– А ви в інтернет загляньте! Там ваша квартира здається! Я онука попросила подивитись, а він ось таке знайшов…

– Мамо, тобі там добре буде, свіже повітря, – син поклав руку їй на плече. – Відпочинеш від міської суєти.

– Так-так, мамо, тобі давно настав час бути ближче до природи, – підтакнула дочка, старанно відводячи очі.

Цвіркуни. Вічні сільські цвіркуни. Їхній скрекіт в’ївся у вуха за останні три місяці так, що навіть уві сні Галина Миколаївна чула це настирливе “ці-ці-ці”.

Вона сиділа за старим столом, підперши підборіддя рукою, і дивилася на вогник гасової лампи. Електрика в селі часто зникала, от і доводилося тримати під рукою цей “привіт” з минулого століття.

– І кому скажи, що я, вчителька із сорокалітнім стажем, проміняла свою міську квартиру на цю хатинку на курячих ніжках? – пробурчала вона, сьорбаючи охололий чай.

Кіт Василь, єдина жива істота, який складав їй компанію в цій глушині, ліниво потягнувся і нявкнув, ніби відповідаючи:

“А я тебе попереджав”.

– Ох, Васю, і справді попереджав, – усміхнулася Галина Миколаївна, чухаючи кота за вухом. – Пам’ятаєш, як ти того дня шипів на Петю з Оленкою? А я, стара дурепа, не зрозуміла знаку.

***
Все почалося три місяці тому. Діти раптово прийшли в гості, з тортом та новинами. Торт був магазинний, несмачний – не те, що її фірмовий “Наполеон”. А новини… новини виявилися з “присмаком гіркоти”.

– Мамо, ми тут подумали, – почала Олена, розливаючи чай, – тобі ж важко самій у місті.

– З чого це раптом важко? – Галина Миколаївна тоді насторожилася. – Сорок років жила і не скаржилася.

– Але ж ти на пенсії тепер, – підхопив Петро, ​​- навіщо тобі ця суєта? Ось, в Олени будиночок у селі простоює. Повітря чисте, городик…

Вони говорили довго, гарно, переконливо. Про те, наскільки корисна природа у її віці. Про те, як чудово збирати гриби вранці. Про те, як вона відпочине від міського галасу.

Замовчали лише про одне – про те, що її квартиру вони вже планували здавати.

***
Через чотири місяці.

– Галина Миколаївна! – знайомий голос сусідки Єлизавети Сергіївни увірвався в ранкову тишу разом зі стукотом у вікно. – Ви комп’ютер вмикаєте?

– Господи, Лізавето, який комп’ютер? Тут і телевізор ледь показує.

– А ви в інтернет загляньте! Там ваша квартира здається! Я онука попросила подивитись, а він ось таке знайшов…

Галина Миколаївна завмерла з недов’язаною шкарпеткою у руках. Серце защемило, потім забилося як шалене.

– Що означає здається? – вона підвелася, гублячи клубок вовни. – Ким здається?

– Так от і написано: “Здається затишна двокімнатна квартира у центрі, недорого”. І фотографії ваші, зі стінкою тією самою…

Василь зістрибнув з підвіконня і потерся об ноги господині, ніби кажучи: “Ну що, тепер ти зрозуміла?”

Галина Миколаївна повільно опустилася на стілець. У голові крутилася одна думка:

“Ось, значить, як. Ось, значить, навіщо…”

Вона потяглася до телефону – старої “Нокії” з великими кнопками. Знайшла номер доньки.

– Оленка? Це мати. Слухай, тут така справа… Мені сусідка сказала, що моя квартира в інтернеті висить, здається. Ти не знаєш, що це означає?

– Маамо, – голос дочки став якимось солодким, тягучим, як карамель, що розтанула. – Ти не хвилюйся. Це тимчасово, розумієш? Ми ж маємо якось окупати комунальні платежі. Все для твого ж добра…

– Для мого добра? – Галина Миколаївна відчула, як усередині щось закипає. – А спитати мене не треба було?

– Мамуся, ну навіщо тобі ці турботи? Відпочивай, насолоджуйся природою. Ми все влаштуємо.

“Влаштували вже”, – подумала Галина Миколаївна, натискаючи на відбій. Сіла пряміше, розправила плечі. В очах з’явився той блиск, який колись лякав неслухняних учнів.

– Ну що, Василю Батьковичу, – вона погладила кота, який знову влаштувався на підвіконні, – здається, час нам з тобою показати, що стара гвардія ще може!

***
– Галина Миколаївна, ви куди це зібралися так рано? – Єлизавета Сергіївна перехилилася через паркан, спостерігаючи, як сусідка рішуче запихає у стару сумку якісь папери.

– До міста, Лізавета. Досить у селі ховатися, настав час братися за справу.

– Одна? У таку далечінь? – сплеснула руками сусідка. – Та ви що! Я поїду з вами.

– Ще чого! А хто за вашими курями наглядати буде?

– Курки не діти, день без мене проживуть, – відрізала Єлизавета Сергіївна. – Дайте мені десять хвилин, переодягнуся тільки.

Галина Миколаївна хотіла заперечити, але махнула рукою. Зрештою, удвох веселіше. Та й допомога може знадобитися – сімдесят два роки – це не жарт, а шлях неблизький.

Василь, відчув збори, і тут же сів у сумку.

– Ні, пухнастий, ти залишаєшся вдома, – Галина Миколаївна обережно витягла кота. – За будинком наглядати будеш. І не дивись на мене так докірливо!

***
Електричка гуркотіла на стиках рейок, немов стара каструля з крупою. Галина Миколаївна дістала з сумки пошарпаний записник – той самий, в якій багато років записувала номери телефонів та адреси.

– Ось, Лізавета, дивись. Тут у мене записаний адвокат один. Пам’ятаєш Вірочка з 10 “Б”? Це її син. Я його ще таким пам’ятаю, – вона показала рукою від підлоги. – А тепер, кажуть, успішний юрист.

– Це добре, – кивнула Єлизавета Сергіївна, розгортаючи бутерброди. – Але спочатку перекус. Натще ніякі подвиги робити не можна.

Галина Миколаївна хотіла відмовитися, але шлунок зрадницьки забурчав. Дістала термос із чаєм, і дві пенсіонерки влаштували імпровізований пікнік.

– А пам’ятаєте, Галино Миколаївно, як ви мого дурня фізиці вчили? – усміхнулася Єлизавета Сергіївна.

– Ще б не пам’ятати! Такий здібний був, тільки лінивий страшенно.

– Але тепер професор!

– Це точно… Хто б міг подумати, що і мені на старість років доведеться боротися. Та ще з ким – із власними дітьми!

***
Місто зустріло їх задухою та шумом. Після сільської тиші гуркіт машин здавався оглушливим. Галина Миколаївна на хвилину розгубилася, але одразу обсмикнула себе: “Не час розкисати!”

– Так, Лізавета, за планом у нас насамперед…

***
У кабінеті адвоката було прохолодно та пахло кавою. Сергій Валентинович – той самий Вірочкін син – виявився солідним чоловіком із ледь помітною сивиною на скронях. Побачивши колишню вчительку, він одразу схопився з-за столу:

– Галино Миколаївно! Як ви тут? Мама лише вчора вас згадувала!

Наступні дві години пройшли у бурхливому обговоренні. Сергій Валентинович хмурився, щось записував, дзвонив комусь, знову записував.

– Отже, так, дорога моя Галина Миколаївна. Ситуація, звичайно, неприємна, але цілком вирішувана. Ви єдиний власник квартири?

– Так, ще відколи Коля… як чоловіка не стало.

– Чудово. Документи всі з собою?

– А як же! – Галина Миколаївна дістала теку з паперами. – Я їх навіть у село з собою забрала, відчувала – стануть у нагоді.

– Розумниця! – адвокат засяяв. – Ось що означає вчительська звичка, щоб все було до ладу. Зараз ми швиденько підготуємо заяву до поліції про незаконну здачу житла та…

– До поліції? – Галина Миколаївна схопилася за серце. – На своїх дітей?

– А ви думаєте, вони про вас думали, коли за вашою спиною розпоряджалися вашим майном? – вступила Єлизавета Сергіївна. – Ні, нехай отримають по заслугах!

Сергій Валентинович зняв окуляри та втомлено потер перенісся:

– Галино Миколаївно, я розумію ваші почуття. Але іноді дітей треба вчити. Ви самі вчитель, повинні це розуміти.

“Вчити… – подумала Галина Миколаївна. – А й справді. Все життя вчила чужих дітей, а своїх недовчила…”

– Добре, – вона розправила плечі. – Готуйте заяву. Але спочатку я хочу подивитися на тих, хто живе у моїй квартирі.

***
Вони стояли перед дверима квартири Галини Миколаївни, і та ледве стримувала сльози, дивлячись на рідні двері.

Відкрила молода жінка з дитиною на руках:

– Проходьте, будь ласка! Тільки обережно, у нас тут іграшки розкидані.

Галина Миколаївна переступила поріг та завмерла. Її улюблені шпалери були заклеєні якимись яскравими плакатами, на стінці замість сімейних фотографій висіли постери з мультяшними героями, а в кутку, де раніше стояла її книжкова шафа, тепер красувалася дитяча гірка.

– Ви тут раніше мешкали, я щось не розумію? – щебетала молода жінка. – Ми вже третій місяць живемо, так зручно! І район хороший, і ціна прийнятна.

– Третій місяць? – тихо перепитала Галина Миколаївна. – А скажіть, люба, а власницю квартири ви випадково не бачили?

– Ні, що ви! Ми через рієлтора все вирішуємо. Дуже приємний чоловік, Петро Іванович.

– Ось як, – Галина Миколаївна випросталася на весь зріст. Звідкись зсередини піднялася та сама вчительська суворість, від якої колись тремтіли найзапекліші хулігани. – А знаєте що, люба моя? Я вам зараз один секрет відкрию. Я і є власниця цієї квартири.

У кімнаті повисла дзвінка тиша, що порушувалася лише гуканням немовляти.

– Як? – молода жінка зблідла. – Але нам сказали…

– А що вам сказали? Що стару сплавили в село, а квартиру можна здавати? – Галина Миколаївна гірко посміхнулася. – Тільки ось невдача – стара виявилася не така вже й стара. І пам’ять у неї ще працює, і документи всі в неї при собі.

Єлизавета Сергіївна стояла поряд, готова будь-якої миті підтримати подругу. Але тій підтримка була не потрібна – вона ніби помолодшала на двадцять років, розправила плечі, очі засяяли.

– Господи, – молода жінка притиснула дитину до грудей, – вибачте нам! Ми не знали… Ми думали, що все законно…

– Ви тут до чого? – махнула рукою Галина Миколаївна. – Ви жертва обману, як і я. А ось із рієлтором цим… з Петром Івановичем, нам поговорити доведеться.

***
– Мамо?! – Петро завмер у дверях квартири як громом уражений. За його спиною маячила розгублена Олена. – Ти що тут робиш?

– Живу я тут, Петя. Чи ти забув?

– Але ж ти в селі… там повітря свіже…

– Так-так, і городик, і грибочки, – перебила його Галина Миколаївна. – А ще там є інтернет. І сусідки, котрі вміють ним користуватися.

Діти переглянулись. Олена нервово смикала сумочку:

– Мамо, ми хотіли як найкраще…

– Для кого краще, Оленко? Для себе? Для своїх гаманців?

– У Петра кредит, у мене іпотека… – Почала виправдовуватися дочка.

– А в мене, отже, лише старість і жодних прав? – Галина Миколаївна підійшла до вікна. – Знаєте, що найприкріше? Не те що ви вирішили нажитися на моїй квартирі. А те, що навіть не спитали, не порадилися. Вирішили, що коли мати стара, то й мізки в неї висохли?

В кімнаті повисла важка тиша. Було чути, як на кухні капає вода з крана – кап-кап-кап, наче відраховуючи секунди цього незручного моменту.

– Я допомогла б, якби ви попросили, – продовжила Галина Миколаївна вже м’якше. – Я ж мати. Я все для вас готова зробити. Але ви вирішили, що краще діяти за моєю спиною.

Петро опустився на диван, закрив обличчя руками:

– Вибач, мамо. Ми… я… правда, думав, що так буде краще.

– Краще було б поговорити зі мною. Чесно. Відкрито. А тепер… – вона дістала з торби папери. – Тепер ось що. Завтра повернете ключі. І гроші, які отримали за оренду – теж повернете. До копійки.

– Усі? – пискнула Олена.

– Усі, доню. До останньої копійки. А молодій сім’ї допоможемо знайти інше житло. Я домовлюся з Маргаритою Степанівною з п’ятого під’їзду – у неї квартира порожня.

***
Минув тиждень. Галина Миколаївна сиділа у своєму улюбленому кріслі, погладжуючи Василя, який навідріз відмовився повертатися до села. За вікном шелестіли листям тополі.

Задзвонив телефон – Олена.

– Мамо, можна ми з Петром заїдемо сьогодні? Поговорити треба…

– Приїжджайте, – усміхнулася Галина Миколаївна. – Я пиріг спеку. Той самий, твій улюблений.

У двері подзвонили – це Єлизавета Сергіївна прийшла на чай.

– Ну що, подруго, як воно?

– Та потихеньку, – Галина Миколаївна розлила чай по чашках. – Діти дзвонять щодня, просять вибачення. Гроші повернули. Навіть онуків обіцяли частіше привозити.

– А в село тепер ні ногою?

– Чому ж? – хитро примружилася Галина Миколаївна. – Я їздитиму. На тиждень відпочивати. Коли сама захочу, а не коли мене сплавити спробують.

Василь потягся, позіхнув і вмостився зручніше на колінах у господині.

– Ось, – розсміялася Єлизавета Сергіївна, – навіть кіт твій повеселішав!

– А як не повеселішати? Життя налагоджується. І знаєш, що я зрозуміла, Лізавето? Старість – адже це не вирок. Це просто ще один розділ у житті. І писати його треба самій, а не дозволяти іншим бруднити чернетку.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?