– А я тут не мешкаю! Чому я повинен щось робити? – Зволив відповісти зять

– Мамо, ну з чого нам накопичувати? У Сашка знову роботи немає. Другий місяць.

– То він же сам звільнився!

– Ну, так. Але ж він не просто так. Начальник, каже, недолугий ще той. Працювати неможливо.

…Алла тільки встигла зняти взуття, як задзвонив телефон. Альбіна. Мати відповіла, увімкнула гучний зв’язок і зайнялася вечерею.

Їй було ніколи розслаблятися, бо жінка звикла справлятися з усім поодинці, ще й тягнути на собі дочку з її чоловіком.

– Чудово, – кинула Алла. – А за комуналку хто платитиме? Чи ти думаєш, квитанції самі себе сплатять?

З того боку повисла тиша, яка не віщувала нічого доброго. Потім дочка зітхнула.

– Мамо, ну правда, там начальник перегинав, – ухильно виправдовувалася Альбіна. – Він репетував, хамив. Там атмосфера жахлива.

– Атмосфера у вас на кухні, коли більше, як три дні сміття не виносите. А на роботі або ореш, або ухиляєшся! Ну, або шукаєш відмовки, як твій Сашко.

Голос Алли був рівний і сухий. Таким він буває у людей, які колись сподівалися, чекали, терпіли, а тепер просто втратили віру і констатують факти. Як кардіограф, що реєструє відхилення.

Дочка знову зробила паузу, зітхнула і заговорила вже тихіше:

– Ми просто… знову трохи в мінус пішли. Нам би тисяч п’ять позичити. До заробітної плати. Потім повернемо.

– О, ну тепер зрозуміло, навіщо вони зателефонували, – подумала Алла, закотивши очі. Заміжжя дочки чомусь боляче било по гаманцю матері.

– Ви мені вже рік як «до зарплати» винні. І жодного разу не віддали. Я вже сама у борги влізла!

Тиша. Десь капотів кран. Алла підійшла до плити, човгаючи по підлозі обірваними домашніми капцями, і поставила картоплю на вогонь. Після цього вона нарешті присіла на стілець, видихнула і заплющила очі.

В голові раптом виплив момент дворічної давнини: як вона сиділа перед ноутбуком і писала орендарям з проханням з’їхати.

Алла друкувала довго, шукаючи кожну букву на клавіатурі. Вона звикла спілкуватися за допомогою дзвінків, але не знайшла сміливості їм зателефонувати.

Орендарі, пристойна молода пара, буквально кілька тижнів тому запитували її про терміни оренди, уточнювали плани, просили не виселяти, бо дізналися, що чекають на малюка.

Вони жили у другій квартирі Алли вже років зо п’ять, завжди платили вчасно, не шуміли. Жінка навіть не підіймала оренду, бо це подружжя їй подобалося.

Але Сашка звільнили, і Альбіна попросила допомоги. Аллі було соромно, проте комфорт доньки вона поставила вище за чужі плани. І свої – теж.

– Мамо, ми у тяжкому становищі. Підтримай нас, будь ласка, – сказала тоді дочка. – Ми трохи накопичимо і візьмемо іпотеку.

Тоді Алла ще вірила, що її підтримка – це вкладення у світле майбутнє.

Сашко, коли тільки-но приїхав, впевнено сипав обіцянками.

– Я швидко влаштуюсь. Тут є перспективний ринок праці. Потрібно знайти правильне місце.

І він справді швидко влаштувався. Ось лише на першому місці він протримався два тижні. На другому – трохи довше.

Потім було ще чотири, але щоразу все закінчувалося тим самим висновком:

– Я намагався, а вони всі недолугі.

І щоразу Сашко скаржився з такою претензією у голосі, начебто робота – це розважальний центр з аніматорами, які мали ощасливити його.

Алла згадала, як одного вечора зайшла до них, щоб перевірити, що відбувається у квартирі. Унітаз протікав. Ручка на дверях у спальні сумно повисла вниз. Шафи на кухні рипіли.

Сашко ж валявся на дивані в трусах і дивився серіал, голосно хрускаючи чипсами.

– Що з дверима? Чому не полагодите? – з невдоволенням, що ледве стримувалося, запитала теща.

– А я що, тесляр? – недбало кинув їй зять, не відриваючись від екрана.

Алла вже тоді зрозуміла, що справ не буде. Однак Альбіна була глуха до натяків, і мати вирішила, що простіше потерпіти. Це ж тимчасово.

Ось тільки немає нічого постійного, ніж тимчасове.

– Мамо, ти ще тут? – Альбіна наче повернула її в реальність.

Дочка явно про щось говорила, але Алла настільки пішла у свої думки, що не почула. Якийсь час вона мовчала, а потім наважилася.

– Знаєш, настав час і вам уже почати допомагати матері. Передай ось що своєму Сашкові: у мене нова шафа вже два тижні в коробці стоїть.

– Стару треба розібрати та винести, нову – зібрати та поставити. Нехай у вихідні прийде та зробить.

– У нього зараз зі спиною… – невпевнено почала Альбіна.

– А в мене зі спиною, ногами та терпінням! Чекаю на вас у суботу!

Вона не стала чекати на відповідь і поклала слухавку. Картопля в каструлі вже почала закипати, як і обурення у грудях.

Звісно, ​​ніхто не допоміг їй у суботу. І в неділю теж.

– Сашко, ви ж з Альбіною обіцяли шафу забрати. Ще тиждень тому.

Алла стояла біля дверей, притулившись до одвірка. Руки схрещені на грудях. Стара шафа з дверцятами, що не зачинялися, так і стояла у вітальні.

Коробка з новою перегороджувала коридор. Усім доводилося протискатися повз. Включаючи Олександра та Альбіну, які регулярно заходили на вечерю.

Щоразу – з новими відмазками. Вчора «тиск скакав», позавчора – «зовсім часу немає, з’явилася хороша вакансія, зараз відбивні доїмо і побіжимо резюме подавати”.

Сьогодні, напевно, відмазки закінчилися. Олександр стояв біля холодильника і неквапливо пив компот із банки. Наче це був санаторій, а не чужий будинок.

– А я тут не мешкаю! Чому я повинен щось робити? – нарешті зволив відповісти він.

Алла оторопіла від чужого нахабства і примружилася. Слів було так багато, що вона спочатку мало не задихнулася від обурення, але все ж таки змогла взяти себе в руки.

– Бо ти їв тут учора! І позавчора! І тому, що твоя дружина робить замах на мою пенсію вже втретє за місяць! Думаєш, я не розумію, на кого ці гроші йдуть? Вона працює, себе забезпечує.

Сашко спокійно знизав плечима.

– Я один, чи що, шафи тягати вмію? Найміть когось. Що ви до мене причепилися? Я саме зараз у пошуку, а ви відриваєте!

Алла не витримала і засміялася.

– У якому пошуку? У лісі? На рибалці? Ти з жовтня в пошуку! Та в мене ця шафа роботу знайде швидше, ніж ти.

– Бо ви заважаєте! Якщо вам так уже треба – найміть вантажників. Це зараз не дорого.

– Не дорого – це мінімум півтори тисячі. А в мене останні дві ви забрали, коли ти карту загубив.

Ззаду намалювалася Альбіна. У старій кофті, з мішками під очима, та розпатланим пучком волосся.

– Мамо, годі. Він тобі нічого не винен, – тихо прошепотіла вона.

Алла обернулася і пильно подивилася на неї. Навіть без докору. З подивом. З якого моменту дочка припинила бути її помічницею і стала чужою обслугою?

– Я зрозуміла, – повільно кивнула Алла, здебільшого собі. – Гаразд. Ви мені нічого не винні. Як і я вам.

Вона пішла у вітальню, щоб охолонути. У голові вже дозрівали думки, але серце огортали сумніви та тривога. Сказати, чи не сказати?

Відповідь на запитання прийшла сама, варто було тільки Аллі вкотре кинути погляд на громіздку коробку.

– Альбіно, йди-но сюди, – тихо покликала вона.

Дочка неохоче прийшла. Сашко залишився на кухні.

– У вас тиждень. Потім ви з’їжджаєте. Я здаватиму квартиру. Знайду собі квартирантів, котрі платять, а не забирають у мене останнє.

– І якщо щось ламають – ремонтують, чи хоча б відповідають гаманцем. Без слів про те, що «це не їхній дім».

Альбіна мовчки опустилась у крісло. Її очі заблищали від непролитих сліз.

– Мамо, ти ж знаєш… Ну як ми зараз…

– Я знаю, – перервала Алла. – Два роки чую це «ну, як ми зараз». Тільки цьому «зараз» кінця та краю немає!

З кухні долинув крик Сашка:

– Ну-ну. Успіхів вам з пошуком ідеальних мешканців. Побачимо, скільки вони протримаються з вами.

Алла пирхнула, ніби випускаючи пару. Вона підвелася, пройшла повз доньку і відсунула штору, щоб визирнути у вікно. Надворі повільно йшов сніг. Легкий, спокійний, повітряний.

Вона зробила те, що мала зробити ще давно. Навіть якщо це боляче.

Через тиждень у її другій квартирі знову було тихо та порожньо. Довелося повозитися з прибиранням, вигребти фантики та порожні упаковки з-під дивана, прочистити раковину та унітаз.

Натомість тепер Алла знову могла розпоряджатися своєю нерухомістю та життям.

Алла відчинила двері та пропустила вперед нових потенційних мешканців – молоду пару. Костя та Олена. Він електрик, вона медсестра в поліклініці.

Обидва прості, ввічливі, одягнені просто, але акуратно. Навіть принесли із собою бахили. Це одразу підкупило.

– Ось показую все як є, – сказала Алла. – Не євроремонт, звичайно, але все чисто, меблі є, робоча техніка.

Вітальня зустріла їх тією самою старою шафою. Дверцята тепер зачинялися.

Сусід, якого Алла попросила про допомогу після виїзду колишніх «квартирантів», дбав про її гаманця більше, ніж зять. Він запропонував відремонтувати дверцята.

Мовляв, краще вже продати, аніж викидати. А оскільки тут стара шафа буквально розвалювалася після дочки та зятя, Алла швидко прилаштувала її сюди.

У ванній лампочка блимає, – зауважив Костя під час огляду.

– Знаю. Я хотіла викликати електрика, але не встигла.

– Я подивлюсь увечері. Там, найімовірніше, контакт слабкий. Якщо проводка, спробую розібратися. Нам тут жити.

Ці слова залізли під шкіру. Наче хтось випадково натиснув на кнопку, що давно заіржавіла. Люди планували не перечекати, не перекантовуватися, а жити.

Олена тим часом зазирнула на кухню, потім у ванну. Вона звернула увагу, що у передпокої немає гачків для верхнього одягу.

– А якщо ми дещо по дрібниці доробимо самі, ви нам з оренди трохи скинете? – спитала вона. – Нічого капітального. Просто щоб зручніше стало. Може, меблі трохи оновимо.

– Звісно. Тільки ви, якщо щось робите чи купуєте, заздалегідь зі мною погодьте. Щоб я не дізнавалася про це постфактум за чеками.

Костя кивнув головою. Було видно – вони винаймають квартиру не вперше. Не вибагливі, але господарські. Може, торгуються, але краще так, ніж без подяки й з ланцюгами ​​боргів, які не повертають.

Поки Олена читала договір, Костя оглядав вікна і прикидав, як би прикріпити москітну сітку. Алла, дивлячись на них, раптом згадала, як колись Альбіна з Сашком уперше зайшли до цієї квартири.

Зять тоді вдерся у брудних кросівках, залишаючи за собою сірі плями.

– Сашко, зніміть взуття. Килими в хімчистку сам потім здаватимеш, – зауважила теща.

– Ви що, хочете, щоб я тут ще й порошинки здував? – сказав він тоді, зітхаючи. – Ми ж не назавжди.

Назавжди їх ніхто не запрошував. Але жити можна було по-людськи, а не по-свинськи.

Увечері Алла довго мила підлогу в себе. Вона намагалася відтерти не бруд, а спогади, що осіли в цих стінах. Потім вона заварила чай і сіла біля телевізора. Тиша не лякала її. Навпаки, здавалась подарунком.

Раптом надійшло повідомлення. Від Альбіни.

– Домоглася, чого хотіла? Сашко від мене пішов. Тепер тобі полегшало?

– Ну вже точно не важче, – подумала вона і зітхнула.

– Я не хотіла цього. Я хотіла, щоб ти жила з людиною, а не утримувала її. І точно не хотіла тягнути його на собі, – відповіла Алла.

Дочка навіть не прочитала повідомлення. Далі надійшло ще одне повідомлення: квартиранти надіслали коротке відео. Лампочка у ванній більше не моргала…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.