– А він взагалі вміє розмовляти? Я його жодного разу не чув, – запитав син у матері, дилячись на дідуся

– Мамо, а чому дідусь увесь час мовчить? – прошепотіла семирічна Маша, з трохи помітною тривогою зиркаючи на дідуся у кріслі біля вікна.

Він був ніби не тут, дивився у вікно – ніби там, за склом, було щось дуже важливе, а не просто двір.

Ганна Сергіївна зітхнула, помішуючи суп. Місяць тому її свекруха потрапила в лікарню, і дідусь Борис переїхав до них.

– Дідусеві сумно, Марійко. Він сумує за бабусею Ніною.

– А чи довго він у нас житиме?

– Не знаю. Поки бабуся Ніна у лікарні, він залишиться з нами, а там буде видно.

Одинадцятирічний Артем, син Ганни від першого шлюбу, підняв голову від підручника:

– А він взагалі вміє розмовляти? Я його жодного разу не чув.

– Артеме, не кажи так, – обсмикнула його мати. – Дідусь просто переживає.

– Але ж він мені чужий, – уперто вів далі хлопчик. – Це ж не мій дідусь. Це дідусь Машки.

– Артеме!

– Що “Артеме”? Я правду говорю. Мій дідусь у Полтаві живе, а цей… Він навіть не вітається зі мною.

Ганна поклала ополоник і повернулася до сина:

– Для діда Бориса ти теж онук. Маша – онука по крові, а ти – по серцю.

– Пол якому серцю? Він мене не знає і знати не хоче.

З вітальні долинув тихий кашель. Дідусь повільно побрів у свою кімнату. Двері за ним тихо клацнули.

– Ну, бачите? – прошепотів Артем, ледве стримуючи образу. – Він навіть за стіл не йде, вечеряти з нами не хоче…

Ганна сумно похитала головою. Справді, дідусь Борис майже не спілкувався із сім’єю. Мовчки снідав, мовчки дивився телевізор, мовчки гуляв у дворі. З Марійкою вітався кивком, Артема ніби не помічав, з Ганною розмовляв лише про необхідні речі.

За вечерею Маша раптом сказала:

– А мені дідусь подобається. Він не шумить і не заважає дивитися мультики.

– Зате не допомагає з уроками, – буркнув Артем. – І історії не розповідає, як дідусь Валера.

– Дідусь Валера твій дідусь, – нагадала Ганна. – А дідусь Борис…

– А дідусь Борис і справді не справжній дідусь, – договорив Артем, з  застряглою в горлі образою. – Просто… просто старий дядько, який у нас живе.

Наступного дня Ганна повернулася з роботи. Тільки переступила поріг, і одразу помітила, що дідусь сидить на кухні якийсь засмучений і розгублений.

– Борисе Івановичу, щось трапилося?

– Маша… – він помовчав. – Вона плакала. Я не знаю, чому.

– Де вона?

– У своїй кімнаті. Прийшла зі школи і одразу побігла туди.

Ганна поспішила до дочки. Маша лежала на ліжку, уткнувшись обличчям у подушку.

– Що трапилося, сонечко?

– Катя Петрова сміялася з мене, – схлипнула дівчинка. – Сказала, що мій дідусь дивний.

– Чому дивний?

– Він приходив мене зі школи забирати, і мовчав усю дорогу. А її дідусь завжди з нею базікає, цукерки купує. А наш дідусь, наче мене не бачить.

Ганна присіла на ліжко:

– Машо, дідусь сумує. Він звик жити із бабусею Ніною, а тепер він один.

– Але ж я є! І Артем є! І ти! Чому ми йому не цікаві?

Ганна не знала, що відповісти. Увечері вона вирішила поговорити зі свекром.

– Борисе Івановичу, можна з вами поговорити?

Старий кивнув головою, відклавши газету.

– Маша засмутилася сьогодні, бо думає, що ви її не любите.

Дідусь помовчав:

– Я не вмію з дітьми. Ніна вміла, розповідала казки. А я… Я тільки умів працювати.

– Але ж Маша не чекає від вас казок. Їй просто хочеться, щоб ви її помічали.

– Помічаю, – тихо сказав дідусь. – Як не помітити? Така смішна, кучерява. У бабусю пішла.

– А Артем?

– Артем… – дідусь зітхнув. – Артем не мій онук. Навіщо йому чужий дідусь?

– Він не чужий! Ми ж родина!

– Ні, – похитав головою старий. – У нього є дідусь. А я… Я тимчасово тут.

– Борисе Івановичу, – м’яко сказала Ганна, – а що, як спробувати? Не бути дідусем, а просто бути поруч?

Наступного дня Артем робив домашнє завдання з історії. Тема була складна – друга світова.

– Не розумію нічого, – поскаржився він мамі. – Ці битви, дати…

– Попроси діда Бориса допомогти, – запропонувала Ганна. – Він багато про це знає.

– Він не розмовляє.

– Спробуй.

Артем нерішуче підійшов до дідуся:

– Дідусю Борисе, а ви не підкажете по історії?

Старий підвів очі від телевізора:

– А що саме не розумієш?

– Ну… навіщо все це затіялося?

Дідусь помовчав, потім сказав:

– Сідай поряд. Розповім.

І розповів. Докладно, цікаво, з датами та фактами. Артем слухав, розкривши рота.

– А ви воювали самі? – спитав хлопчик.

– Ні. Я з’явився на світ, коли вона вже скінчилася. Але мій батько воював. Розповідав багато.

– А що розповідав?

І дідусь розповідав ще годину. Про прадіда, про наслідки, про те, як важко було відновлювати країну.

– Дідусю Борисе, – сказав Артем, – а в мене завтра контрольна з математики. Ви допоможете?

– Спробую.

Допоміг. І з математикою, і з фізикою. Виявилося, інженер може багато чого пояснити.

– Дідусь розумний, – сказала Маша за вечерею. – Справді, мамо?

– Правда. А ще дідусь добрий.

– Звідки знаєш, що добрий? – спитав Артем.

– Учора сусідська кішка застрягла на балконі. Дідусь пів години її знімав. І погодував потім.

– Серйозно?

– Серйозно. І ще він птахам крихти сипле щоранку.

Дідусь Борис слухав і мовчав. Але в його очах з’явилося щось тепле. За тиждень Артем прийшов додому засмучений.

– Що трапилося? – Запитала мама.

– Дениска хвалився, що його дідусь у гаражі мотоцикл збирає. А в мене дідуся взагалі нема.

– Як немає? А дідусь Валера?

– Дідусь Валера далеко. А тут… Тут у мене немає нікого.

Дідусь Борис, який читав у кутку книжку, підвів голову:

– А я?

– Ви… – Артем зам’явся. – Ви ж не мій дідусь. У вас є Маша.

– А хіба дідусь може бути тільки в одного онука?

– Може, у багатьох?

– Звісно. Нас було четверо внуків у дідуся і всі ми жили по сусідству. І всі його дідусем звали.

– І що, він любив вас усіх?

– По-різному, але усіх.

– А як ви мене будете любите?

Дідусь відклав книгу:

– А як ти сам хочеш, щоб я тебе любив?

Артем подумав:

– Як онука. Справжнього онука.

– Тоді будеш мені онуком. Хоч і не рідним, але онуком.

– А що для цього треба робити?

– Нічого особливого. Просто бути поряд.

Поступово дідусь Борис став частиною родини. Не відразу, не голосно, а тихо та природно. Проводив дітей до школи, зустрічав, допомагав із уроками. Марійці купував цукерки, з Артемом обговорював футбол.

– Знаєш, – сказав Артем мамі, – дідусь Борис не гірший за дідуся Валеру. Просто інший.

– А чим інший?

– Дідусь Валера веселий і голосний. А дідусь Борис – тихий та мудрий. Але обидва добрі.

– А тепер ти не проти, що він з нами живе?

– Не проти. Навпаки, хочу, щоб і надалі жив. А то коли бабуся Ніна одужає, він до неї повернеться.

– А якщо лишиться?

– Я буду радий.

Ще за місяць бабуся Ніна вийшла із лікарні. На сімейній раді вирішували, де тепер вони житимуть.

– Хочу, щоб ми тут залишилися, – несподівано сказав сам дідусь Борис. – Якщо ви не проти.

– А мама? — спитав чоловік Ганни.

– Мама згодна. Каже, що нам тут краще.

– Звичайно, краще! – Зраділа Маша. – Тут є ми!

– І уроки робити дідусь допоможе? – додав Артем.

– І птахів годуватиме, – серйозно зауважила Маша.

Дідусь посміхнувся – вперше за два місяці:

– Отже, залишаємось. У мене є справа.

– Яка справа? – спитала Ганна.

– Бути дідусем. Маші – по праву, Артему – по вибору.

– А в чому різниця? – Поцікавилася Маша.

– Жодної, – сказав дідусь. – Онуки є онуки. Усі дорогі.

Увечері бабуся Ніна читала Маші казку, а дідусь Борис та Артем сиділи поряд і слухали. Було тихо, затишно, по-сімейному.

– Дідусю Борисе, – сказав Артем, – а ви знаєте, що в мене тепер два дідусі?

– Знаю. Добре це, чи погано?

– Добре! Дідусь Валера далеко живе, але я його люблю. А ви живете близько, і я вас теж люблю.

– Щастить вам, – усміхнувся дідусь. – А мені щастить ще більше. У мене була одна онука, а тепер є й онук.

– Справжній онук?

– Справжній. Якого я сам вибрав.

– А це краще, ніж просто рідний?

– Не краще, але й не гірше. Просто по іншому. Рідних нам дають, а вибраних ми знаходимо самі.

– Отже, ми знайшли один одного?

– Виходить, так.

Сім’я – це ті, кого ти обираєш, щоб любити. А хтось вибирає любити тебе. І цього  достатньо для щастя.

А ви що скажете з цього приводу? Ставте вподобайки, пишіть свої думки в коментарях.