– А я живу у дитячому будинку “Сонечко”. Мене бабусі не віддали, хворіє вона. Ось. А мені її шкода, і я захотіла до неї поїхати, щоб допомагати та жити разом.

Дощ лив як із відра. Маленька дівчинка, кутаючись у легку в’язану кофтинку, йшла тротуаром у мокрих наскрізь туфлях і думала про одне: “Тільки б мене не знайшли”.

Звали дівчинку Наталя. Хороша дівчинка восьми років, але вже пережила біль втрати. У неї мама із татом пішли з життя. Залишилася бабуся, старенька зовсім, у селі живе. Натлка знала з розмов дорослих, що її бабусі не віддали…

Довгими безсонними ночами в дитячому будинку “Сонечко” вона думала про бабусю , сумувала за нею. Згадувала, як вони з мамою та татом їздили її відвідувати. Тоді й дідусь був ще живий. У дворі бігали курчата, у будці жив пес Барон.

Чому життя так змінилося? Що з бабусею? Бароном?

Дівчинка тихо плакала в подушку, згадуючи свою добру і гарну маму, сильного та такого розумного тата. Здавалося, він знав усе на світі і міг відповісти на будь-яке запитання. Навчав любити тварин, водив до зоопарку.

А потім життя ніби обірвалося. Наталка вже навчалася у першому класі, коли трапилося горе, трагедія, катастрофа. Усі ці слова маленька дівчинка чула не раз і запам’ятала, як найстрашніші. Вони відібрали у неї маму і тата, розлучили навіки і з ними, і з бабусею Дашею.

“Мені треба знайти її. Як вона там одна у селі? Чому мене їй не віддали?” – думала Наталка ночами і вирішила втекти, щоб знайти свою бабусю.

Як це зробити, вона не знала. Але пам’ятала, що до села вони добиралися електричкою, коли дорога була слизькою. Мама не дозволяла тату їздити ожеледицею так далеко на машині.

А того разу, взимку, Наталка якраз у бабусі була. Вони чекали маму з татом, у хаті пахло хвоєю, ялинка стояла в кутку, під нею подарунки. Але мама з татом не доїхали.

Як їй тепер знайти цю електричку? Втекти їй вдалося під час прогулянки. Хуліган Вітька показав їй якось дірку в паркані, вузьку зовсім.

Говорив, що сам він не пролізе, але постарається якось її розширити. Ось Наталка і спробувала, тихесенько втекти.

Знявши кофту і просунувши спочатку її, вона протиснулася між двох дощечок. Вітька казав, що коли голова пройде, то все тіло теж. Вийшло у неї! Схопила кофтинку та бігом через кущі. Добре, що ніхто не помітив!

Але до вокзалу вона так і не дісталася, заблукала. Настав вечір, пішов дощ. Наталка опинилася у зовсім незнайомому районі міста.

Людей на вулиці було мало, ніхто уваги на неї не звертав. Усі поспішали у своїх справах. Навколо височіли похмурі будинки, але в них не увійти: треба знати код.

Наталка сіла на лаву під навіс біля під’їзду і раптом почула писк. Вона нахилилася, і побачила зовсім маленького, наче іграшкового песика. Песик лежав на землі, теж тремтів і тихенько скиглив.Вона взяла його на руки.

– Маленький, тобі теж холодно. Ти голодний? – говорила дівчинка, притискаючи до себе мокрий тремтячий комок.

Дощ стукав по навісу .Вітер шумів у гілках дерев. Зірки та місяць сховалися під товстою ковдрою грозових хмар. Іноді блищала блискавка і були розкати грому десь далеко.

Наталка намагалася зігріти цуценя і тихо казала йому:

– Знаєш, я завжди хотіла собачку, а в дитячому будинку не можна… Але ми до бабусі Даші поїдемо, у неї Барон є, а ти будеш… Тімко. Я тебе не кину, – говорила вона, а по щоках котилися сльози.

Зате песик перестав скиглити, пригрівся і, схоже, заснув у неї на колінах. Наталка витерла очі кулачком і почала думати, як їй вчинити. Треба, мабуть, у поліцію піти та попросити, щоб її відвезли до бабусі до села.

“Ні, вони мене знову до дитячого будинку відправлять, а Тімка викинуть на вулицю”, – розмірковувала дівчинка, як раптом перед нею виросла велика темна постать.

– Так, це хто тут у нас причаївся? – запитав чоловік, низьким голосом, але дбайливим тоном.

– Наталка я, – від страху ледве відповіла дівчинка, – а це мій собака, Тімко.

– Так, зрозуміло. А де мама? Чому ти тут сидиш так пізно одна? – спитав чоловік і сів поруч.

Наталка низько опустила голову і їй знову захотілося заплакати.

– Ти загубилася? – Запитав він, і вона кивнула у відповідь.

Чоловік трохи помовчав, а потім сказав:

– Давай так, підемо до мене, зігрієшся, поїси. Тітка Валя, моя дружина, дуже смачно готує. А потім все розповіси нам, і ми вирішимо, як вчинити далі. Згодна?

Дівчинка знову кивнула і відповіла:

– Тільки без Тімка я не піду… І ваша тітка Валя, вона не буде сваритися?

– Через що? Через те, що я допоміг Тімку та його господині сховатися вночі від холоду та дощу? Не буде звісно, пішли.

Наталка міцніше притиснула до себе цуценя і пішла за чоловіком. Відчинилися важкі під’їзні двері і м’яко зачинилися ззаду. Вони піднялися на другий поверх, а по дорозі він повідомив:

– Я лікар, з чергування йду. Теж втомився і промок, зараз зігріємось. Мене дядько Слава звуть.

Наталка йшла позаду, і їй було не страшно. Чоловік здавався добрим, як їхній двірник дядько Семен. “А якщо тітка Валя прожене, тоді ми з Тімком у під’їзді переночуємо”, – подумала Наталка, а дядько Слава вже дзвонив у двері.

Їм відкрила жінка в теплому махровому халаті та пухнастих капцях. Дядько Слава пропустив Наталку вперед, і дівчинка нерішуче переступила поріг.

– У нас гості? – Запитала жінка, а щеня дзвінко тявкнуло.

– Валя, це Наталка та Тімко. Давай їх обсушимо, обігріємо та погодуємо. Загубилися вони.

– Треба в поліцію, Слава, – сказала тітка Валя, проводжаючи Наталку з собачкою у ванну кімнату.

– Давай спочатку з’ясуємо обставини, потім подзвонимо.

В’ячеслав із Валентиною були щасливою сімейною парою. Вона викладала у школі українську мову та літературу. Жили добре, головне, дружно та мирно.

Був у них син Олексій, зараз службу в армії проходив. І був один сум на двох. Донечка була, але прожила зовсім небагато, вроджені вади серця.

Славку довелося нелегко. Донька була такою бажаною! І зважилися на неї пізно, коли Олексій вже школу закінчував. Але так хотілося дівчинку, доньку, і ось така доля.

Валентина довго приходила до тями від втрати, не могла змиритися. Чоловік заспокоював, переконував, що ще трохи років п’ять-шість, а там і онуки з’являться.

Але це були лише слова, які хоч і якось підтримували, але вилікувати душу не могли. Рятувала лише робота, де Валентина Миколаївна відволікалася від своїх думок серед гучних учнів. І дуже не любила, коли чоловік чергував допізна. Сидіти самій у квартирі, та ще й в таку погоду, як сьогодні, було сумно.

Жінка принесла Наталці стареньку піжамку сина, яка дивом збереглася в шафі, висушила феном волосся, а в цей час її чоловік намагався погодувати цуценя. Той тривожно лизькав молоко із блюдця, скиглив і шукав очима свою господиню, смішно виляючи хвостиком.

– Так, а тепер сідай за стіл, їж, не поспішай. І ми чекаємо на розповідь, що трапилося, і як ти загубилася.

Наталка швидко поїла. Тімко з ретельно витертими лапами й сухий, знову лежав на колінах. І дівчинка почала розповідати все відверто.

– Мами та тата в мене немає. Є бабуся Даша, вона у селі живе. Стара зовсім та самотня. Тільки Барон в неї є – собака. А я живу у дитячому будинку “Сонечко”. Мене бабусі не віддали, хворіє вона. Ось. А мені її шкода, і я захотіла до неї поїхати, щоб допомагати та жити разом.

– Отже, ти втекла, – підсумував дядько Слава, Наталка кивнула, низько опустивши голову.

Тітка Валя підсунула їй склянку з соком і погладила по м’якому русявому волоссю.

– Але ж ти велика дівчинка й розумієш, що ми просто зобов’язані заявити в поліцію? – Запитав дядько Слава.

– Розумію, – тихо відповіла Наталка. – А то у вас негаразди будуть, так?

– Ще які, якщо ми візьмемо і самі відвеземо тебе до бабусі. Ні, Наталко. Ми вчинимо так, як належить. А ось до села з’їздимо обов’язково, так Валю? Пізніше, коли все владнається.

– А на мене сильно кричатимуть? – Запитала дівчинка.

– Зрадіють, що ти знайшлася! – Почала розмову тітка Валя, – ось побачиш. І ми образити тебе не дамо, поруч будемо.

В’ячеслав дуже довго розмовляв телефоном із кимось, переконував, доводив. Потім буквально присягнувся, що з ранку вони будуть у відділенні, назвав свою адресу, паспортні дані. Попросили дати трубку дружині, вона підтвердила те, що сталося.

Потім Наталку поклали спати, і вона миттєво заснула. Тімко спав поруч на килимку. Але рано-вранці, коли тільки розвиднілося, за нею вже приїхала поліцейська машина разом зі стурбованою Інною Аркадіївною, директором дитячого будинку. Вони увійшли до квартири, директор схопила Наталку на руки та заплакала.

– Наталочка, навіщо ти втекла? Ми шукали тебе, боялися за тебе. – Потім подивилася на Валентину та В’ячеслава і сказала: – Дякую вам. Ви хороші люди…

Наталку забрали, і відвели, В’ячеславу довелося поїхати з ними, щоб заповнити та підписати протокол про те, що сталося.

– А Тімко? – Запитала Наталка, прощаючись з тіткою Валею.

– Не хвилюйся за нього, ми не виженемо його, – посміхнулася вона сумно.

Їй не хотілося розлучатися з цією дівчинкою, але обіцяти їй щось вона поки що не могла. Проте рішення ще вчора ввечері вони прийняли.

В’ячеслав із Валентиною доклали чимало зусиль, щоб не лише вдочерити Наталку, а й зробити це якнайшвидше. Була довга бесіда з нею в колі доброзичливої ​​адміністрації. Дівчинка з радістю погодилась йти жити до дядька Слави та тітки Валі.

Вона мріяла про зустріч із бабусею, їй хотілося повернутися в те життя, яке колись було у неї з мамою та татом.

Нарешті, документи були на руках. Наталку урочисто проводили, Інна Аркадіївна та деякі діти сплакнули, дядько Семен помахав рукою, і її привезли додому.

Дівчинка швидко забігла сходами на другий поверх, а коли відчинила двері, назустріч вибіг пухнастий Тімко і став крутитися навколо її ніг, виляючи хвостом. Наталка заплакала від радості.

Ну а незабаром і поїздка до бабусі Даші відбулася.

Скільки ж щастя одразу! Ні, бабуся не була дуже старою, то Наталці так здавалося. Просто погано пересувалась, ноги сильно підводили.

На онучку надивитися не могла, а її прийомних батьків благословила. Звісно, ​​В’ячеслав чим зміг, допоміг. Звозив нову “родичку” до фахівця. Вона пройшла курс лікування у стаціонарі та повернулася додому з новими силами. Відвідували її іноді, поза увагою не залишали.

І що вже казати про Валентину та В’ячеслава. Вони здобули доньку несподівано, гарну лагідну  дівчинку, яка вміє цінувати добро, у всьому слухається та допомагає. І з нетерпінням чекає з армії свого “старшого брата” .

Сім’я – вона тоді справжня, коли у ній живе щастя, а будинок сповнений добром і радістю…

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?