Аби “штани” поряд були…

– Віро, як же так можна? До рідного батька на похорон не прийти! І як тільки земля тебе носить?

– Ну, його ж якось носила, значить – і мене витримає, – філософськи хмикнула Віра.

Після чого вимагала у матері тему цю більше не порушувати. З її погляду, зробила вона все правильно: переказала на похорон десять тисяч, що було не в напруження бюджету і не шкода їй самій, висловила співчуття «нещасним осиротілим».

Ну а брати відгул на улюбленій роботі, щоб попрощатися з людиною, яку й живою бачити не хотілося…

– Яка ж ти мерзенна! Батько пішов із життя, а їй хоч би хни, – висловила Вірі своє «фі» того ж вечора заплакана старша сестра.

– Всі там будемо, – знизала плечима Віра.

Сестра при розмові телефоном цього жесту, звичайно, не бачила, але зневагу Віри сімейними цінностями та фактом відходу близької людини вловила.

Тому – знову обізвала молодшу сестру, сказала, щоб та не приповзала до них, якщо раптом що, та й взагалі – щоб забула їх, та сім’єю більше не вважала.

– Та я й так цього не робила, – хмикнула Віра і поклала слухавку.

Дзвінок був неприємний навіть не темою розмови, а тим, що змусив згадати про речі, які Віра старанно заштовхувала останні п’ятнадцять років якнайдалі в глибину свідомості.

Мама Віри та її сестри Світлани, Вероніка Павлівна, була переконаним адептом секти «карає – значить, любить».

А ще – «родина має бути повною», й «ти – мій хрест». Хрест свій у вигляді батька Віри та Світлани жінка по життю несла з гордістю.

Ну а як інакше! Вона ж сім’ю береже! Шлюб свій береже! Заради дітей чоловіка-гультяя і кухонного бійця терпить, щоб у них батько був.

Хоча за фактом цього батька ніколи не було. Гаразд, мабуть, Віра не має рації й колись, у далекому її дитинстві, коли вона ще повзала, щось батьківське в цьому мужику було.

Принаймні на рідкісних фотографіях, що залишилися з тих часів, зображувався більш-менш пристойний чоловік із дітьми на колінах.

Але ті часи канули в безодню, а пам’яті про них у Віри не збереглося. Зате чітко пам’яталося те, як удома не було чого їсти, бо тато не працював і сидів удома, було йому дуже нудно, а тут друзі в гості зазирнули і як не годувати та не привітати таких шановних людей?

Ну і що, що на «поляну» пішла майже вся зарплата матері, на яку планувалося сяк-так жити, щоб з голоду ноги не простягнути, ще два тижні…

Пам’ятала Віра і про те, як доводилося засипати під звуки гулянки за стіною. І як матері доводилося замазувати синці.

А ще пам’ятала, що колись давно, коли була маленькою і нічого в житті не розуміла, справді жаліла цю хвору на голову жінку.

І вірила її словам, що чоловіка кидати не можна, що яка б не була – все ж родина. Що така жіноча доля, провидіння – називай, як хочеш.

Ось дістався жінці такий чоловік – і нікуди тепер від нього їй не подітися.

Все змінилося, коли обидві дочки виросли. Світлана, у якої ні критичного, ні звичайного мислення не було, як такого, примудрилася опинитися в положенні в одинадцятому класі.

Віра, на той момент вже гризла граніт науки в інституті, приїхала на поспішно організоване весілля сестри й там зіткнулася з несподіваним прагненням батька якнайшвидше видати її заміж.

За сина батькового друга, якому Віра дуже подобалася. Те, що Вірі хлопець не милий, та й взагалі не надто й приємний, батька не хвилювало.

– Я сказав – заміж підеш, значить – підеш заміж! – гаркнув він тоді, ударяючи кулаком по столу. – У цьому домі я – господар, а ти – моя власність, яка не повинна не те що права качати – рота тут відкривати.

– Ти як дочку виховала, що вона батькові суперечить?!

– Вірочка, роби, як він каже! Це ж батько, його слухатися треба, – почала умовляти Віру мати.

Мабуть, саме тоді до Віри остаточно дійшло те, що марно намагалися пояснити у своїх відеоблогах різні психологи й навіть психіатри.

Що мати ось із цим мужиком перебуває цілком у своїй тарілці і якоюсь мірою навіть щаслива.

Що Вірі не треба її рятувати, витягувати та намагатися якось виправити ситуацію, адже за бажання щось змінити людина б уже триста разів зробила все сама.

А все, що їй потрібно – звалити якомога далі від цієї чудової родини та обірвати контакти, що Віра й зробила.

Насамкінець вона, як пристойна дочка, запропонувала матері піти з нею, добре що вже було куди.

Нехай і орендувала вона так звану студію, яка колись була кімнатою гуртожитку, але місце для матері вже знайшла б, помістилися б якось на дванадцяти метрах.

Але мати йти не стала. І зв’язалася з Вірою тільки, як батька не стало, коли знадобилися гроші на похорон.

Зв’язалася – і відразу почала заводити звичну шарманку про важливість шанування батька і матері, цінності сімейних зв’язків навіть з таким сміттям, яким став за підсумком батько.

Віра терпіти не стала – послала і матір, і сестру.

А через пів року вже сестра дзвонила їй у сльозах, щоб поскаржитися на чоловіка.

Виявилося, що, як батька не стало, сестра зі своєю другою половинкою і дитиною перебралися до матері, де зять явив себе у всій красі.

Він і раніше на Світлану руку підіймав, та тільки та привчена була матір’ю сміття з дому не виносити, от і не розповідала нічого.

А тут виявив себе, як то кажуть, у всій красі.

– Розлучайся і викидайте цього покидька з квартири. Вона мамина, він там жодних прав не має.

– Він же мій чоловік! Віра, як ти можеш таке радити?

– А що ти від мене хотіла почути?

– Може, порадила б, як зробити так, щоб не махав руками. Або ось чоловік твій міг би з ним по-чоловічому поговорити.

– Та ось зараз прямо й побіг! Ще я чоловіка свого у ваші розбірки буду втягувати.

– Знаємо ми цей сценарій: мій твоєму пику начистить, твій же потім піде заяву накатає, а ти, як «пристойна дружина», ще й свідчення проти мого даси.

– Бачили, знаємо.

– Ну чому одразу свідчення? Я ж поговорити прошу, а не пику чистити.

– Розмовляти там марно, Світлано. Або кидай його, або терпи далі, як мама вчила.

– Ось занапастить він нас – пошкодуєш ще, що у допомозі відмовила, – сестра кинула слухавку.

Слова її виявилися пророчими – ще за два роки з нею зв’язалися спочатку з поліції, а потім – з органів опіки.

Повідомили про те, що злетів з котушок «зятьок» все ж таки порішив «улюблену дружину».

А як усвідомив, що накоїв – сам на себе руки й наклав слідом.

Останньому Віра була тільки рада, та й Світлану було не надто й шкода. Єдиний, хто в цій ситуації викликав співчуття – донька Свєти, Віка, яка у свої десять років чудово розуміла, що саме сталося.

Розуміла, як виявилося, надто добре. Тому що, коли Віра з чоловіком забрали її до себе, якось сказала їм, що дуже рада, що все закінчилося.

І що раніше, з батьками, їй було жити погано, а тепер добре, тому що ніхто не бенкетує та не скандалить.

А бабуся, мабуть, з головою не товаришує, раз каже, що раніше було добре, а зараз Віка бідна та нещасна, та ще й у чужих людей живе, які родинні зв’язки не поважають та виховати її нормально не зуміють.

Претензії щодо виховання бабуся і Вікторії, і Вірі висловлювала регулярно, в результаті досягши того, що й онука відмовилася з нею спілкуватися, так само як колись зробила дочка.

Дивлячись на племінницю, Віра щиро сподівається, що разом з її матір’ю в їхній родині підуть на той світ і догмати.

І більше ніхто і ніколи не скаже в їхньому роді своїм дочкам або сестрам, що сім’ю треба зберегти за всяку ціну, що терпіти потрібно будь-якого чоловіка і що іншого виходу немає.

Вихід – він є завжди, головне – захотіти його знайти!

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!