– А на що ти сподівався, коли до молодої коханки пішов? Що дружина на тебе чекатиме? – Соромила сусідка

…Стоячи перед дверима своєї квартири, Леонід вагався, ніяк не наважуючись натиснути на кнопку дзвінка.

За той рік, що він прожив з іншою жінкою, чоловік так і не забув запаху рідної оселі, того тепла, яке він відчував тут усі роки сімейного життя.

Нарешті зібравшись з духом, він натиснув пальцем на сріблястий диск дзвінка… З-за дверей почулася мелодійна трель. Серце Леоніда гулко закалатало десь під горлом, ніби він щойно пробіг пару кілометрів на швидкість…

Рік тому він пішов некрасиво, по-злодійськи. Він планував залишивши тільки записку з банальним повідомленням: “Пробач, покохав іншу, йду”, але Наталя того дня повернулася з роботи набагато раніше, ніж зазвичай, і застала чоловіка за збиранням речей…

Леонід намагався щось говорити, заїкався, збивався, натикаючись очима на погляд Наталі, в якому читалося німе здивування, змішане з болем. Вона тоді так і не промовила жодного слова…

А він, плюнувши на лахміття, рвонув блискавку сумки так, що собачка залишилася в руці, і вибіг за двері. На кухонному столі залишилися лежати купюри – Наталці та донькам на перший час…

Одружилися Леонід та Наталя п’ятнадцять років тому. Кохання? Так, напевно, це було кохання. Сімейне життя складалося одразу якось… гладко.

Від бабусі Льоні дісталася непогана квартира, де й оселилися молодята. За кілька років у них народилася дочка.

Леонід працював – на добрій посаді у великій компанії, Наталка займалася дитиною та будинком. І паралельно навчалася заочно.

Потім вона отримала диплом логопеда – плюсом до диплома вихователя. І влаштувалася на роботу до того самого саду, куди взяли й доньку. А ще через кілька років у подружжя народилася друга дитина, теж дівчинка.

Усі знайомі вважали родину Леоніда та Наталії ідеальною. Можливо, так воно й було. Ні сварок, ні серйозних розбіжностей між ними не було.

Наташа була чудовою господаркою, смачно готувала, встигала і порядок навести, і з дівчатами позайматися, та й чоловікові, якщо бути до кінця чесним, її уваги вистачало… Але чомусь Леонід занудьгував…

Два роки тому у його житті з’явилася Лінда. Звали дівчину, взагалі-то, Єлизаветою, але представлялася вона Ліндою і вимагала, щоб саме так її й називали.

Влаштувавшись у той самий відділ, де працював Леонід, вона одразу стала предметом підвищеного інтересу з боку всієї чоловічої частини колективу.

Власне кажучи, Леонід спочатку особливої ​​уваги на нову співробітницю не звертав. Але під час чергового колективного виїзду на природу (керівництво вважало, що це чудовий спосіб для згуртування) Лінда опинилася в автобусі поряд, вони розмовляли… І все… закрутилося…

Статус коханки Лінду не влаштовував. І одного разу вона поставила умову: або – або. Леонід загалом розлучатися не думав. Але натиск коханої був йому навіть приємний. І він наважився… Перебрався до неї.

Суд відбувся. Наташа на нього не прийшла. Суддя зачитав якийсь папір, який підписала дружина. Взаємних претензій у подружжя не було, діти за замовчуванням залишалися з Наталкою. Так Леонід став вільним чоловіком…

Він вважав себе людиною порядною. Зі своєї квартири виселяти колишню дружину та дочок не став. Аліменти вчасно переказував Наталці на карту.

Але бачитися з дівчатами… не те, що не хотів би… Ні, він сумував за ними, просто не знав, що сказати і як виправдати себе.

Перші пів року спільне життя з Ліндою було… захопливим. Вони повністю були зайняті один одним, вечорами ходили в кафе, або до друзів дівчини, вихідні проводили за містом – на дачі її батьків. Кохана Леоніда щодуху готувалася до весілля…

Якось він, вигрібаючи сміття з контейнера у ванній, натрапив на… використаний тест, який чітко показував дві смужки.

Дитина? У них із Ліндою буде дитина? Ця думка одночасно порадувала і приголомшила Леоніда. Він чомусь зовсім не міг уявити Лінду в ролі матері.

– Ти… готуєш мені сюрприз? – спитав він дівчину того ж вечора.

– Сюрприз? – грайливо відповіла вона питанням на запитання. – Мій коханий хлопчик хоче сюрприз? А який саме? Я виконаю будь-яке твоє бажання, навіть, якщо воно буде максимально безсоромним! – пальчики Лінди легко пробіглися по грудях Леоніда.

– Я не про це. Там… у ванній… Загалом, я знаю, що ти чекаєш на дитину, Ліндо, – сказав він і обійняв кохану.

Вона відсторонилася:

– А, це… Ні, не бери на думку. Я вже все вирішила.

– Вирішила? У сенсі? – здивувався Леонід.

– Ну що ти, як маленький, слово честі! – роздратовано промовила дівчина. – Ну яка може бути зараз дитина? У нас же весілля!

– Не збираюся я з животом до РАЦСу йти! Та й путівки у весільну подорож вже куплені. Мучитись токсикозом весь медовий місяць? Ні, зволь…

– То ти…

– Так, ти все правильно зрозумів. Малюка більше немає! – З викликом відповіла Лінда.

Леонід мовчав. Він повірити не міг, що вона могла так вчинити з ним.

З того дня у відносинах Леоніда та Лінди намітилася тріщина. Він дивився на дівчину… іншим, тверезим поглядом. І бачив холодну, розважливу жінку, здатну переступити навіть через нього самого, якщо буде потрібно…

А ще він думав про ненароджену дитину і чомусь згадував… Наташу. У його першій родині було все інакше… Весілля, що наближалося, більше не хвилювало чоловіка. І одного разу він зрозумів, що розлучення було помилкою. І все його життя з Ліндою – теж велика помилка.

Зрештою, зібравшись з духом, за місяць до весілля Леонід поклав речі в ту саму сумку, з якою йшов рік тому зі своєї квартири, і під верески та прокляття Лінди зачинив за собою двері.

…Трель дзвінка повторювалася знову і знову, але у квартирі було тихо. Леонід дістав ключі, які весь цей час лежали в портмоне. Клацнув замок. Чоловік увійшов до передпокою, звичним рухом увімкнув світло.

У кімнатах було тихо. Він обійшов квартиру… Нікого. Видно, тут уже давно ніхто не живе… Де Наташа? Де дівчатка? – З тривогою думав Леонід, заглядаючи в порожні шафи.

Він вийшов на сходову клітку і подзвонив у квартиру навпроти. За дверима почулися шаркаючи кроки.

– Хто там? – Невдоволено запитала сусідка Валентина Павлівна, яка жила тут все життя і дружила ще з бабусею Леоніда.

– Тьотю Валю, це я, Леонід, – відповів чоловік, серце якого знову билося з шаленою швидкістю, кожен його стукіт віддавався у скронях…

Двері відчинилися. Літня жінка, витираючи руки об фартух, ахнула:

– Матінко моя! Льонька! Ти, чи що? Повернувся?

– Я, тітко Валю. Так, повернувся… А ви не знаєте, де… мої?

– Давай-но, сусіде, заходь, нема чого на порозі стирчати, – сказала жінка і відступила всередину передпокою, запрошуючи несподіваного гостя увійти. Йому нічого не залишалося, як прийняти запрошення…

Сидячи на кухні у Валентини Павлівни, Леонід похмуро дивився на сусідку.

– А на що ти сподівався, коли до молодої коханки пішов? Що дружина на тебе чекатиме? – говорила тітка Валя, примостившись тут же за столом на старенькій табуретці.

– Ні, Льончику, поїхала твоя Наташа і дівчаток повезла. Роботу знайшла у селищі в іншій області, і одразу поїхали. За квартиру за твою я плачу – Наташа мені гроші акуратно переказує, то тут повний порядок, не бійся.

Жінка помовчала, потім продовжила:

– Була б моя воля, Льончику, так я б всипала тобі… І чого не вистачало?.. Дітей кинув, дружину проміняв на якусь… прости Господи! А тепер чого назад прийшов? Мабуть, не залагодилося з молодою коханкою?

– Не злагодилося, тітко Валю, – глухо відповів Леонід, встаючи з-за столу. – Піду я. Вибачте, що потривожив.

– Піде він! – крикнула раптом сусідка. – Сядь! Не договорила я ще! Бачила б бабка твоя покійна онука, з сорому б згоріла!

Леонід покірно сів…

– Дам я тобі й адресу Наталки, і телефон її новий, – продовжила тітка Валя. – Тільки знати тобі потрібно… Дитину вона народ ила… Хлопчика…

Леонід стрепенувся:

– Що? Яку… дитину?!

– А таку, дурна твоя голова… В положенні була твоя Наталка, коли ти… втік. Щойно дізналася. А вже як ти хвостом вильнув, так і не сказала тобі нічого.

– І я б не сказала – живи, як знаєш, та тільки важко їй зараз. Зарплата не дуже там велика, та ще й няньці платити доводиться, сама Наташа працює …

– А що ти їй на дівчат посилаєш, вона не чіпає, тільки ось мені за квартиру переводить. Так ось, Льончик. Думай тепер, що з цим усім робити.

Леонід, обхопивши голову руками, мовчав… Замовкла й Валентина Павлівна… Потім чоловік підвівся, раптом хрипким голосом промовив:

– Дякую, тітко Валю, – і вийшов із квартири.

Повернувся до себе. Пройшов у колишню їхню з Наталкою кімнату, став біля вікна… Сонне місто світило йому тисячами вогнів… І в кожному Леоніду бачився мовчазний докір.

Пізніше, провалюючись у сон, чоловік подумав:

– Тільки б вона вибачила мені… Тільки б вибачила…

Як вважаєте, – вибачить? А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, залишайте вподобайки! Якщо історії припали вам до душі – підписуйтеся на сторінку!