– А тепер ти будеш моїм татом?

Євген завжди любив дітей. Своїх бог не дав: він рано одружився, але вже за кілька років з’ясувалося, що Женя дітей мати не може. Дружина не змогла з цим змиритися, і за кілька років пішла до іншого, від якого незабаром в неї був син, а потім ще й дочка.

Євген же більше не одружився. Розумів, що мало хто з жінок захоче пов’язати свою долю з тим, хто не спроможний зробити дитину. Кілька разів він ходив на побачення, але вони ні до чого не приводили.

Тоді він вирішив, що раз не може реалізуватися в житті, як батько, то може хоча б допомагати іншим дітлахам.

Женя мав свою ювелірну майстерню. Взагалі руки у нього були золоті. І ось він подумав, як це він може використати!?

Він винайняв приміщення та відкрив безкоштовну секцію для дітей. Там вони робили різні вироби, майстрували із дерева. Він навіть показував їм, як працювати зі справжнім золотом.

Діти любили Женю, а він любив їх. Йому було набагато приємніше навчати дітей, ніж проводити час у барі або в гаражі, як любили робити його друзі.

– Ось і навіщо тобі це? – спитав якось його друг, який вже встиг випити чарочку-другу. – Тобі ж за це навіть не платять! А ось ти платиш за оренду приміщення та навіть матеріали! Який у цьому сенс?

Женя лише посміхнувся.

– А взагалі, у чому сенс? Я непогано заробляю, гроші маю. Та куди мені їх витрачати? Хтось витрачає на свою сім’ю та дітей, але в мене ні того, ні іншого. Хтось тринькає гроші в барах чи магазинах, але мені це нецікаво.

– Ну, не знаю. Купив би собі хорошу машину, наприклад, — не розумів його друг.

– А вона мені навіщо? На роботу ходжу пішки, до гуртка теж. Мені машина потрібна тільки для того, щоб на рибалку з’їздити та в ліс по гриби. Так з цим добре і моя старенька машина справляється.

– Та ти міг собі вже велику квартиру придбати, — все ніяк не міг вгамуватися друг.

– І жив би я в ній один… Зрозумій, я роблю те, що робить мене щасливим. А крім цього вчить дітей і також дає радість. Більшість із тих, хто ходить до мене на гурток, із бідних сімей. Їхні батьки не можуть дозволити собі оплачувати їм дорогі секції. І якби не мій гурток, вони цілими днями бовталися на вулиці. І це у кращому випадку. А в найгіршому – сиділи б у телефонах. Ти знаєш, — усміхнувся Євген, — з якою радістю вони показують батькам поличку, яку змайстрували самі? Або з якою завзятістю вони пробують своїми маленькими пальчиками полагодити ланки тоненького ланцюжка? Ці навички залишаться з ними, і, можливо, навіть у житті стануть у нагоді. Діти тепер самі приносять з дому якісь поламані речі, а потім з гордістю кажуть своїм мамі та тату, що вони їх полагодили.

Друг його не розумів. Гроші є, а він якоюсь нісенітницею займається. Ще й із чужими дітьми.

Але Євгену було байдуже. Таким чином, він реалізувався в житті, і все це йому справді було в радість. А те, що для когось він дивний, то що вже вдієш? Усім не догодиш…

Женя був готовий прийняти всіх дітей, але, на жаль, місця було обмежено, як і часу. Тому він мав лише дві групи. З одними він займався у вівторок ввечері, з іншими в суботу.

Зазвичай у нього була черга з охочих. Але раптом звільнилося одне місце на суботу – родина хлопчика, який займався в нього, переїхала. І у своїй групі у соцмережах Женя розмістив об’яву про те, що є ще одне місце.

Майже одразу йому написала жінка, яка дуже просила прийняти її сина. Виявилося, що вона одна виховує дитину, а щосуботи їздить допомагати хворій мамі. І зазвичай хлопчика вона бере із собою, і це досить важко. Але якщо буде можливість зайняти його на три години, вона була б дуже рада.

І Женя його прийняв.

Хлопчик був ще доволі маленьким. Тільки п’ять років виповнилося. Зазвичай Женя брав дітей від шести, щоб їм було цікаво, і щоб вони могли користуватися інструментами, але в цьому випадку пішов на поступки.

Мама хлопчика, Олена, виглядала дуже втомленою, але при цьому привітною. Вона розповіла, що виховує Льошку одна, тож доводиться багато працювати.

А тут у її мами ще трапився інфаркт. Слава богу, все обійшлося, але їй важко щось самій по хаті робити. Тому Олена і катається до неї щосуботи на інший кінець міста.

Прибирається, готує на тиждень. І все це з Льошкою. А тепер вона якраз встигатиме все зробити, поки він буде на занятті. Саме за три години вона все встигне.

Льоша виявився дуже допитливим хлопчиком. І якимось, не за роками дорослим. Звичайно, Євгену доводилося за ним стежити більше, ніж за іншими дітьми, але це особливо не напружувало.

Льоша почав ходити до Жені щосуботи. І він з радістю чекав на ці заняття. А ще він, на відміну від більшості дітей, дуже звик і до чоловіка. Постійно розмовляв з ним, розповідав, як пройшов його день.

Від Льоші Євген дізнався, що тато до нього не приходить. І що мама багато працює, і з садка його забирає останнім. Але Льоша не скаржився, він просто буденним тоном про це розповідав.

А якось, заняття вже закінчилися, і всіх потихеньку забирали, а ось його мами все не було. І коли вже Євген хотів їй зателефонувати, вона зателефонувала йому сама.

У паніці вона розповіла про те, що бігла до автобуса і послизнулася на льоду. А тепер вона у лікарні з переломом, їй накладають гіпс.

– Євгене, вибачте, будь ласка, зараз я подзвоню подрузі, щоб вона Льошу забрала. Сподіваюся, вона нікуди не поїхала. А я потім якось додому дістануся.

– Не треба нікому дзвонити, — відрізав Євген, — я сам із Льошею посиджу. І ми з ним за вами приїдемо, у мене машина є.

Льоша був у захваті від того, що більше часу проведе із дядьком Женею. Зазвичай усі звали його на ім’я або на ім’я по батькові. Але з Льошею якось інакше повелося.

Євген допоміг Олені з лікарні дійти до машини, а потім піднятися додому.

– Мамо, я їсти хочу.
– Зараз, любий. Я трохи перепочину, і щось приготую.

– Та як же ви зі зламаною ногою щось приготуєте, — похитав Женя головою. – Зараз я все зроблю. А Льоша мені допоможе, правда?

Льоша радісно закивав. Він готуватиме з дядьком Женею! Це ж так чудово!

Потім вони разом повечеряли. Олена все дякувала і дякувала Євгену, поки той не сказав, що досить. Мовляв, він не зробив нічого такого.

Женя збирався вже йти, але взяв з Олени обіцянку, що якщо щось буде потрібно, вона йому зателефонує. А Льошка смикав чоловіка за рукав.

– Що таке, Льоша? – усміхнувся він.
– Дядю Женя, а будьте моїм татом.

Євген навіть розгубився. Це було сказано так наївно, але водночас його фраза торкнулася до глибини душі. Він розумів, що ніхто і ніколи не назве його татом.

– Льоша, що ти таке кажеш? – почервоніла Олена. – Вибачте, Євгене.

– Та що ви, тут нема за що перепрошувати, — усміхнувся він. – Льоша, у тебе вже є тато. Але я можу бути твоїм другом, домовилися?

Хлопчик кивнув головою, але якось сумно.

Ця фраза не йшла у Євгена з голови цілий день. А наступного вечора, після роботи, він зателефонував Олені та запропонував привезти їй продукти. Заодно помив посуд, розуміючи, що жінка ще не звикла до милиць, потім позаймався з Льошкою і пообіцяв, що вранці відведе його до садочка, а ввечері забере.

– Я так не можу, — тихо промовила Олена. – Я не можу вас так напружувати.
– А ви й не напружуєте, я ж Льошин друг, забули? – засміявся він.

Все частіше Євгеній бував у Олени та Льоші. А коли жінці зняли гіпс, продовжував заглядати.

Через кілька місяців вони вже обоє розуміли, що ця невелика допомога виросла у щось інше. Та й Льоша йому був вже не просто учнем, а скоріше сином.

За пів року вони з’їхалися. Женя продав свою однокімнатну квартиру та купив велику двокімнатну. Він і справді не витрачав гроші, тому накопичив хорошу суму. Квартиру Олени вони почали здавати, а у Льошки з’явилася своя велика кімната.

Якось Женя укладав Льошу спати. Прочитав йому казку, пообіцяв, що вони завтра сходять погуляти, доки мати на роботі.

І коли він вже йшов із кімнати, Льоша тихо спитав його:
– А тепер ти будеш моїм татом?