– А я який є – такий є, – відрізав Василь. – Не подобається – двері відчинені

Ганна повільно помішувала суп, поглядаючи на годинник. Майже сьома – незабаром прийде Василь. За вікном накрапав дрібний осінній дощ, краплі стікали склом, залишаючи криві доріжки. Двадцять три роки вона зустрічає чоловіка вечерею – звичний ритуал, який став частиною її життя.

У коридорі грюкнули двері.

– Знову дощ зарядив, – пробурчав Василь, струшуючи краплі з куртки. – Що у нас сьогодні?

Ганна розставила тарілки, розлила суп. Від каструлі підіймалася пара, запах кропу та петрушки наповнював кухню. Сіла навпроти чоловіка, крадькома розглядаючи його обличчя – нові зморшки з’явилися біля очей, сивини додалося на скронях.

Василь зачерпнув ложкою суп, скривився.

– Ну ось знову, – він з невдоволенням відсунув тарілку. – Пересолила, як завжди. Скільки можна говорити…

Ганна відчула, як усередині щось здригнулося. Скільки разів вона чула ці слова? Тисячу? Дві?

– Васю, – її голос пролунав несподівано твердо. – Я втомилася.

– Від чого це ти втомилася? – Він навіть не підняв очей від тарілки.

– Від цього всього. Від вічних докорів. Від того, що б я не зробила – все не так.

– А я який є – такий є, – відрізав Василь. – Не подобається – двері відчинені.

У кухні повисла тиша. Тільки цокав годинник на стіні – старий, ще від бабусі дістався. Ганна дивилася на цей годинник, і раптом з пронизливою ясністю зрозуміла – час дійсно минає. Витікає крізь пальці, як пісок.

– Добре, – вона встала з-за столу. – Я піду.

– Що? – Василь нарешті підняв очі.

Але Ганна вже йшла до спальні. Стара валіза знайшлася на антресолях – та сама, з якою колись приїхала до цієї квартири молодою дружиною. Речі лягали всередину квапливо, без розбору – сукні, блузки, білизна. Руки тремтіли, але рішучість міцніла з кожною хвилиною.

Василь з’явився у дверях спальні:
– Ти це серйозно чи що?

– Абсолютно.

– Ну йди, якщо вирішила, – у його голосі пролунав виклик. – Тільки потім не повертайся!

Ганна дістала телефон. Наталя – єдина людина, хто зрозуміє без зайвих слів.

– Наталко… приїдеш? Мені потрібна допомога.

Подруга примчала за двадцять хвилин. Мовчки допомогла знести речі, укласти в багажник своєї старенької “Тойоти”. Василь стояв у дверях під’їзду, схрестивши руки на грудях.

– Ти впевнена? – Тихо запитала Наталка, коли вони вже сиділи в машині. – Це складний крок.

Анна дивилася на вікна своєї квартири. Скільки всього пов’язано з цим місцем… Тут виріс Сашко, тут пройшла більшість життя. Кожна річ зберігає спогади – і радісні та гіркі.

– Впевнена, – вона стиснула пальці на ручці сумки. – Це мій шанс не втратити себе зовсім. Розумієш?

Наталка мовчки кивнула і завела мотор. Дощ посилився, розмиваючи контури знайомого двору. У дзеркалі заднього виду все ще виднілася постать Василя – чи, може, просто здалося крізь пелену дощу?

Василь відчинив двері квартири – як завжди, о сьомій вечора. Тільки тепер ніхто не виглянув із кухні, не спитав:

“Як день минув?”

Тиша дзвеніла у вухах.

Пройшов на кухню, намацав у темряві вимикач. Плита чиста, на столі – порожнеча. Зазвичай у цей час у Ганни вже все готове було – і перше, і друге… А тепер ось – відкрив холодильник, а там пусто. Кілька сосисок валяється і пінне недопите.

– Ні, ну можна подумати, без неї не проживу, – буркнув собі під ніс Василь, дістаючи сосиски.

Каструлю шукав хвилин п’ятнадцять – все не там стояло. Плюнув, розігрів у мікрохвильовій печі. Сів вечеряти – один за великим столом. ТБ ввімкнув, щоб не так сумно було.

А потім поліз у шафу сорочку дістати на завтра – і завмер. Її халат домашній висів, блакитний такий, пошарпаний вже. Василь торкнувся рукава – і як кольнуло щось усередині.

На роботі Петрович, сусід по кабінету, спитав поміж ділом:
– Щось дружину твою давно не видно?

– А що їй тут робити? – огризнувся Василь. – У мене обід із собою.
Тільки в цей момент зрозумів – справді, раніше Ганна часто забігала в обід, приносила судки із домашньою їжею. “Вась, ну як можна їсти ці столові котлети…”

А в Ганни життя наче з чистого листа почалося. Прокинулася першого ранку у Наташі – і не повірила: вісім годин! Зазвичай о шостій вже на ногах була – сніданок приготувати, Василю сорочку випрасувати…

– Уявляєш, Наталко, – говорила вона за чаєм, – я вчора просто так у парку гуляла. Просто йшла і дивилася на всі боки. Не пам’ятаю, коли востаннє так робила.

Наталка тільки головою хитала:
– Ти інша стала. Очі блищать.

Ганна і справді почувала себе інакше. Записалася на курси малювання – давню мрію здійснила. Сиділа вперше за мольбертом – руки тремтіли від хвилювання.

– Ви не переживайте так, – усміхнулася викладачка, жінка її віку. – У вас добре виходить.

Після занять зайшла до кафе – маленьке, затишне. Влаштувалася біля вікна з чашкою капучино. Сиділа, дивилася на перехожих. Подумала раптом – адже вона ніколи так не сиділа. Все бігом, бігом – магазин, приготування, прибирання…

Ввечері Наталя відкрила пляшку червоного:
– Ань, тільки чесно – ти хочеш, щоби він зрозумів щось? Або все, крапка?

Ганна покрутила келих у руках:
– Знаєш… Я не хочу ставити крапку. Я хочу, щоб він побачив в мені – не куховарку, не слугу, а жінку. Людину. Розумієш?

А Василь цього вечора зі шкарпетками воював. Раніше якось і не замислювався – звідки чисті шкарпетки у ящику беруться. А тепер ось – гора брудної білизни у ванній, а що з нею робити – незрозуміло.

Сусідка тітка Валя у дворі зупинила:
– Василю Петровичу, а що це ви один тепер? Ганна Сергіївна не хворіє часом?

– Та ні… – буркнув він. – У від’їзді вона.

Піднявся додому, сів на кухні. Погляд упав на її улюблену чашку – білу, з візерунком. Потягся було до телефону… І відсмикнув руку. Гордість не дозволила.

Наталчин під’їзд Василь знайшов не відразу – стара п’ятиповерхівка причаїлася в глибині двору. Потупцював біля дверей, перш ніж натиснути на дзвінок. У руках пакет м’яв – улюблені тістечка Ганни з тієї самої кондитерської, куди вони раніше у вихідні заходили.

Двері відчинилися несподівано. На порозі стояла Ганна – у домашній сукні, волосся недбало зібране у хвіст. Він раптом помітив – вона погарнішала, чи що.

– Вась? – Вона явно розгубилася. – Ти як тут…

– Та ось, повз ішов, – збрехав він. Три автобуси змінив, щоби сюди дістатися. – Тістечка твої улюблені приніс.

Ганна притулилася до одвірка:
– Повз, значить… А що хотів?

Василь переступив з ноги на ногу:
– Може, поговоримо?

– Про що? – Вона дивилася прямо, спокійно. – Знову поясниш, який ти є і яка я нікчемна господиня?

– Аня…

– Ні, Васю, – вона похитала головою. – У тебе все ще твої правила. Я для тебе не людина – так, додаток до плити. А я, знаєш, малювати почала. Пам’ятаєш, я у молодості мріяла? Тепер ось навчаюсь. І мені подобається.

Василь мовчав. А що тут скажеш?

– Поки ти не зрозумієш, що я особистість, а не кухонний комбайн – розмовляти нам нема про що.

Двері зачинилися. Василь ще постояв, потім повільно спустився сходами. У під’їзді пахло свіжою фарбою – мабуть, нещодавно ремонт зробили.

Додому йшов пішки – треба було подумати. Слова Ганни крутилися в голові:

“Не людина – додаток до плити”.

Адже правда – коли він востаннє запитував, чого вона хоче? Про що мріє?

Вдома насамперед поліз у шафу, дістав старий фотоальбом. Ось вони молоді – турбаза, похід із друзями. Ганна сміється, біля багаття сидить. А ось Сашко маленький – вона його на руках тримає, така щаслива. Коли все змінилося? Коли він почав бачити в ній лише домробітницю?

Наступного дня в обід набрав номер – психологічний центр “Гармонія”.

– Доброго дня, – голос у слухавці звучав привітно. – Чим можемо допомогти?

– Тут це… курси у вас є якісь? Ну, для чоловіків, які все зіпсували?

Жінка у слухавці помовчала:
– Є програма “Щаслива родина”. Саме група нова набирається.

– Записуйте, – буркнув Василь.

У групі виявилося шестеро таких самих – різного віку, але зі схожими історіями.

Психолог, Марина Миколаївна, говорила прості наче речі, а всередині все переверталося:

– Кожна людина – особистість. Зі своїми мріями, бажаннями, страхами. Не можна вимагати від близьких бути функцією. Кохання – це коли бачиш і приймаєш людину цілком.

Після третього заняття сусід по сходовій клітці, дядько Коля, здивовано спитав:
– Василю, ти якось змінився. Сталося що?

Василь усміхнувся:
– Так… прозрів, здається. Тільки боюся, чи не надто пізно.

Суботній ранок видався сонячним – бабине літо тішило останніми теплими днями. Ганна йшла по супермаркету із кошиком, вибираючи продукти для недільного обіду у Наталки. Зупинилася біля полиці із приправами, роздивляючись новий соус для салату.

– Спеції вибираєте? – пролунав знайомий голос за спиною.

Ганна здригнулася. Обернулася – Василь. У потертих джинсах, тій самій картатій сорочці, що вона колись подарувала на день народження. Схуд наче.

– Доброго дня, Васю, – вона сама здивувалася, як спокійно пролунав її голос.

– Доброго дня, – він переступив з ноги на ногу, явно не знаючи, що сказати далі. – Ти… маєш гарний вигляд.

І справді – нова стрижка, джинси модні, кофтинка ошатна. Раніше все халати та фартухи були.

– Дякую. Ти також змінився.

Повисла незграбна пауза. Повз поспішали люди з візками, гриміла музика з динаміків.

– Може… кави вип’ємо? – раптом запропонував Василь. – Тут кафешка поряд відкрилася.

Ганна зволікала. Згадала вчорашню розмову з психологом на курсах особистісного зростання:

“Не можна тікати від минулого – треба його прийняти та відпустити”.

– Давай. Тільки кошик залишу.

У кафе було майже порожньо – ранок все-таки. Вони сіли біля вікна. Василь довго крутив у руках меню, потім замовив два капучино та тістечка.

– Пам’ятаєш, як ми раніше у вихідні в кондитерську ходили? – спитав він, дивлячись кудись повз Ганну.

– Пам’ятаю. Тільки це було давно.

Знову мовчання. Офіціантка принесла каву – запашну, з корицею.

– Я це… на курси ходжу, – раптом сказав Василь. – До психолога.

Анна здивовано підняла брови:
– Ти? До психолога?

– Так… Група така, для чоловіків. Уявляєш, нас там шість таких… дурнів. Все думали – так і треба, щоб дружина як робот була. А тепер ось… очі розплющились.

Він сьорбнув каву, скривився – гаряча.

– Знаєш, що я зрозумів? Адже я тебе живу не бачив стільки років. Усі функції якісь – суп, борщ, сорочки… А ти ж малювала колись. І мріяла…

– Я й зараз малюю, – тихо сказала Ганна. – На курси ходжу. Акварель, масло… Виходить навіть.

– Покажеш?

Вона уважно подивилася на чоловіка:
– Навіщо тобі це, Васю?

Він раптом накрив її руку своєю – грубою, мозолистою:

– Я іншим став, Ань. Або… стаю. Важко це знаєш. Як наново вчитися ходити. Але я зрозумів головне – не можна людину в клітку заганяти. Навіть якщо любиш.

– Любиш?

– А ти думала – ні? Просто… розучився показувати. Все гордість безглузда, характер.

Анна дивилася у вікно. Там вулицею йшли люди – поспішали у своїх справах, несли пакети з продуктами, говорили телефоном.

– Я не обіцяю, що все одразу зміниться, – тихо сказав Василь. – Але я дуже хочу спробувати. З тобою. Якщо ти… якщо ти даси мені шанс.

Вона мовчала. Згадувала їхню першу зустріч, весілля, появу синочка Сашка. Двадцять три роки – це ціле життя.

– На яких умовах? – Запитала нарешті.

– На твоїх, – він сумно посміхнувся. – Тільки не в куховарку більше. За дружину. В друга. В людину.

Ганна допила каву. Подивилася на чоловіка – зморшки біля очей, сивина на скронях, руки нервово мнуть серветку.

– Знаєш що, Васю… Давай спершу просто погуляємо. Поговоримо. А там буде видно.

Він засяяв:
– Справді? Прямо зараз?

– Ну, а що, погода хороша. У парк сходимо. Розкажеш про свої курси.

Вони вийшли надвір. Сонце гріло зовсім по-літньому, пахло опалим листям і кавою з відкритих дверей кафе.

– Слухай, а пам’ятаєш, як ми познайомились? – раптом спитав Василь.

Ганна посміхнулася:
– В автобусі. Ти мені місцем поступився.

– А ти не сіла. Сказала – рано мені ще на поступних місцях їздити.

Вони розсміялися – вперше за довгий час разом. І пішли алеєю – не дуже близько, але й не далеко один від одного. Попереду була довга розмова. І, можливо, нове життя.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?