– А про що ви мрієте? – Запитала Неля. – Я мрію про згущене молоко! – усміхнулася старенька. – Завжди любила згущене молоко з білим хлібом

– Ну що, Надія Яківно, прощатимемося? – Сказала Алевтина своїй старенькій сусідці. – Ось уже машина під’їхала, завантажуватимемося, переїжджаємо, трикімнатна тепер у нас буде. Діти та онуки в гості приїдуть, є де тепер зупинитись у нас.

– Ну, в добрий час вам! – Побажала сусідка Алевтині, спираючись на паличку. – В добрий час!

– Ви там теж ворушіть свою дочку, хай хоч якось допомагає, а то зовсім забула вас, – Алевтина обійняла стареньку.

– Що ж вам подарувати на прощання? А ось, горщик з геранню, хочете? Вона трохи тут підсохла, я поливати постійно забуваю, але у вас вона буде в надійних руках. Поливатимете, і нас згадуватимете.

– Ну давайте, згадуватиму, – баба Надя взяла в руки горщик, і пішла до себе додому. – В добрий час!

Ну ось і ще одна сусідка поїхала. Всі люблять новобудови, й намагаються якнайшвидше виїхати з хрущовки.

Дуже рідко з’являються нові мешканці, мабуть, тільки ті, хто хоче купити подешевше квартиру, чи старий район їм зручний.

Але все одно старожилів майже немає, а з тих, хто в будинку залишився з дня побудови, це подружжя Смирнових, однолітки баби Наді, і глухий старий Петро, ​​який живе з онуком.

Смирнови – вкрай непорядні та буркотливі, а з Петром навіть поговорити не можливо – нічого не чує. А ось внучок у Петра гарний, за дідом дивиться, але такий же мовчазний.

Решту сусідів вона майже не знала, хоча всі вони набридли. Ніхто між собою не спілкується, всі у своїх справах поспішають, нікому до неї немає ніякої справи.

Ось тільки й знала Алевтину, яка в доньки їй годилася. Алевтина – відома пліткарка, яка знала всіх, хоч і жила в цьому будинку лише років двадцять. Скільки разів вона всім розповідала про бабу Надю – навіть соромно було!

– Ну що за дочку виховала наша Надія Яківна, це ж неподобство! За все життя в цьому будинку я її тільки три рази бачила, востаннє – років п’ять тому, точно вже не пам’ятаю.

– А баба стара, їй уже за сімдесят років, здоров’я ніякого, постійна клієнтка аптеки. Як вона виживає на свою пенсію – не розумію.

– Отримує, мабуть, близько трьох з половиною тисяч гривень, квартплата, ліки, з їжі дещо, і що далі? А їсть вона що? Як гляну – одні крупи в сумці, та маргарин замість олії!

– Так, – хитали головами сусіди. – Бідолашна старенька! Безсоромна її дочка! Ну що ж, сама баба Надя винна – так виховала дитину, от хай і пожинає, крупи з маргарином їсть.

Ніхто в під’їзді й не знав, окрім діда Петра, та подружжя Смирнових, що дочка Катя по-справжньому їй не дочка, а племінниця.

Вона взяла шестирічну Віку до себе, після того, як не стало її рідної молодшої сестри. Бездітну Надю ніхто не кликав заміж, ось вона й ростила дівчинку, дала їй освіту, а сама заміж так і не вийшла.

А Віка виросла, тричі вискакувала заміж, але маму Надю безнапасно забула. Приїжджала вона п’ять років тому попросити грошей – третій чоловік прокрався на складі, могли засудити, потрібні були гроші, вона приїхала до мами Наді.

– Мамо, ну я ніколи не повірю, щоб у старих не було ніяких накопичень, – обурювалася дочка. – Ми тобі все потім повернемо.

– Віко, ну звідки вони в мене можуть бути? – тяжко зітхаючи, відповіла баба Надя. – Три з половиною тисячі пенсій, з урахуванням інвалідності, ліки купляю, квартплату сплачую. Мені б хтось допоміг для гарного харчування.

– Ну й добре, я тебе почула, – відповіла Віка, і зникла назавжди. Іноді вона нагадує про себе тим, що тільки дзвонить у свята.

Коли поїхала Алевтина, в її квартиру стали заселятися нові сусіди. “Ну ось, зовсім молоді!” – подумала баба Надя.

І справді, молодятам Дімі та Нелі ще тридцяти не було, а вибір квартири був не випадковий: через два будинки батьки Нелі живуть.

Насамперед Діма пробігся по сусідах, щоб заздалегідь попросити вибачення за майбутній ремонт, і погодити з ними час роботи дриля. Коли він зайшов до баби Наді, вона в нього спитала:

– А ви мені цим дрилем не допоможете на кухні шафки повісити? Бо вони вже на тумбочках стоять, зовсім розвалилися.

Діма зайшов у квартиру баби Наді, та жахнувся – все чистенько, але таке все старе, від шпалер до меблів!

Щоб розібратися з шафкою, довелося вийняти пакетики з крупами. Перловка, рис, горох. Більше нічого, і дуже багато ліків у коробках. Покрутивши шафку, Діма сказав:

– Її вже не повісити, дерево ззаду вже в трухлявіння перетворилося. Ось що, я завтра вам нові шафки привезу.

– Але в мене зовсім немає грошей, – засмутилася бабуся.

– А вони й не потрібні! – відповів Діма. – Я їх просто привезу, та повішу.

Обіцяв – зробив. Діма привіз не просто шафки, а майже нові кухонні меблі. Баба Надя навіть не здогадувалася, що такі меблі Діма знайшов в інтернеті, де речі віддають задарма.

Тільки перш ніж усе поставити, потрібний був легкий косметичний ремонт. Доба метушні зі шпалерами, та новим лінолеумом. Неля тим часом нагодувала бабусю супчиком із курячим м’ясом.

– Як давно я м’ясо не їла! – зізналася баба Надя. – Хотіла кішку завести, але не можу – її теж треба годувати м’ясом.

– А про що ви ще мрієте? – Запитала Неля.

– Я мрію про згущене молоко! – усміхнулася старенька. – Завжди любила згущене молоко з білим
хлібом.

– Все уявляю – ось додадуть до пенсії хоча б двісті гривень, куплю один раз банку згущеного молока та білого хліба, зроблю собі маленьке свято. Тільки поки що не додають. Хоча навіть, якщо додадуть, я не ризикну – ціни швидко зростають.

Новосели якось легко взяли шефство над бабусею: самі робили ремонт, і їй освіжили кімнату та санвузол, простенько, але акуратно.

Під час ремонту обідали та вечеряли разом, хоча баба Надя дуже соромилася запрошень, і намагалася при нагоді відмовлятися.

Коли всі справи закінчилися, ремонт відзначили, а бабі Наді подарували білий хліб та три банки згущеного молока.

– Ви такі добрі до мене, – розплакавшись, сказала старенька Дімі з Нелею. – За що я заслужила таку турботу?

– Ну, все не так випадково, – пояснив їй Діма. – Мої батьки розбилися на машині, коли мені було одинадцять років. Мене забрала до себе моя бабуся, ми жили у неї в старому будинку під знесення.

– Жили не багато, але я завжди намагався добре вчитися, щоб стати важливим начальником, і купити нам із бабусею квартиру, і взагалі – щоб ми нічого не потребували.

– Але коли я був студентом, бабусі не стало. Мені було дуже важко – я не встиг виконати свою обіцянку. А потім одружився, і ми з Нелею переїхали сюди.

– І я ніби через вас допомагаю своїй бабусі. Ви навіть чимось схожі з нею – вона така ж добра була. Коли бігав по сусідах, щодо ремонту, мені про вас розповіли.

– Всі вас жаліють, дочку вашу засуджують, але ніхто нічим вам так досі й не допоміг! Прикро! Одна справа, тріпати язиком, а інша справа – допомогти від щирого серця.

Тепер Діма з Нелею для бабусі, як рідні. У баби Наді навіть з’явилася кішка, а з кормом їй допомагають молодята.

А згущене молоко, вже за традицією, купується щонеділі – у цей день баба Надя пече цілу гору млинців для всіх трьох. І вони разом смакують улюблені ласощі баби Наді…