– А якої подяки ви хотіли? Ви – бабуся, і це ваш обов’язок – сидіти з онуками, – заявила мені невістка

– А якої подяки ви хотіли? Ви – бабуся, і це ваш обов’язок – сидіти з онуками, – заявила мені невістка.

Її слова сильно зачепили мене, адже я не так часто прошу у них допомоги. Але цього разу без допомоги сина мені не обійтися, а невістка категорично проти.

Нещодавно мою квартиру затопили сусіди. Таке, на жаль, іноді трапляється. Вони поїхали, а трубу прорвало.

Прийшла якась їхня далека родичка, якій вони залишили ключі, відкрила квартиру і прибрала воду. Але на цьому все – ані компенсації, ані допомоги. Самі сусіди ще не скоро повернуться.

Я попросила сина допомогти з ремонтом. На кухні потрібно зробити косметичний ремонт, замінити кілька дверцят у шафах, а ще купити новий диван – старий повністю промок.

На все це потрібно щонайменше сорок тисяч гривень. Таких грошей у мене, пенсіонерки, нема. Тому я звернулася до сина та його сім’ї, розраховуючи, що вони віддячать мені за все, що я для них зробила.

Якби я ще працювала, нічого б у них не просила. Але два роки тому я розрахувалася на прохання невістки, і мені довелося утримувати себе на мізерну пенсію.

Син одружився пізно, у 35 років. Невістка одразу мені не сподобалася, але я нічого не сказала – дуже хотілося онуків.

Лілія була на вісім років молодша за сина. Те, що вона з характером, стало зрозуміло з перших днів. Жили вони окремо, у квартирі сина, і спочатку ми майже не перетиналися.

Все змінилося, коли у них з’явилася перша дитина. Вона не була проти моєї допомоги, і я з радістю навідувалася до них у будь-який вільний час. Через півтора року у них з’явилося друге маля.

Коли молодшому було лише сім місяців, Лілія мала повернутися на роботу, щоб зберегти гарне місце. Вона вмовила мене розрахуватися з роботи, та сидіти з онуками, хоча я мала намір ще працювати, бо лише на пенсію не прожити.

Я не хотіла йти з роботи – добрий колектив, стабільний дохід. Але син запевняв, що вони мене не залишать, адже завдяки моїй допомозі вони зможуть працювати, та заробляти. У результаті я поступилася.

Два роки я, як на роботу до них ходила. Це було непросто – справлятися із двома маленькими дітьми. Син із невісткою поверталися пізно, і все лягало на мене.

І ось коли я вперше попросила грошей, син був готовий допомогти, але втрутилася Лілія. Вона заявила, що вони мені нічого не винні, адже я – бабуся, і це мій обов’язок, сидіти з онуками.

– А чому твоя мати не допомагає тобі з дітьми? Чому вона не пішла на пенсію? Це теж її обов’язок! – Не стрималася я.

– До чого тут моя мама? Навіщо ви її чіпаєте? Вона викладає в університеті, має важливу роботу, та й до пенсії їй ще далеко, – обурилася Лілія.

Але чому тільки я винна? Сваха – така сама бабуся, як і я. Вона приходить раз на кілька місяців, поп’є чай, сюсюкає з онуками, і йде. Їй ніхто цим не докоряє.

Мене зачепили слова невістки. Вона вважає, що я не маю права на подяку за те, що робила для них. Тоді я вирішила, що з мене вистачить.

– Тепер нехай твоя мама допомагає, чи няню наймайте. А я йду. Хочу знову працювати, хай не на старому місці. Ремонт у своїй квартирі я й сама зароблю.

Син вважає, що я не маю рації. Але я думаю інакше. Вони не змогли оцінити моїх зусиль, то нехай тепер справляються самі.

А то гарно влаштувалися! Я що, повинна жити в обдертій, промоклій квартирі жити, та спати на розваленому дивані? Де я гроші повинна на це взяти, якщо весь час пораюся з дітьми?

Що ви думаєте? Хто має рацію в цій ситуації, і як би ви вчинили на моєму місці?