– А я там не живу, чому я щось мушу робити

Вийшла дочка заміж, а мужика як у сім’ї не було, так і нема. Від зятя користі ніякої, завжди тільки одні проблеми підкидає.

Причому хорошого він не помічає, сприймає всю мою допомогу як належне. А дочка своїм “штанам” і слова впоперек сказати не може, боїться сама залишитися.

Два роки тому вони розписалися. Зять у мене – нема чого взяти. Свого житла немає, а якщо знімати, то у них від зарплат нічого не лишиться.

Я тоді попросила орендарів звільнити квартиру, пустила туди дочку із чоловіком жити. Думала, що вони збиратимуть на своє житло, але поки що зрушень немає.

– Мам, ну з чого нам збирати? Ось Михайло знову без роботи залишився. Він сам пішов, не звільнили. Та тому, що там начальство погане.

Зять на роботах не затримувався, а причина завжди одна – ніхто його такого розумного не цінує, начальство все, як один, дурні, а він так працювати не може.

Дочка мало того, що не накопичує, то ще й у мене грошей позичає. Хоча позичає – це коли віддають, а вона постійно обіцяє, що ось Мишко влаштується, вони з усіма боргами розрахуються.

Я в це вже не вірю. Мишко живе, як у хреста за пазухою, ситий, у теплі, навіщо йому щось намагатися вирішувати?

Я вже навіть готова була упокоритися з тим, що й квартира ця за ними й залишиться. Але зараз ось думаю, що надто жирний подарунок.

Нещодавно попросила я зятя прийти перевісити мені кухонні шафи, а то боюся, вони скоро відірвуться, передумови вже є.
Спочатку він мене довго годував обіцянками, мовляв, ось зараз будуть вихідні, він прийде та зробить. Потім починалися відмазки – болить голова, рука, спина та інші частини тіла.

А коли я вкотре нагадала, що він обіцяв допомогти, зять вже дратуватися став.

– А я там не живу, чому я щось мушу робити, – здивовано та навіть обурено сказав зять.

Не мусиш, кажу, але я тебе попросила це зробити, бо мені потрібна допомога. Мишко на мене подивився і заявив, що взагалі для цього можна і фахівців викликати.

– Так я не маю грошей на фахівців. Ось квартиру б здавала – були б, а так не маю.

Мишко насупився, як же – квартирою дорікнули. Дочка мене одразу на кухню повела, шипить, що я не маю права так з її чоловіком розмовляти, адже він насправді мені нічого не винен.

Ну раз мені тут ніхто нічого не винен, то і я не винна нікому і нічого. Дала їм ще пів року, щоб накопичити якихось грошей, а потім із квартири нехай йдуть.

Я її здаватиму, викликатиму сантехніків, електриків та інших фахівців, які зможуть допомогти вирішити проблеми вдома. А що робити, якщо у сім’ї мужика немає?

Дочка у сльози – я не даю їм можливості на іпотеку накопичити. А їм скільки не дай, нічого не збирають. Усі проїдають, бо у зятя затяжні періоди безробіття.

Я хотіла допомогти, але раз відгуку ніякого немає, то і я руки вмиваю. А те, що дочка плаче, що вони тепер розлучаться, то навіть краще. Такого подарунка позбутися тільки за радість.