– А їх багато? Я ще не дійшла до хати. Павло на рибалку поїхав. – Яка тут рибалка? Річки немає, до озера десяток кілометрів через ліс. – Я якось не подумала. Та й не сюди він збирався

Олена їхала в село. Вже весна треба остаточно вирішити, що робити з будинком. Продати чи залишити.

Гроші потрібні, на перший внесок вистачить. Олена та Павло вже одружилися, а житла немає. Орендована квартира поки що влаштовує, але краще ці гроші за іпотеку віддати.

Влітку бабусі не стало, а потім з’ясувалося, що будинок вона заповідала саме Олені. Претендентів на нього було багато, рідні чимало. Звичайно, такий крок бабусі можна було передбачити, одна Олена дбала про неї, але деякі сподівалися.

Мати Олени теж покійна, тож дівчинка залишилася з батьком. Бабуся допомагала зятю, а той їй. Разом і виховали Оленку.

Дві тітки, сестри покійної матері, жили далеко, про матір згадували тільки у свята, а про племінницю і зовсім забули. Згадали вони й про будинок, як її не стало, але тут племінниця з’явилася.

…Олена ще раз порилася у сумці у пошуках ключа, але зась. Вирішила вона зайти до сусідки, в неї запасний є, про всяк випадок залишала.

Їхати до села вона не збиралася, але ключ завжди лежав у кишеньці сумки. Зважилася лише вранці, Павло поїхав із друзями на рибалку ще ввечері. Не пропадати ж вихідним.

Оглянути треба все, речі бабусі розібрати, викинути зайве. Сніг уже розтанув, мабуть, і в саду щось робити час. Восени яблука будуть, червоні ароматні, зелені з кислинкою, соковиті груші.

Олена згадала бабусю, яка завжди зустрічала її млинцями з варенням та медом. Варення, напевно, залишилося, а ось млинців бабусиних вже не скуштує.

Олена з зупинки автобуса одразу зайшла до сусідки.

– Тітко Маріє, привіт, а можна мені ключ. Я свій, напевно, загубила.

– Ключ? Так ви начебто ще ввечері приїхали. Пізно було, та я бачила твого чоловіка. На обличчя у мене пам’ять хороша,- він це – та й зір не підводив ще. Тебе, звичайно, не помітила. Хіба ти не з ними?

– З ними? Ні. А їх багато? Я ще не дійшла до хати. Павло на рибалку поїхав.

– Яка тут рибалка? Річки немає, до озера десяток кілометрів через ліс.

– Я якось не подумала. Та й не сюди він збирався.

– Так тебе може проводити, мало що там. Раптом грабіжники. Але твій чоловік був точно! Зуб даю. Щоправда, вставні в мене, але…

– Я сама.

– Ти заходь, якщо що. Чоловік мій удома, допоможемо. Він, до речі, Пашку твого теж бачив.

Олена підійнялася на ґанок. Будинок був відчинений явно ключем, слідів злому не було. З-за дверей чулися голоси чоловіка та ще кількох чоловіків. Може просто відпочити приїхали, але міг сказати, а не тихо ключ із сумки взяти.

Олена зайшла без стуку, не буде ж вона у свій будинок стукати. Чоловіки дружно замовкли й дивилися на неї.

– Олено? Ти чого тут? Ми тут із мужиками, а тобі краще поїхати додому. Не треба, я завтра повернуся і все поясню. Ходімо. Ще встигнеш на автобус.

– Я приїхала все прибрати. Треба з будинком щось робити.

– Наступного вихідного все зробимо, я допоможу. А поки що ми відпочинемо з мужиками.

Він її підштовхував до виходу, а всі напружено мовчали, наче чогось чекали. Олена виходити не хотіла.

– А чому тільки з мужиками! Ми тут! Ми вже не спимо! – Напівоголена дівчина вийшла з кімнати, а за нею ще дві. Саме за кількістю чоловіків.

Павло розгубився, і в цей час схопив дзвінкого ляпаса. Він не міг зрушити з місця і відразу отримав ще одного.

– Козел, ти ж сказав, що не одружений! – До нього побігла одна з дівчат і заліпила по іншій щоці. – А якщо я вже при надії?

– А вони всі одружені! – сказала Олена. – Хто тут ще при надії?

Дівчата швидко одяглись і вискочили з хати.

– Олено, ти прости нас, ти тільки нашим не кажи. Ми все для тебе зробимо, – заговорив один із друзів Павла.

– Так, Оленко, будь ласка. Ми все приберемо тут зараз.

– Ти забирайся, щоб я тебе більше ніколи не бачила, – сказала вона чоловікові, – а ви щойно продали свої трудові резерви мені на все життя.

– На все? Це як?

– Ось так. Чи все розповідаємо?

– Ні, кажи, що робити.

– Е, мужики, а як же я? Ви притягли дівчат, вмовили мене на дачу, а тепер я без дружини, а ви…

– А що нам тепер свої родини втрачати?

‐ Всі на вихід. Граблі та всякий інструмент в тому сараї, прибирайте сміття у дворі, сухі гілки. Від воріт та до саду. Що треба прибити – прибийте, ви повинні самі все бачити. Тепер дружити треба зі мною.

Павло ходив і весь час щось говорив друзям, а потім зник. Олені плакати не було коли, та й Олексій з Ігорем могли увійти будь-якої миті. Вона прибрала в будинку після нічних гостей, приготувала обід.

Чоловіки продуктами запаслися ґрунтовно. Після обіду їм теж знайшлася робота. Надвечір вони зазбиралися додому. Олена тримати не стала, треба було побути на самоті. Розповідати їх дружинам, чи ні?

– Чекаю на вас через два тижні, – сказала Олена проводжаючи їх.

Вони не обіцяли, але приїхали. Їхні дружини зацікавилися розлученням Павла та Олени, та й з’ясували всі подробиці. Проговорився Павло.

Три розлучення. Тепер Олена товаришує з їхніми колишніми дружинами. Іноді вони збираються на дачі й вже сміються з колишніх чоловіків.

Це ж треба такого нарибалити? Чи розуму не вистачило не пертися з дівками під ніс до сусідів, чи знахабніли вкрай, – історія про це змовчує. Як кажуть, – за що боролися, недолугі…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.