– Або ви допомагаєте позбавити Віку батьківських прав, або я йду, і розбирайтеся самі! – Насте, побійся Бога! Вона ж твоя сестра! І моя донька! – Сплеснула мати руками, а потім схопилася за серце

– Або ви допомагаєте позбавити Віку батьківських прав, або я йду, і розбирайтеся самі!

– Насте, побійся Бога! Вона ж твоя сестра! І моя донька! – Сплеснула мати руками, а потім схопилася за серце.

– А я вам хто? Не донька? – у голосі Насті прорізалася образа. – Іноді мені здається, що я для вас навіть не людина… Невже ви самі не бачите, що відбувається?

– Я вже прикипіла до Сашка, я люблю його, а ви… Або допомагаєте мені, або я займаюся всім цим сама. Але просто так це не залишу.

Мати сором’язливо відвела погляд, розриваючись між усіма. Батько продовжував колупати ложкою в тарілці з похмурим виглядом. Настя ж, зрозумівши все, підійнялася і пішла до своєї кімнати.

Очевидно, що батьки обрали не її. І навіть не Сашка. Настя почала збирати речі, яких у неї було не так багато. На душі було неймовірно важко та сумно, але водночас дівчина розуміла: це треба зробити.

Але як триматися, коли маленька дитина підходить до тебе й обіймає за ноги, схлипуючи?

– Мамо, не йди… – благав маленький Сашко, побачивши, як Настя збирає речі.

Мама… Вкотре це слово боляче дряпало по серцю. Настя зітхнула, опустилася навколішки й спробувала посміхнутися.

– Я йду не від тебе, Сашенько, – тихо сказала вона йому, обійнявши. – Я йду, щоб колись у нас було все добре. Я обов’язково повернуся. Надовго. Назавжди.

Сашко ридав, не розуміючи, чому улюблена тітка, яку він вважав за маму, раптом вирішила кинути його. Він чіплявся за одяг Насті так, що вона просто не змогла піти, поки він не заснув. І лише пізно ввечері вона тихо, навшпиньки вийшла на вулицю.

У цей момент Настя ненавиділа Віку. Адже саме вона прирекла всіх на цю жахливу дилему.

…Віка почала вести розгульний спосіб життя ще в шістнадцять. Спочатку поверталася, хоч і пізно, потім все частіше почала затримуватися на ночівлях «у подруг». Хоча всі чудово розуміли, що це за подруги.

Поверталася вона часто не в адекваті, хитаючись, з розмазаною тушшю та помадою. Бувало – у сльозах. І батьки поралися з нею, як з писаною торбою: розпитували, втішали та співчували.

Цікаве положення за такого способу життя було лише питанням часу. І ось, в сімнадцять Віка залетіла. Інакше не скажеш, адже вона навіть не знала прізвища батька дитини. Так, якийсь «знайомий з однієї тусовки».

Народився Сашко. Дуже швидко Віка зрозуміла, що догляд за дитиною – це не її покликання. Спочатку вона почала залишати його на ніч і зникати в невідомому напрямку, а потім і зовсім зникла.

– Я ще молода. Не хочу ставити хрест на собі, – сказала вона Насті телефоном, коли вона зажадала пояснень.

У результаті “хрест” ліг на Настю. Дідусь інколи цікавився онуком, міг купити йому брязкальце, але не більше. Бабуся була напохваті, проте працювала і приділяти Сашкові достатньо часу не могла.

Насті тоді було вісімнадцять. Вона перевелася на заочне, щоб доглядати немовля. З того часу вона стала для нього, якщо не першою, то другою матір’ю. Причому буквально, адже хрестила малюка теж вона.

Було тяжко. Дуже. Настя вставала ночами, щоб погодувати Сашка, спала уривками, тягала важкий візок по сходах і бігала на іспити з червоними очима.

Навчалася вона вечорами, коли вкладала малюка спати. Ще й побут звалила на себе, адже батьки працюють.

До пів року Настя навіть почала звикати до цього ритму, але не тут-то було. Блудлива мати повернулася, вдарилася в сльози, впала на коліна перед батьками.

– Вибачте, я була такою недолугою… Тепер все буде інакше… – сказала вона крізь схлип.

Усі повірили. Навіть Настя. Хотілося сподіватися, що Віка одумалася, адже вона справді почала проводити багато часу з Сашком і гуляти з ним. Але вистачило її рівно на місяць.

Коли радість від захоплення подруг та сусідів згасла, Віка знову втекла. Цього разу – прихопивши мішечок із маминими прикрасами.

– Їй важко з незвички, – виправдовувала її мати. – Вона ще повернеться. Їй потрібен час.

Але Настя не вірила. Якщо один раз ще випадковість, то два – вже близько до закономірності. Проте дівчина не бачила альтернативних варіантів.

Так, батьки жили в якомусь своєму світі, де Віка чомусь автоматично мала право на черговий шанс. Але не їхати ж із Сашком у нікуди?

Настя жила так, як і раніше. Навчалася, виховувала Сашка, водила його в садок і до лікарів. І сподівалася, що Віка все ж таки не повернеться. Але, на жаль, … Через чотири роки Віка знову намалювалася на порозі.

– Я… Я думала, що він мене любить. Думала, зараз поживемо з ним, заберу Сашка. А він мене використав… Я залишилася сама, без роботи, без друзів, у чужому місті…

– Навіть на квиток грошей не було. Довелося якось виживати, – розповідала Віка, проникливо заглядаючи батькам у вічі.

– Та з твоїх боків одразу видно, що недоїдала, – пирхнула Настя з сарказмом.

Але мати суворо глянула на неї, і та неохоче притихла. Вся увага знову перетекла до бідної та нещасної Віки.

Але це ще нічого. Найгірше сталося, коли Настя привела Сашка із садка. Бабуся почала підштовхувати онука до Віки. Саша, не розуміючи хто це, розплакався, сховався за Настю.

– Ну, чого ти? – Забуркотіла бабуся. – Це ж твоя мати.

– Це не мама! Ось мати! – Сашко обійняв Настю міцніше, чіпляючись за неї.

– Настя тобі просто тітка. А Віка – твоя рідна мама, – пояснила бабуся.

У Насті тоді рвалося серце. Від усього: від реакції Сашка, від слів матері, від усвідомлення того, що все повторюється.

І все справді повторилося. Віка два місяці жила коштом батьків і сестри, навіть не думаючи влаштовуватися працювати.

– У мене ж Сашко. Хто мене візьме? Це постійні лікарняні. Вважай, що я в декреті, – заявила вона Насті, коли поцікавилася планами сестри.

А потім Віка знову зникла. Нічого не пояснюючи. Все стало зрозуміло, коли вона запостила фотографії зі своїм новим «залицяльником». Виглядав він так, ніби був років на двадцять старший за неї.

– Ну все з нею зрозуміло. Черговий товариш по чарці, – подумала Настя.

Тепер уже надій на те, що Віка дасть їм спокій, не було. Але що із цим робити?

З цією проблемою Настя якось прийшла до своєї подруги Ніни. Просто хотіла хоч комусь вилити душу. У близькому оточенні всі знали про її ситуацію в сім’ї, але вона ніколи не обговорювала це з іншими.

– Зручно як. Одна мама любить, інша рідна… Та позбав її прав і все, – знизала Ніна плечима. – Зараз це не так уже й складно. До вас прийдуть із перевіркою, переконаються, що мами поряд не було і немає, а далі вже розберешся.

Настя спочатку розгубилася від такої пропозиції.

– Та страшно якось. Живу я з батьками, а вони будуть не в захваті. Та й Сашка ж заберуть… Ще не факт, що він у результаті до мене потрапить.

– Тоді лишається чекати, коли Віка знову повернеться. І знову випробовуватиме психіку і тобі, і Сашкові. Воно тобі треба? З цим все одно потрібно щось вирішувати.

– Вона ж ще й на старості матиме право струсити аліменти з Сашка. Та й, між нами, дівчатками… – Ніна понизила голос. – Сестра, батьки, Сашко… А де ти в усьому цьому? Ти своїм життям живеш? Давно настав час.

– Куди мені? – Настя скинула брови. – У мене ж Сашко…

– І що? Ти збираєшся його життям жити? Не вийде. У кращому разі він виросте і пурхне з гнізда, а ти будеш наодинці з собою. Це найкраще. Он Льошка все за тебе питає, а ти все динамиш його.

– А коли мені гуляти? Та й потім… Воно йому треба? У мене нехай і не кревна, але дитина.

– Якщо питає, то треба.

Настя і справді цілком і повністю забула про своє особисте життя. Спочатку вона ще гуляла і зустрічалася з ровесниками, але щоразу, коли вони дізнавалися, що вона має дитину, вони віддалялися, чи миттєво зникали. Настя навіть не встигала пояснити, що то племінник.

Олексій же, одногрупник, знав про це і все одно шукав зустрічі. Але Настя до того моменту так щільно поринула у сімейні відносини, що їй було не до цього. Однак після розмови з Ніною дівчина все ж таки вирішила спробувати.

І не розчарувалася. З Олексієм вона почувала себе так, ніби жодних проблем у неї немає. В якісь віки вона не бігала й не піклувалася про всіх навколо, а просто була собою. Олексій міг вислухати та навіть допомогти.

До нього Настя і поїхала, коли поставила батькам ультиматум. Вона не розраховувала на допомогу в таких глобальних питаннях, просто хотіла виговоритися та заспокоїтися. Але Олексій її здивував.

– Я ж давно тобі казав, давай з’їдемося. Може, якраз зараз і настав час? – спокійно спитав він.

– Я не можу. Сашко ж… Я не можу його кинути.

– А в чому проблема? Житимемо втрьох.

Настя здивовано дивилася на Олексія, округливши очі.

– Це ж чужа дитина, ти не зобов’язаний…

– Слухай, Насте, – перервав її Олексій. – Я ж не дурний. Я знав, з ким зв’язуюсь. Якщо він для тебе рідний, то й для мене теж не чужий.

У цей момент у серці Насті щось розмерзлося. Заблищала боязка надія на те, що її життя може бути не лише суцільною боротьбою з чужою безвідповідальністю.

Перші пів року були схожі на пекло. Опіка, курси названих батьків, папери… Але це не найгірше. Вона не могла забрати Сашка прямо зараз, а він нудьгував, плакав і чекав.

– Дожилася! Забрала дитину у сестри! – Звинуватила Настю мати.

– Начебто він сильно був їй потрібен… – огризнулася Настя у відповідь.

В батьківський будинок її більше не пускали. Для всіх вона стала недругом, окрім друзів та Олексія.

Але, як відомо, після чорної смуги завжди йде біла.

…Минули роки. Настя сиділа на лавці та спостерігала за тим, як Сашко вчить свою молодшу сестричку Лізу грати у футбол. Олексій був поряд із дружиною. Коли він обійняв її, вона вкотре подумала, що все було недаремно.

Про Віку вона останнім часом не чула і, якщо чесно, не хотіла. У сестри нічого не змінювалося. Суцільний потік чоловіків та гулянок.

Швидше за все, для неї позбавлення прав на сина, стало ще одним приводом вивести батьків на жаль.

Батьки, до речі, так і не пробачили старшій дочці. Та й не треба.

– Хочуть вічно няньчитися з Вікою – нехай, – думала Настя, – а я дбатиму про тих, хто справді цього потребує.

Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.