривленим обличчям сусідки, а під кінець – таким же виразом обличчя свекрухи, довелося милуватися протягом наступних декількох днів.

Після від’їзду гостей Ксенія виявила, що в них зник новий комплект постільної білизни та кілька рушників, а ще – хтось, особливо голодний, вигріб з холодильника всю ковбасу, солодощі та фрукти.

Але добивало не це, а те, що вже наступного дня свекруха дзвонила Сашкові та Ксюші заради того, щоб посварити невістку та сина за недостатню гостинність та відсутність інтересу до життя гостей.

– Ти б, Сашко, міг і зводити нас кудись. Організувати культурну програму, як це називають пристойні люди.

«То до вас коли приїжджали, прямо дві програми було організовано – подумки пригадала Ксюша їх із Сашком візит до матері чоловіка в село.

Вона тоді пів дня простояла раком на городі, пропалюючи грядки від бур’янів, а чоловік сокирою намахався на пів життя вперед, бо мама вважала, що брати колоті дрова занадто дорого, коли можна наколоти самим.

– А Ксенія – дуже погана господиня. Як можна так готувати? Світлані нічого не сподобалося, та і я, знаєш, до всього звична, але таке…

– Мамо, а Свєточку взагалі ніхто не кликав і на її закиди не розраховував, – розлютився Олександр.

– А якщо я така погана господиня – то наступного разу і ви, і ваша улюблена Свєточка можете найняти собі кімнату в готелі, та качати права там.

– Ой та, будь ласка! Краще на вокзалі ночувати, ніж на ваших матрацах та кріслах. Додумалися ж, – теж мені.

– Нормальних меблів гостям пошкодували. Собі купили ліжко з гарним матрацом, а нас розмістили, як собак!

Закінчилося все сваркою та тривалим мовчанням обох сторін. Сашко, зважаючи на все, був навіть радий, що «любляча мати» не виносить йому мозок.

Ксенія ж… Ну, свекруха точно не була її улюбленим персонажем, а вже після візиту разом із «Свєточкою», якій ще щось там і не сподобалося, бачити та чути цю “чудову жінку” точно не хотілося.

Так тривало пів року, поки одного разу телефон Ксенії не задзвонив. У самий не відповідний момент, що очікувано.

– Ксюшо? Алло, а чого так чутно погано?! – Голос у слухавці викликав бажання кинути телефон кудись якомога далі.

Але все ж таки техніку було шкода, та й лагодити її або купувати нову доведеться на свої гроші, тому Ксенія лише закотила очі й одними губами вимовила чоловікові, що стоїть поруч:

– Мама твоя.

– Пошли її до біса.

– Зв’язок поганий, бо ми на вокзалі. Вибачте, довго не можу розмовляти. Щось термінове?

– Ось воно що! Вокзал, значить… А ми зі Свєточкою ось до вас зібралися.

– А ми на вас не чекаємо і не кличемо! Навіщо ви до нас збираєтеся, якщо у нас і меблі погані, і господиня я так собі, і культурно-розважальної програми не було?

– Ой, ну навіщо ти одразу старе згадувати. Так, всяке бувало, але зараз нам треба десь розміститися. І якщо ви їдете, виходить, ми можемо зайняти квартиру на пару тижнів. Ключі запасні у консьєржа є?

– Є! Пишіть адресу.

– Ви що, переїхали?

– Ні, ми на тому самому місці. Ви пишіть адресу найближчого готелю. Там на вході консьєрж сидітиме, йому грошей заплатите – він вам ключі й дасть, хоч від однушки з матрацами, хоч від люкса з королівською спальнею.

– Ось так от, значить?! Люди до вас їдуть, гроші на квитки витрачають – а ви отак ось? Ну, я це пригадаю… У житті більше не запрошу!

– Яке щастя, ми поживемо найближчі роки, не зірвавши собі спину на господарських роботах у вашому селі, – від цього коментаря Ксюша стрималася лише завдяки тому, що оголосили посадку на їхній потяг.

Тому вона не стала нічого більше говорити – просто скинула дзвінок, та вимкнула телефон. Як там викручувалася свекруха з подружкою, ні їй, ні Саші ніхто не повідомив. Та їм не дуже й цікаво.

Тішило одне – більше свекруха не дзвонить. Невідомо, чи на пів року знову, чи назавжди! Але, якщо раптом що – і Ксюша, і Саша більше ніколи не приймуть у гостях цю “чудову жінку”, та її не менш чудову подругу. Ось такі бувають гості!

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові, цікаві публікації!