– А тепер скажіть мені, Зінаїдо Петрівно, – повернулась я до неї, – скажіть при всіх, чому ви мене обмовили? Що я вам поганого зробила? За що ви так зі мною? Те, що я почула у відповідь, змінило все

Вона поховала чоловіка, вистояла сама, підняла господарство… а потім сусідка відкрила рота.

Одна плітка. Усього одна. І ось уже продавчиня дивиться з жалем, фельдшерка тисне руку: «Тримайся». Усі навколо щось знають, а ти не розумієш – у чому річ.

Світлана могла промовчати. Але вона вийшла перед усім селом і спитала в обличчя:

– За що ви мене так?

Те, що вона почула у відповідь, змінило все.

***
Земля того ранку пахла гостро, тривожно, як перед великою бідою, або перед великою зміною.

Я вийшла затемна, бо корови чекати не стануть, їм байдуже, що в тебе на душі – камінь чи свято. Молоко прийде свого часу, і спробуй не прийми його, спробуй запізнися.

Роса ще лежала на траві срібними краплями, і я подумала, от як влаштовано, щоранку земля вмивається заново, починає спочатку, ніби вчорашнього дня і не було зовсім. А людині так не дано.

Людина тягне за собою все прожите, як кінь тягне віз з вантажем. І добре б з добром яким, так ні, більше погань накопичується, образи всякі, слова не прощені, погляди косі.

Четвертий рік я живу в Романівці одна, якщо не брати до уваги тварин.

Чоловік Микола пішов із життя раптово, інфаркт звалив його прямо в полі, коли він сіно ворушив. Знайшли його вже надвечір, коли сонце сідало за обрій, а обличчя в нього було спокійне, ніби задрімав він, втомившись від роботи.

Може, так воно й краще, не мучився, не бачив, як життя з нього йде.

Після Миколи я залишилася з фермою сама – двадцять голів дійного стада, телята, господарство. Багато хто тоді говорив, мовляв, продай ти все це, Свєтко, їдь у місто до дочки, що тобі тут гнити? А я не могла.

Не тому, що вперта, хоч і це теж. А тому, що тут Микола в кожній колоді, у кожній дошці, у кожній борозні на городі. Тут наше з ним життя залишилося, стільки років спільних, і як я його кину, кому залишу? Отак і тягну.

Встаю о четвертій, лягаю о десятій, спина болить, руки до осені німіють від холодної води, а все одно живу. Живу і радію кожному телятку, кожному відру молока, кожному світанку над нашою річкою.

Про Зінаїду Петрівну, сусідку мою, я думати не хотіла.

Жила вона через три будинки в старій хаті ще довоєнної споруди, овдовіла давно, виховувала сина Матвія. Він виріс уже, звичайно, мужику за тридцять, але всі його в селі так і звали – Матвій Зінаїди.

Гарний він хлопець, роботящий, тільки нещасливий якийсь. Одружився було, та дружина через два роки поїхала в місто, сказала – не можу я тут у цій глушині, збожеволію. Він її не тримав.

А Зінаїда Петрівна без пліток просто жити не могла.

Перемиє кістки всьому селу і тільки тоді заспокоїться, тільки тоді відчує себе потрібною, важливою. Раніше я на неї уваги не звертала, чи мало хто що каже, у мене своїх справ повно. Але в останній місяць щось змінилося.

Почалося з малого. Зайшла я якось у магазин по хліб, а продавчиня Нюрка дивиться на мене якось дивно, жалісно так, ніби я однією ногою вже на цвинтарі, чи трапилося що.

Я її питаю:

– Нюро, ти чого так дивишся?

А вона мнеться, очі відводить:

– Та нічого, Світлано Міхайлівно, нічого.

Потім фельдшерка наша Тетяна Сергіївна при зустрічі руку потиснула міцно і сказала:

– Ти тримайся, Світлано, ми всі тебе підтримуємо.

Я здивувалася, а чого мене підтримувати? Що сталося?

А сталося ось що. Зінаїда Петрівна рознесла по селу, що я молоко своє псую, додаю туди, мовляв, і воду, і крейду товчену, і ще якусь нісенітницю, щоб жирність підняти.

І що сир мій фермерський, який я в район вожу на продаж, теж з каверзою, не свіжий, перележав, тільки етикетки переклеюю.

Я думала, ну балакають баби, подумаєш. А тут таке! Це ж не просто брехня, це ж копняк під дих, це ж вся моя робота, все, що я стільки років будувала, одним язиком поганим перекреслюється.

Тиждень я ходила сама не своя. Не спала майже, все думала, за що? Що я їй зробила, цій Зінаїді? Чим образила? Начебто й не сварилися ніколи особливо, віталися під час зустрічі.

На похороні Миколи вона була, співчуття висловлювала, сльози навіть витирала хусткою.

А потім до мене прийшла злість. Добра така злість, міцна, від якої сили з’являються. Я встала вранці й зрозуміла, що ні, так не піде! Не дам я втоптати себе в бруд. Не для того я спину гнула всі ці роки, щоб якась… Щоб мене ось так.

У суботу в селі були збори, збиралися обговорити ремонт дороги до райцентру. Народу прийшло багато, біля п’ятдесяти, – майже все село. І Зінаїда Петрівна була тут як тут, сиділа в першому ряду, губи підібгала, очі масляні, задоволені такі.

Коли про дорогу договорили, я встала. Ноги тремтіли, голос охрип від хвилювання, але я встала.

– Люди добрі, – сказала я, і всі повернулися до мене, – добрі люди, дозвольте мені слово сказати.

Голова сільради Іван Степанович кивнув, і я почала. Говорила плутано спочатку, але потім розійшлася. Розповіла, що чую про себе останній місяць.

– Ці чутки – брехня від першого до останнього слова! Молоко моє перевіряють щотижня у районній лабораторії, от протоколи можете подивитися.

– Сир мій беруть у три магазини, і ніхто ніколи не скаржився!

– А тепер скажіть мені, Зінаїдо Петрівно, – повернулась я до неї, – скажіть при всіх, чому ви мене обмовили? Що я вам поганого зробила? За що ви так зі мною?

Вона сиділа, і обличчя її змінювалося на очах – від рожевого до білого, від білого до плямистого, червоно-сірого якогось.

– Та я… Та ти що… Я ж просто казала… що чула… – забурмотіла вона.

– Від кого чула? – Не відступала я. – Назви людину, яка тобі це наплела!

Тиша стояла в клубі така, що чути було, як муха б’ється у вікно. Всі дивилися на Зінаїду, і ці погляди були погані, важкі.

– Ну… Ну, люди говорили…

Вона зовсім розгубилася, але раптом вигукнула:

– Та що ви всі на мене дивитеся? Я що, винна, що в неї чоловік покійний, а вона живе з кавалером?!

Ось тут уже я обомліла.

– Який кавалер? Що ти мелеш? Я сама живу як перст, звідки кавалер?

– Це твій Матвій, чи що, кавалер? – пролунав раптом голос із задніх рядів.

Це Степанида вигукнула, бабуся стара, яка знає все на світі.

– Матвій до неї ходить допомагати по господарству, то це кавалер тепер називається?

І тут підвівся Матвій. Він сидів у кутку, я його і не помітила спочатку, високий, широкоплечий, обличчя червоне, як варені буряки, кулаки стиснуті.

– Мамо, – сказав він глухо, – мамо, що ти наробила?

Зінаїда піднялася до нього, руки простягла:

– Матвійко, синку, я ж для тебе, я ж хотіла, як краще, вона ж тебе обкрутити хоче, ця…

– Замовкни! – гаркнув він так, що всі здригнулися. – Замовкни, чуєш? Ти хоч розумієш, що ти наробила? Ти ж людину оббрехала! Чесну людину! Вона працює, як навіжена, вона сама, без мужика ферму тягне, а ти її в бруд!

Він повернувся до мене, і я побачила в його очах щось нове, незрозуміле.

– Світлано Михайлівно, – сказав він тихим голосом, – Світлано Михайлівно, вибачте її. Вона не зі зла. Вона від ревнощів, від дурості жіночої. Вона боїться, що я піду від неї, до вас піду. А я…

Він затнувся, провів рукою по обличчю.

– А я справді люблю вас. Давно вже. З того часу, як ви приїхали сюди ще з Миколою Івановичем, царство йому небесне. Я тоді був пацаном, мені чотирнадцять років було, а вам двадцять п’ять.

– Я дивився на вас і думав, ось би мені таку дружину колись. А потім одружився з Любкою, бо ви одружені були, думав – минеться. Не минулося. Любка це відчувала, тому й поїхала, мабуть.

У клубі стало зовсім тихо. Зінаїда сиділа, втиснувшись у стілець, обличчя її було сірим, наче постаріло враз років на десять.

– І коли Миколи Івановича не стало, я почав до вас ходити допомагати. Не тому, що жалів, хоч і це теж. А тому, що не міг не ходити. Бо поряд з вами мені добре, правильно якось, ніби я на своєму місці.

Він замовк, а я не знала, що й сказати. В голові було порожньо, тільки стукала кров у скронях, та в очах чомусь щипало.

– Матвію, Матвію, я ж старша за тебе на одинадцять років.

– Знаю, – відповів він просто. – І що?

– І нічого, – раптом втрутилася бабця Степанида. – Нічого, Світлано. Мій дід був молодший за мене на вісім років, і прожили ми з ним душа в душу сорок три роки. А ці ваші роки – тьху, нісенітниця! Головне, – щоб людина була хороша.

Люди загомоніли, зашуміли. Хтось сміявся, хтось хитав головою, хтось плескав Матвія по плечу. Зінаїда Петрівна сиділа тихо, як побита собака, і ніхто до неї не підходив, ніхто не дивився в її бік.

Мені раптом стало її шкода.

Не одразу, не в першу секунду, але потім накотило. Бо зрозуміло ж було, від страху вона це все, від самотності своєї жіночої, від страху втратити сина, єдину свою опору в житті.

Безглуздо зробила, підло, але не від справжньої злоби, а від темряви душевної, від невміння любити правильно, не до задухи, не прив’язуючи до себе до кінця днів своїх.

Я підійшла до неї, сіла поруч навпочіпки.

– Зінаїдо Петрівно, – сказала я тихо, – не бійтеся ви. Ніхто у вас сина не забирає. Він же вас любить, ви його мати. Просто…

– Просто не треба так більше, гаразд? Не треба брехати про людей. Це недобре. Це як… Як землю отруювати. Посієш брехню – пожнеш біду.

Вона підвела очі, і вони були мокрі, червоні, нещасні.

– Пробач мені, Світлано, – прошепотіла вона. – Пробач, дурна я.

Я кивнула. Вибачила чи ні – це не відразу зрозуміло. Це потім видно буде, коли рана загоїться, чи не загоїться.

Ми вийшли з клубу разом, – я та Матвій. Він ішов поряд, мовчав. Сонце вже сідало за обрій, і небо було рожеве, ніжне, як пелюстки шипшини.

– Матвію, – сказала я, – ти це серйозно? Ну, казав там серйозно?

– Серйозно, – відповів він. – Я б не став при всіх брехати.

Я зупинилася, подивилась на нього. Гарна він все-таки людина. Надійний, теплий якийсь, як піч у зимовий вечір.

– Тоді ходімо, – сказала я. – Корів треба доїти. Допоможеш?

Він усміхнувся – широко, світло, як хлопчик.

– Допоможу.

І ми пішли. Земля під ногами пахла гостро, гірко, свіжою травою пахла, полином, що росте тут усюди. Але в цій гіркоті була і насолода теж, насолода в надії, чи що.

Або просто в житті, яке триває, не зважаючи ні на що. Яке сильніше за всяку брехню, всяку злобу, всяке людське темне.

Матвій взяв мене за руку. Рука в нього була велика, шорстка від роботи, тепла. І я не відсахнулася, лише міцніше стиснула її. Можливо, – це доля…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!