– А ти хто? Ще один спадкоємець? Ну дивись, у разі чого, будинок ділитимемо на всіх. І зроби так, щоб бабуся швидше вирушила на той світ. Нерви їй тріпай, налякай, у льоху зачини, – сміючись, заявив онук

– А ти хто? Ще один спадкоємець? Ну дивись, у разі чого, будинок ділитимемо на всіх. І зроби так, щоб бабуся швидше вирушила на той світ. Нерви їй тріпай, налякай, у льоху зачини, – сміючись, заявив онук.

…Втомившись слухати півгодинний, безперервний барабанний стукіт у двері, Капустін прибрав руки від вух і встав з ліжка.

– Відчиняй двері, – горланила на весь під’їзд господиня, у тебе лишилося п’ять хвилин! Потім з’являться хлопці та винесуть двері.

– А це – витрати! Я засуджу тебе, хлопче, примушу нові двері вставляти, і нікуди ти не дінешся. Відчиняй, говорю!

Капустін байдуже вислухав погрози й рушив у ванну, там прийняв душ, а потім став біля дзеркала, роздивляючись своє сумне обличчя.

Після стукотів, та гуркоту, голос господині став виразнішим і та увійшла до квартири.

– У мене немає слів, – не шкодуючи емоцій, розорялася вона, і навіть двічі замахнулася на мешканця. – Пішов геть! Просто йди! Звільняй приміщення, це ж треба було мені вляпатися, прожив тут п’ять місяців і жодного разу не заплатив!

– У вас у дивані клопи, – кинув Капустін. – І під ванною пліснява росте. Я намагався вивести все це неподобство, але потрібні кардинальні заходи.

Господиня замовкла й обличчя її витяглося:

– Що?!

– Вам краще викинути всі м’які меблі та підлогу у ванній заново перестелити.

Жінка заволала йому вслід і знову розмахнулася, Капустін обернувся.

– Просто вибачте. Були б у мене гроші, я б заплатив. Стукніть мене хоч раз, виплесніть на мене негатив, не тримайте його в собі, шкідливо.

Кивнувши жінці, що замовкла, Капустін вийшов з квартири.

Грошей на те, щоб підшукати нове житло у нього не було, йти було нікуди, гріло душу лише одне: перед виходом з квартири Капустін залишив по собі ідеальну чистоту в кухні, у ванній і невеликій кімнаті.

Хоч у цьому господині квартири пощастило, не доведеться витрачатися на клінінг.

Темніло, Капустін підвівся з лави й поплентався у бік набережної.

Куди йти, він і гадки не мав. Походив нічним містом, напоровся на молодих зухвалих хлопців, які обшарили його всього і нічого не знайшли.

Опритомнів він у кущах від того, що здригнувся. Посидів трохи, озирнувся, вкотре зрозумів, що нікому він на цьому світі не потрібен і заліг назад, вирішивши, що буде, як буде.

З цієї витівки нічого не вийшло: відлежав боки, зголоднів, як пес, тому встав і пішов.

Через дві доби він дійшов до села, в якому жив у ранньому дитинстві. Постояв біля воріт будинку. Підрахував у думці: шістнадцять років не був тут.

З хати визирнула стара. Довго дивилася на нього, махнула рукою.

Капустін відкинув непотрібний сором і пройшов до хати. Жінка поставила перед ним миску з тушкованою картоплею, налила в кухоль гарячий чай, поклала зверху на тарілку дві великі скибки домашнього хліба, підсунула відкриту банку з солоними груздями.

Гість не соромлячись усе з’їв, випив і продовжував сидіти за столом. Стара займалася шиттям, сидячи тут же, за столом.

– Скільки років тебе тут не було? – поцікавилася вона, відкушуючи зубами нитку.

– Понад п’ятнадцять, – відповів Капустін.

– Будинок твоя бабуся заповідала мені за те, що я дивилася за нею. Ви ж із матір’ю жодного разу не з’явилися. А мені теж не було де жити.

Капустін мовчав, сидячи за столом і дивлячись в одну крапку.

– Мені було тринадцять років, коли баба лягла. Що я міг зробити для неї?

Стара блиснула очима:

– Ти міг приїхати й бути поряд з нею! Не сподівайся, я цей дім тобі не віддам тільки тому, що ти її внук. Переночувати – пущу, але не розраховуй на більше.

Капустін похмуро кивнув головою, прикривши обличчя рукою. Йому було соромно перед старенькою жінкою.

Вранці Капустін вийшов у двір і почав складати розкидані дрова у дровник. Стара вийшла на ґанок і важким поглядом подивилася на нього:

– Якщо сподіваєшся залишитись у мене, даремно. Я гроші за допомогу заплачу, але до хати більше не пущу. Раніше треба було метушитися.

Капустін завмер на секунду і продовжив свою справу. Господиня походила поруч і пробурчала:

– Ти молодий і сильний, чого нісенітницею займаєшся. Краще дров наколи, а скласти я й сама можу.

Капустін схопив колун, який принесла бабця і заходився ним махати. Скільки так простояв, розколюючи цурочки на дрова, не знав. Наче цілий день, і вже коли пересохло в роті й руки почали тремтіти, стара викотилася на ґанок і крикнула йому:

– Іди їсти! Досить на сьогодні з тебе.

Двічі звати Капустіна не довелося, він махом залетів до хати. Стара простягла йому глечик з водою і шматок мила, показала на закуток, де на табуретці стояв залізний таз.

– І сорочку скидай, я тобі все чисте дам.

Капустін з насолодою зняв з себе спітнілий одяг і почав митися, із задоволенням пирхаючи від ледь теплої води.

Тушкована картопля з м’ясом викликала захоплення.

– Міцного не наллю і не сподівайся, – ходила поряд бабуся. Вона принесла йому млинці й налила чай у великий емальований кухоль.

Від їжі зморило на сон і стара веліла йому лізти на піч. Там Капустін і заснув, а прокинувся пізньої ночі. Стара почула його кроки й пробурмотіла:

– Даю п’ять хвилин, до хати не зайдеш, значить зачиню двері, у дворі ночуй.

Капустін бігом збігав у вуличний туалет, а виходячи з нього, роздратовано вдарив кулаком по дверях.

– Клята баба! Поводиться, як фюрер! Скрипить і скрипить, сил слухати її нема!

Проте повернувшись додому, не промовив жодного слова, знову заліз на піч і заснув. Прокинувся через те, що стара простягла кочергу і, захопивши нею ноги Капустіна, потягла до себе.

– Довго спиш. Такий працівник мені не потрібний!

Капустин швидко зліз із печі, та сів за стіл. Стара уважно подивилася на нього.

– Дрова облиш на потім, до зими довго, час у тебе ще є. А якщо плануєш у мене зимувати, то займися лазнею. Перестели в ній підлогу, потім зроби новий передбанник. Лавки ще зроби. Я дошки замовила, сьогодні їх мають привезти.

Капустін роздратовано кинув ложку на стіл і відкинув хліб.

– Я що, раб?

– Тоді пішов геть! – вказала бабуся на двері. Вона підійшла і підняла з підлоги хліб, що впав, прибрала його, забрала зі столу тарілку з хлібом і знову вказала на двері.

Капустін зітхнув і почухавши живіт, пішов.

Він тинявся по селу і не знав, куди себе подіти. Незабаром у шлунку загуркотіло так, що здавалося, вся кишкова система згорнулася у вузол. Капустін підійшов до будинку старої й побачив дошки, що валялися біля воріт. Схопивши, заходився затягувати їх у двір.

Бабуся, що визирнула з вікна, свиснула йому і кинула рукавиці.

– От карга, – насупився молодик. Але рукавиці надів, щоб уникнути скалок.

Роботу закінчив лише до ранку. Як не намагався він увійти в будинок, стара зачинилася зсередини й не впустила його.

– Закінчиш роботу – відчиню, – гукнула вона.

– Ненавиджу! – розсердився він і вдарив по дверях кулаком. – Стара відьма, залишила мене без спадщини!

Проспав години дві чи три, потім прокинувся від писку комарів, чортихнувшись, почав доробляти підлогу в лазні.

Вийшло криво і не ідеально, але все-таки він зміг.

До осені Капустін закінчив усі роботи в будинку та у дворі. Він побілив піч, пофарбував у будинку стелю та підлогу, поміняв дошки на ґанку і залатав дірки в даху.

Вирив яму і змайстрував новий вуличний туалет, дякуючи вчителеві-трудовику зі школи, який колись навчив його теслярського ремесла.

Переколов усі дрова і склав їх під навіс, прибрав у дворі, вивіз увесь мотлох і спалив на пустирі все, що горить.

– Ай молодець, – похвалила стара. – Звати тебе як, синку?

– Матвієм кличуть, – глухо промовив Капустін. – А вас як?

– Явдошкою назвали. Петрівна я. Петрівною і називай. А то все «стара» та «карга».

Матвій опустив голову, густий чубчик упав йому на ніс.

– Сідай, пострижу. А то обріс.

– А ви вмієте?

– А як же. У мене ж машинка лежить. Коли ми з дідом переїхали до села жити, я навчилася стригти. Тут же перукарень немає.

Капустін сів на табурет. Петрівна почала його стригти, обмацуючи голову холодними руками.

Капустін задумався про те, що крижані руки є ознакою поганого кровообігу. “Отже, недовго старій лишилося”, подумав він.

Подивившись у дзеркало, Матвій зазначив, що його обкарнали під самий нуль.

– Тьху ти, – подумав він. – Даремно лише погодився. Знав би – не сів.

– На чоловіка мого покійного в молодості схожий, – подувши на бритву машинки, заявила жінка. – Скільки тобі років?

– Двадцять три, — скупо промовив Матвій.

– Одружувати тебе треба. Не століття ж у мене житимеш.

– Я себе прогодувати не можу, а ви про одруження говорите, – огризнувся він.

– Светр тобі зв’яжу, а то ходиш як опудало, – заявила стара і підійшла до нього, приклала руки до плечей.

– Повернись, виміри зроблю.

Зима видалася сніговою, мало не щоранку Матвій чистив у дворі та за брамою сніг.

У Новий рік стара запікала індичку і дістала домашню наливку. Ніби відчувала, бо до неї в гості приїхав онук, на старій машині, з якої пішов дим, коли та під’їхала до воріт.

Він був не один, із дівчиною розв’язного вигляду. Та жувала жуйку, відкривши рота і безцеремонно розглядала будинок, стару й Капустіна.

– Ну й морок, – видала вона, перш ніж сісти за стіл. – Куди ти мене завіз, міхур? Тут і клубу немає, поїхали!

Капустін сидів мовчки за столом, Петрівна свердлила поглядом онука.

– Це твоя наречена, Андрію?

– Можна й так сказати, – кивнув гість. – Ба, я у справі приїхав. Мені гроші потрібні. Твій онук влип у борги. Я поцікавився у місті, скільки коштує такий будинок. Сказали, що ціна йому в сім сотень.

Стара підійшла до дверей і відчинила їх, через що в будинок одразу увірвався холод.

– Їдь назад, Андрію. Ні ти, ні твій батько, жодного разу не згадали про мене з того часу, як я поїхала з міста. Жодного разу не спитали, як я тут, на що живу. Ви забрали у мене квартиру. А тепер згадали про мене, коли гроші стали потрібні!

Дівчина першою схопилася з-за столу. Відірвавши ніжку від індички, вона почала її їсти, так і пішла з нею, жуючи, біля порога кинула вголос:

– Та ну їх, міхур! Поїхали тепер до моєї бабці в село, доки бензин є.

Капустін сидів за столом, відчуваючи себе зайвим, але йому все одно не було куди піти. За кілька хвилин він вийшов надвір і побачив, як онук бабки стоїть біля машини з відкритим капотом і копається у ній.

– Принеси пляшку з водою, – гукнув він.

Дівчина стояла біля машини й, дивлячись у маленьке дзеркальце, підводила губи олівцем.

– А якщо зламаємось у дорозі посеред лісу, що робитимемо? – щебетала вона. – Я боюся! Але не залишусь у цій дірі!

– Не зламаємось, я полагоджу. Я ж технік, тобі пощастило.

– А де гроші знайдемо?..

Капустін приніс пляшку з водою і подивився на автомобіль. Той був старим, з пом’ятими дверима та дахом.

– А ти взагалі хто? – поцікавився онук.

– Я теж онук, – збрехав Матвій. – Лише незаконнонароджений.

Гість посміхнувся:

– Ще один спадкоємець? Ну дивись у мене тут, у разі чого, будинок ділитимемо на всіх. І… зроби так, щоб бабуся якнайшвидше вирушила на той світ. Нерви їй мотай. Налякай якось, у льоху її зачини.

Поплескавши по плечу Матвія, онук попросив:

– Будь другом, машину підштовхни.

Застрибнувши в салон колимаги, гості поїхали. Капустін довго дивився їм услід.

Коли Матвій повернувся додому, то знайшов бабу на підлозі. Та лежала, заплющивши очі й трималася рукою за груди.

– Петрівно, – невпевнено труснув її за плече Матвій. – Бабусю?

Вискочивши з дверей, Капустін побіг до сусідньої хати. За хвилину сусідка дзвонила у «швидку допомогу», та приїхала з райцентру за сорок хвилин.

Стару відвезли, а Матвій від хвилювання не міг стулити очей усю ніч. Він ходив по хаті, сидів за столом і прислухався до темряви.

Коли наступного дня сусідка повідомила йому, що треба купити ліки та зібрати деякі речі для Петрівни, Матвій відсунув шафу. Так сказала зробити сусідка:

– Петрівна наказала, щоб ти відсунув шафу і взяв гроші, які там лежать. Візьми звідти три тисячі і принеси їх мені.

– А ви… Не підете зі мною по гроші? – поцікавився Матвій.

Сусідка здивувалася:

– Навіщо? Ти що, сам не впораєшся? Мені ніколи, я бульйон варю.

Капустін зробив усе, як наказала сусідка, відсунув шафу, знайшов під нею два залізні листи, між якими лежав скруток, розгорнув його і побачив гроші. Мабуть, стара накопичувала їх багато років.

Матвій нарахував майже пів мільйона.

На ці гроші він зміг би жити у місті пів року чи навіть більше, за цей час би встиг знайти собі роботу. Подивившись на гроші, він поклав їх назад і присунув шафу.

Коли Петрівну привезли додому, Матвій її не впізнав.

– Бабусю, це ти? – подивився він у маленьке, висохле обличчя.

Говорити та не могла, тільки дивилася величезними очима, з яких текли сльози.

Капустін робив всю роботу по будинку сам. Топив піч, готував їжу, загорнувши бабку в ковдру, виносив її у двір «подихати повітрям», прибирав за нею, мив. Іноді він бурчав:

– Скажи щось. Довго збираєшся овочем лежати? Мені що, до кінця життя носити за тобою горщик? Я не підписувався на це. Не забувай – я взагалі тобі ніхто!

По очах бачив: стара злиться через його слова, так і хоче щось сказати.

Молода приїжджа фельдшерка Зоя зрідка відвідувала стареньку.

– Не жилець, – кивала вона головою. – Може, місяць, два… Шукай для неї в місті якийсь хоспіс.

– Навіщо їй у місто, немає там нікого, – бурчав Капустін. – Вона моєї крові хоче попити.

– Та гаразд тобі, – посміхнулася Зоя. – Хочеш, я тобі допоможу? Підшукаю для неї пансіонат, там за нею стежитимуть, годуватимуть по годинах. Їй там краще буде, ніж із тобою. Ти ж не просто так тут з’явився.

Жінка затнулась і вчасно прикусила свій гострий язичок.

– А що я? – поцікавився Матвій. – Та кажи вже, все одно чутки до мене дійдуть.

– Кажуть, ти навмисне приїхав сюди, щоб відібрати в Петрівни цей будинок, – заявила фельдшерка. – Взяти реванш, адже справжнім спадкоємцем будинку завжди був ти.

Капустін посміхнувся:

– Який проникливий тут мешкає народ. Ось ні відібрати, ні додати, – все правильно говорять.

– Це ти її довів? – закусивши губу, схилила голову медичка. – Дивись у мене Капустін, якщо бабуся богу душу віддасть, мовчати не буду, про всі чутки дільничому доповім.

– Завтра прийдеш? – замість відповіді спитав Матвій. – Хочу викликати лікаря, щоб уколи їй прописав. Все одно сидиш у своєму медпункті без діла, в стелю плюєш і збираєш плітки. Так хоч роботою займешся.

Молода медичка розлютилася, пішла, голосно грюкнувши дверима, а Матвій підійшов до ліжка бабки, щоб її вкрити. Несподівано він побачив, що стара сміється.

Капустін розгубився. Він уже не сподівався, що бабця оживе.

– Бабцю, ти чого?.. Тобі краще? – здивувався він.

З того дня Петрівна пішла на поправку. На свій вісімдесят шостий день народження вона вперше сіла в ліжку і самостійно задула свічку на торті, який для неї власноруч спекла фельдшерка Зоя.

Дівчина теж повадилася ходити до хати старої. Незабаром стало зрозуміло чому: вона поклала на Матвія своє око.

– Досить потай обійматися, одружуйся, – у своїй звичайній манері пробурчала Петрівна.

– Я ще молодий для того, щоб мати сім’ю, – заперечив Капустін. – Та й надивився я на тебе, бачити більше жодних жінок не хочу. З вами клопоту не оберешся. Слабка стать.

– Я спочатку думала, що ти мене кинеш і поїдеш. Мене рідний син покинув. І онукові я не потрібна. Дай їм волю, відвезли б мене на смітник і забули.

– Дурниці кажеш. Ти ж мене не покинула, коли прийшов до тебе «безхатьком». Я теж нікому не потрібний. Навіть власній мамці.

Петрівна насупилась:

– Знаю я твою матір, дуже добре. Я думала, що ти в неї пішов. А ти зовсім інший.

Стара мовчки дивилася на молодого хлопця, який різав картоплю в суп.

– Вона мені так говорила. А ще називала недолугим і божевільним. Сказала, у мене тільки два шляхи, або я згину під парканом, або потраплю за ґрати.

– Помилилася вона в тобі, – скупо сказала стара. Вона визирнула у вікно і посміхнулася:

– Зойка йде. Скучила за тобою.

– Не збагну, що їй від мене треба, – зніяковів чоловік.

…Стара прожила ще кілька років, ще за життя вона відписала будинок Матвію, який доглядав її, й не кинув, на відміну від рідного сина, та онука…

Дякую, шановні читачі, за ваші коментарі та вподобайки. Хай вам щастить.