– Ах ти ж невдячна! Ми тебе ростили, годували, а ти заслаблого батька кидаєш! – Мамо, годі! Я ні гривні вам більше не надішлю, поки ви все на пляшки витрачаєте! Я не збираюся спонсорувати ваші гулянки! – Марина намагалася говорити твердо, хоч у куточках її очей блищали сльози

– Ах ти ж невдячна! Ми тебе ростили, годували, а ти заслаблого батька кидаєш!

– Мамо, годі! Я ні гривні вам більше не надішлю, поки ви все на пляшки витрачаєте! Я не збираюся спонсорувати ваші гулянки! – Марина намагалася говорити твердо, хоч у куточках її очей блищали сльози.

– Ну, тоді й не дзвони нам більше.! Я з тобою розмовляти не бажаю! І батькові теж забороню, – відповіла мати й кинула слухавку.

Марина сіла на стілець, поклала телефон на стіл і затулила обличчя руками. Десь у сусідній кімнаті запхикав маленький син. Жінка беззвучно схлипнула. Потрібно триматися. Потрібно бути сильною заради нього.

Але, як бути сильною, коли тебе зжирають власні спогади?

…Перед очима виринали картини з дитинства. Тяжкий запах хмільних парів та тютюну. Кімната з обдертими шпалерами та вм’ятинами на дверях.

Тут вона зачинялася, коли не тверезі батьки кричали один на одного та трощили посуд. Тоді Марина не розуміла, що відбувається, але від того було лише страшніше. Щоразу їй здавалося, що завтра хтось із них не прокинеться.

У дитинстві єдиною її розвагою були «іграшки», які вона майструвала з порожніх бляшанок, кульків та пробок.

Ними вона грала в сім’ю і мріяла, що колись у неї все буде добре, що в неї будуть усміхнені батьки, які її люблять. Або, що вона сама стане нормальною матір’ю.

З мамою все було погано. Марина намагалася зайвий раз не траплятися їй на очі. Та навіть у тверезому стані була вкрай дратівливою і могла прикрикнути на дочку з приводу, та без. Якщо Марина щось упускала, вона отримувала ляпас. Якщо розсипала – доходило до ременя.

Це зараз Марина розуміла, що вона не була винна, і мати просто зривала на ній свою злість. Тоді дівчинка думала, що вона щось робить не так і заслужила всі ці покарання.

У батька, на щастя, були періоди просвітлення. Він спочатку дбав про дочку, хай і по-своєму, а потім уже хапався за пляшку.

– Наташ, ти хоч доньку годувала? – питав він, повертаючись із роботи.

– Доросла вже! Сама знайде, – відмахувалася мати.

– Наташ, їй тільки сім років! Рано їй ще за плиту вставати. Давай зляпай щось, – суворо вимагав батько.

Мати бурчала, але готувала вечерю. Зазвичай це були макарони, іноді з сосисками. Однак частіше Марина була надана сама собі й харчувалася чим доведеться: хлібом, що завалявся в холодильнику, морквиною, холодною гречкою.

Страх та тривога були звичними супутниками для дівчинки. Засинала вона під брязкіт пляшок, прокидалася – від криків. І молилася, щоб це швидше припинилося.

Квитком із цього пекла стало навчання. Марина, як тільки з’явилася нагода, втекла до коледжу в інше місто. Вона зітхнула на повні груди, коли нарешті переступила поріг гуртожитку.

Хоча ночами її все одно душило почуття провини. Здавалося, що батьки без неї пропадуть, що вона мала залишитися з ними. Марина, хай і важко, але відмахувалася від цих думок.

Спілкування з матір’ю перервалося відразу. Вона не цікавилася дочкою, а дочка не хотіла дзвонити до неї. З батьком воно зійшло нанівець поступово.

– Привіт, доню. Ну як ти там? – питав він, коли дзвонив.

У цей момент у Марини в голові крутилося багато думок. “Стало легше без вас”. “Втомлююся від підробітків”. “Нарешті з’явилися друзі, яким я можу дивитись у вічі без сорому”. Але натомість…

– Та все гаразд, – говорила Марина. – А у вас там як?

Вона здогадувалася, що без змін і, мабуть, навіть сподівалася на це. Адже зміни там могли бути лише в один бік.

– Та теж нормально, – відповів батько.

Після цього він довго мовчав, не знаючи, про що ще поговорити, а потім ніяково прощався. Згодом вони обоє припинили дзвонити один одному.

Спосіб життя батьків став для Марини її особистим хрестом, болем та таємницею. Вона ні з ким не ділилася цим. Навіть із чоловіком.

– Моїх батьків не буде на весіллі, – сказала вона йому якомога спокійніше, хоч серце в ту мить йшло в п’яти. – Вони мешкають дуже далеко, ще й у селі. Не зможуть приїхати.

– Ну як так? Давай сплатимо їм квитки, – запропонував Пилип. — Це ж батьки. Усі батьки хочуть бути поруч із дітьми у такий момент.

«Всі! Але не мої », – подумала Марина і закусила нижню губу, щоб стримати сльози.

– Не вийде. У мами серце, вона не переносить довгі поїздки. Слухай, я знала, на що йду, коли переїжджала сюди… І вони теж. Я їм просто надішлю фотографії, поговорю з ними. Нічого страшного.

Пилип знизав плечима і не став допитувати кохану.

А вона тим часом не хотіла ганьбитися. Адже пам’ятала, як на десятиліття їй дозволили запросити в гості однокласників. Тоді мати посварилася з батьком за столом. І добре б тільки це…

– Замовкни! Ти сидиш у моїй хаті та жереш моє м’ясо! – накричала мати на подругу Марини, коли та спробувала влізти у сварку дорослих та заспокоїти їх.

Однокласниця пішла у ванну, нібито вимити руки. Вона довго не хотіла відчиняти двері, але потім все ж таки пустила Марину. Дівчинка плакала. Марина червоніла від сорому.

Невдовзі подругу забрали батьки. Більше Марина нікого на гостину не запрошувала.

Вона не хотіла подібного «концерту» на своєму весіллі, так що навіть не стала повідомляти батьків. Марина взагалі намагалася не озиратися на минуле.

У неї тепер справді була хороша сім’я, в якій ніхто ні на кого не кричав. А ще син Саша. Проте минуле нагадало про себе само.

– Марино, батько твій зовсім поганий… — повідомила одного разу сусідка телефоном. – Його в лікарню забрали.

У жінки тьохнуло серце. Вона завжди знала, що це колись станеться, але підготуватися до такого неможливо.

– Що трапилося?

– Хворіє він. Схуд, увесь жовтий. Наче печінка, але ти ж сама знаєш, як вони живуть. Там не тільки печінка полетить… Може, приїдеш?

У повітрі повисло невисловлене «востаннє».

– Я намагатимусь, – сказала Марина.

Того вечора вона про все зізналася чоловікові. Розповіла про своє дитинство, про батьків, про їхню пристрасть до пляшки. Про те, що батько завжди був уважним та дбайливим.

– Це ти називаєш турботою? – пирхнув Пилип, хмурячись. – Залишати дочку з матір’ю, яка не просихає, роками з’ясовувати стосунки, довести ситуацію до того, що дитина просто втекла з дому…

Марина подивилася на чоловіка з таким болем в очах, що він зрозумів: вона все одно любить батьків. Як цуценя, яке тиснеться до ноги господаря навіть після стусану. Він зітхнув.

– Марино, ну варіант із поїздкою одразу відпадає. З Сашком я тебе не пущу, а сам із ним залишитися не зможу… – почав він пояснювати.

– Я розумію. Але давай хоч би скинемо гроші на ліки?

– Марино, я таких людей знаю. Він усе просадить.

– Ну, зай…

– Ну, справа твоя. Хочеш позбавити дитині зайвої іграшки – будь ласка, карти в руки.

Вона скидала навіть більше, ніж дозволяв чоловік. Казала, що хоче піти в салон, а сама переказувала ці гроші батькам.

Батька виписали, він навіть пішов на виправлення, – за його словами. У Марини відлягло від душі, але не довго музика грала. За два місяці сусідка знову зателефонувала.

– Марино, я, звичайно, все розумію… Але ж вони все-таки твої батьки, – почала вона обуреним тоном.

– Ну… так. Але ж я не можу чергувати біля них…

– Але ж можна було хоч якось допомогти! Страшно дивитися, як людина просто згасає, нікому не потрібна!

Марина застигла. Сказане не вкладалося в неї в голові.

– У сенсі нікому не потрібна? Я ж їм допомагаю, гроші переказую…

Марина почала розбиратися. З’ясувалося, що гроші, які вона надсилала батькам, безнапасно йшли на пляшки.

Мати при цьому голосила, що дочка їх покинула, і просила допомоги. Батько ж скаржився, що дружина всі гроші забирає собі й не хоче купувати йому ліки.

Марина спробувала поговорити з матір’ю, і ось до чого це призвело. “Не дзвони нам більше… Шантаж”. Головою Марина розуміла, що це груба маніпуляція. Але ж за цим ультиматумом стоїть батько, який, можливо, справді на межі.

Тієї ночі Марина заснула майже під ранок. Спочатку вона згадувала минуле, потім думала про те, чи правильно вчинила. Насамкінець вона вже шукала центри реабілітації для залежних.

Їй здавалося, що вона знайшла вихід. Там ніхто не буде забирати гроші. Там батько зможе отримати лікування та догляд. Звичайно, це не дешево, але з чоловіком вона якось домовиться.

Наступного дня Марина потай зателефонувала батькові, сподіваючись на те, що ось воно – світло в кінці тунелю.

– Тату, я тут клініку недалеко від вас знайшла, там якраз спеціалізуються… ну… на тих, хто залежний. Може, пролікуєшся там? Ми все сплатимо, – пообіцяла вона.

– Та не треба мені жодних клінік, – різко обірвав її батько. – Я й сам зав’яжу, як захочу. І взагалі, мені не потрібно допомагати! Я не потребую твоєї жалості, ясно?

І тут Марина зрозуміла, що він не хоче. Це страшно, але вона нічого не може вдіяти.

– Татку, але ж там лікарі, вони допомагають. Печінку б твою…

– Марино, точно ні! Навіть не розглядай це, – перервав він дочку. – Не треба жодних клінік. Зі мною все нормально.

– Ну… якщо нормально, то я рада… – млявим голосом відповіла Марина. – Просто хотіла допомогти…

Коли вони попрощалися, у неї в горлі стояла грудка. Однак у той же час у серці ніби розв’язався якийсь вузол. Вона більше не відчувала себе винною. Вона зробила все, що було в її силах. Решта – зруйнувала б її сім’ю.

Марина підійшла до ліжечка і подивилася на сплячого сина. Вона твердо вирішила, що більше не дзвонитиме.

Їй треба займатися собою і тими, хто цього вартий, – чоловіком та сином. А решта, – як Бог дасть! Як кажуть, – що горбатого…

А ви що скажете з цього приводу? Слушно вчинила донька? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.