А вранці прокинувся, ця красуня мені в очі віддано дивиться, ніби каже – зустрічай, старий, я твоє нове життя

Додому Микола завжди їздив на ліфті, а ось його друг Федір жив у старому панельному будинку. Микола сяк-так піднявся на його четвертий поверх. Віддихався, він натиснув кнопку дзвінка і почав чекати.

За хвилину двері відчинилися, і Микола, замість свого друга, побачив Наталю.

– Здрастуйте, дядьку Микола, – привітно привіталася дівчина. – Ви, мабуть, до тата?

– До нього, – кивнув Микола.

– А його немає, – вибачаючись, сказала дівчина. – Я його до санаторію відправила. Він буде лише за тиждень.

– Через тиждень? – неприємно здивувався Микола. – Погано дуже погано…

– А що таке? – насторожилася Наталя. – Вам, що, його допомога була потрібна?

– Та забудь… – махнув рукою чоловік. – Що вже тепер… Гаразд, Наталю, піду я.

– Зачекайте, дядько, Миколо! Якщо вам щось потрібне, ви мені скажіть. Може, я поможу.

– Та нічого мені вже не треба… – промимрив Микола. – Хоча… Ти знаєш, мої вікна з ваших вікон видно? Знаєш?

– Ну, знаю… – невпевнено кивнула дівчина.

– А зможеш їх впізнати?

– Що? В якому сенсі – впізнати?

– У прямому, в якому ще. Чи зможеш увечері зрозуміти, чи в моїх це вікнах світло світиться, чи не в моїх?

– Та що сталося, дядьку Микола? – ще більше занепокоїлася Наталя.

– Нічого не сталося. Просто на огляді я зараз був.

– І що?

– Кажу ж, нічого… – тяжко зітхнув Микола. – Нічого хорошого… Кажуть, що стан у мене підозрілий. Хотіли в палату класти. На обстеження.

– А ви?

– А я якось від них пішов. Ну, тобто відмовився я.

– Навіщо? – обурено вигукнула дівчина. – Потрібно обов’язково обстежитися, якщо так кажуть! Ви ще не старий! Вам навіть сімдесяти нема.

– Так, ну… – скривився Микола. – Не хочу я. І взагалі, якщо чесно, набридло мені все це. Дружини не стало, тепер можна і самому… Туди, на відпочинок… Ось… Тому я і хочу попросити, тебе, Наталю, ти вечорами до вікон іноді підходь, подивися, світиться у мене світло в квартирі, чи ні . Я твого батька хотів попросити про це, але коли його немає… – Микола знову важко зітхнув. – Загалом, якщо вечорами у мене світло кілька днів зовсім не світитиметься, ти прийди, подзвони у двері. А якщо вже я не відкрию – тоді, сама знаєш… Дзвони куди треба. Коли мої двері зламають, знайдеш на столі телефон мого сина. Йому подзвониш, скажеш, щоби приїхав, провів в останню путь.

– Дядьку Миколу, ви що таке говорите? – Дівчина слухала Миколу з подивом. – Ви що, на той світ зібралися? І не знаєте, що це гріх?

– Який ще гріх?

– Говорити, що вам набридло вже все! Це ж великий гріх!

– Нічого не гріх, – ображено відповів Микола. – Я ж нічого такого не думаю. Просто вирішив, скільки Бог дасть, стільки і дасть. А братися, чіплятися за це все я не збираюся. Не з того тіста зліплений. Якщо не хочеш, можеш у вікно і не дивитись. Все, я пішов.

– Та зачекайте ви, дядьку Миколо, – захвилювалася Наталя. – Ви чому синові прямо зараз не подзвоните? Скажіть, що погано, нехай приїде. Може, він вас взагалі забере!

– Ще чого? Навіщо це? Він у іншому місті спокійно живе, працює. І хай працює. Я напрошуватися не бажаю. Все, Наталя, все…

Микола розвернувся, і пихкаючи, пішов униз сходами.

На вулиці моросив дощ. Микола підняв комір і повільно побрів тротуаром, розглядаючи мокрий асфальт під ногами.

Раптом, на купі мокрого жовтого листя, він побачив маленьке мокре цуценя, яке жалібно дивилося.

– Господи… – Микола розгублено зупинився, потім підійшов до нього. – Ще цього не вистачало… Ти що, спеціально у мене на шляху зустрівся? Не можу я тобе взяти до себе. Якщо не стане мене, хто за тобою дивитиметься?

Песик подивився ще пильніше, потім підбіг до Миколи і тицьнувся носом у його ногу.

– Боже мій… – Микола нахилився, підняв його на руки. – Та ти важкий… Здоров’як… Ну і що мені скажеш робити? Давай так, друже, ніч ти в мене, так і бути, переночуєш. А завтра вранці я тебе до тієї ж Наталі і віднесу. Нехай вона тебе десь прилаштує, якщо так через гріхи переживає.

Через тиждень вже друг Федір дзвонив у двері до Миколи. Дзвонив наполегливо, не забираючи пальця з дзвінка.

Спочатку за дверима пролунав гавкіт, потім двері відчинив Микола. І одразу запитав:

– Ти чого це такий нетерплячий? Я ж чую. Подзвонив раз, і чекай.

– Я тобі зачекаю! – одразу почав сваритися на нього Федір. – Я як приїхав із санаторію, мені Наталя все про тебе розповіла. Ти що таке влаштовуєш? Га?!

– А що я влаштовую? – здивувався Микола, пропускаючи друга у квартиру.

– Мені донька сказала, що тобі набридло все?

– Ні, це тепер застарілі відомості! – засміявся Микола. – Пішли швидше на кухню, я тобі зараз декого покажу.

Микола відчинив двері кухні, звідти весело вилетіло це кудлате цуценя, вже чистеньке й доглянуте, побачило сторонню людину, і забігав навколо неї, при цьому відчайдушно виляючи хвостиком.

– Бачив?! – Вигукнув захоплено Микола. – Ось у мене тепер хтось є. Я ж це чудо знайшов, коли від твоєї доньки йшов. Взяв додому, щоб від дощу його сховати, думав, зранку твоїй Наталії віднесу, щоб вона його прилаштувала. А вранці прокинувся, ця красуня мені в очі віддано дивиться, ніби каже – зустрічай, старий, я твоє нове життя. Приймай мене швидше у свою душу, і знову тобі буде про кого піклуватися.

– Так… – Федір теж посміхнувся, присів і почав гладити песика. – Красуня. Ти її на огляд водив?

– Звісно, – посміхнувся Микола. — Там мені сказали, що вони років двадцять живуть. Значить, і тепер мені на той світ не можна. Знаєш, Федю, адже мені тепер з нею і живеться легше. Гуляю з нею по три рази на день. Нічого не турбує тепер мене, Федю… Радію життю,… — Микола кивнув на песика і засміявся.

Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку!Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.