– Айфон за десять тисяч? Хтось мені зараз нахабно бреше! – не зводячи погляду з дочки, промовила я

Я не спілкувалася зі свекрухою з того часу, як не стало Андрія. Приголомшена горем, Софія Василівна звинуватила в усьому мене, бо я мала відмовити її сина їхати на вахту.

Саме дорогою туди Андрія не стало. Машина, на якій він їхав з іншими вахтерами, звалилася з мосту.

– Я туди нікого насильно не відправляла, це було суто його рішення, – спробувала виправдатись я перед жінкою.

Проте та не слухала мене, і продовжувала звинувачувати у всьому, що сталося із її сином.

– Не хочу тебе взагалі більше бачити, – кинула мені в обличчя Софія Василівна.

Якщо зі мною свекруха не хотіла контактувати, то з чотирнадцятирічною онукою вона, навпаки, налагодила стосунки.

Донька щодня заходила до неї після школи, й стирчала аж до вечора, поки я не поверталася з роботи.

Софія Василівна балувала внучку, і я часто помічала, що донька має кишенькові гроші.

– Звідки у нашому будинку шоколад? – питала я, бачачи у відрі для сміття обгортки.

– Бабуся купила, – байдуже відповіла Ніна.

– Тобі не можна шоколаду. Ти бачила свою вагу? Потім злишся на мене за те, що я не контролювала тебе, – вичитувала я доньку.

Донька у відповідь закочувала очі, й продовжувала наминати калорійний шоколад.

Якось я навіть вирішила поговорити на цю тему з Софією Василівною, але вона просто не відчинила мені двері, хоч і була вдома.

Я це чудово зрозуміла, бо вийшовши з під’їзду свекрухи, помітила, як ворушиться у її вікні фіранка.

Телефонувати я їй тим більше не пробувала, бо знала, що Софія Василівна внесла мій номер у чорний список. Дочка ж продовжувала у величезній кількості приносити додому шоколадки та цукерки.

– Мамо, можна мені у бабусі переночувати? – Запитала у мене Ніна. – Із суботи на неділю.

Я спочатку хотіла відмовити дочці, але потім вирішила, що Софія Василівна образиться на неї, тож дала свою згоду. Стабільно, раз на тиждень, із суботи на неділю Ніна ночувала у своєї бабусі.

Якось в одну з неділь донька повернулася додому дуже засмучена. Я навіть зауважила, що в неї заплакані очі.

– Ти посварилася з бабусею? – Запитала я.

– Ні, з чого це ти взяла? – похмуро відповіла Ніна. – Бабуся захворіла, а лікуватися не хоче.

– Чому? – Здивовано поцікавилася я, пам’ятаючи, як трепетно ​​свекруха ставилася до свого здоров’я, і як часто відвідувала лікарів.

– У неї грошей немає, – нарікала донька. – До лікаря можна лише за гроші потрапити.

– Чи багато потрібно? – занервувала я, яка, незважаючи ні на що, шанобливо ставилася до Софії Василівни.

– Десять тисяч, – впевнено випалила Ніна.

Я у відповідь задумливо кивнула. Я не відчувала перед свекрухою провини, але вирішила, що треба обов’язково допомогти.

За тиждень, коли дочка знову зібралася йти до Софії Василівни, я передала з нею для свекрухи десять тисяч гривень.

Побачивши, що донька, повернувшись додому, ходить з радісним обличчям, я запитала, як почувається бабуся, і чи піде в лікарню.

Я застала доньку зненацька в кімнаті, тому вона, ніби чогось злякавшись, щось швидко засунула собі в кишеню.

– Так, але їй уже краще, – запевнила Ніна.

З цього дня донька поводилася дуже дивно. Вона швидко їла, і тікала до себе в кімнату. Коли я хотіла зайти до неї, то з подивом виявила, що двері не відчиняються.

Ніна зачинялася в кімнаті з внутрішнього боку, і пускала мене лише за кілька хвилин.

– Навіщо закриваєшся? Ти від мене щось ховаєш? – наполегливо запитала я.

– Ні, нічого, – почала відмовлятися донька, і мимоволі поправила подушку.

Я підійшла до неї й засунула руку під подушку. Побачивши це, Ніна несамовито заверещала, і кинулася до мене.

Я не встигла ухилитися, коли вона мене відштовхнула. Дочка вихопила з-під подушки телефон, якого я ніколи в неї не бачила.

– Де ти його взяла? – Я ледве втрималася на ногах. – Чому ти на мене кидаєшся?

– Щоб ти його не забрала! – Притискаючи телефон до грудей, злякано відповіла Ніна.

– Це що Айфон? Звідки в тебе гроші? – суворо запитала я.

– Мені бабуся дала! – показуючи свою агресію, огризнулася у відповідь донька. – Я не дам його тобі!

– Бабуся? У неї ж не було грошей? – Здивувалася я. – Тобто на лікаря немає, а на Айфон тобі є?

– У бабусі залишилися зайві, вона віддала їх мені…

– Яка ціна цієї іграшки? – узялася я в боки, бо злилася на Софію Василівну за те, що вона балує внучку.

– Десять тисяч…

– Айфон за десять тисяч? Хтось мені зараз нахабно бреше! – не зводячи погляду з дочки, промовила я.

– Ну я віддала десять, потім ще мушу віддати. Мені його дали на виплат, – видала Ніна. – Ти ж не відбереш його?

– Не заберу, – пробурчала я, і вийшла з кімнати.

Я мала намір серйозно поговорити з Софією Василівною, яка балувала внучку чужим коштом. Мені прикро, що гроші, які я дала свекрусі на лікаря, пішли на телефон доньки.

Єдине, що я не знала, як поговорити з Софією Василівною. Однак несподівано мені посміхнувся успіх: у магазині я зовсім випадково зустріла свекруху.

– Здрастуйте! Софіє Василівно, я прошу вас не балувати Ніну…

– Хочу і балую, у тебе забула спитати, – огризнулася у відповідь свекруха.

– Гаразд вже шоколадки, але телефон – це вже перебір, враховуючи те, що ви самі потребуєте грошей і лікування, – продовжила говорити я.

– Який ще телефон? – похмуро запитала Софія Василівна. – Та й на здоров’я я не скаржусь.

Я почала пояснювати їй, чому я саме так говорю. У процесі розмови з’ясувалося, що Софія Василівна не брала жодних грошей у внучки, й тим більше не купувала телефон.

Я з гіркотою зрозуміла, що Ніна мене обдурила, та взяла гроші на покупку телефону. Не менше за мене обурилася і Софія Василівна, яка не хотіла бути втягнутою у чвари зі мною.

Ми поговорили та вирішили, що Ніну треба виховувати, а це можливо лише в тому випадку, якщо ми об’єднаємося.

– Якщо вона пустить своє життя під укіс, син мені цього не пробачить, – зітхнула Софія Василівна.

Повернувшись додому, я влаштувала дочці допит, і вона зізналася, що всіх обдурила.

– Більше тобі не вдасться цього зробити. Тепер ми з бабусею будемо на зв’язку, – я поставила Ніну перед фактом.

– Ви помирились? – Здивувалася донька.

– Так.

– Ну тоді, мамо, воно того варте, – знайшла свій плюс у цьому Ніна. – Даси на радощах ще десять тисяч на телефон?

Я, нехотя, пообіцяла дочці допомогти розплатитися за телефон, проте повідомила, що їй непогано було б зайнятися підробітком, раз вона хоче гарно жити.

Ніна подумала і, погодившись зі мною, вирішила поширювати листівки. Через три місяці дівчинка розрахувалася за телефон, звичайно, з моєю допомогою.

Не знаю, чи дохідливо я пояснила доньці, стосовно самостійного рішення про придбання телефону? Хочеться вірити, що подібне більше не повториться!

А стосовно звинувачень свекрухи… Я себе не вважаю винною, що чоловіка не стало! А ви що скажете з цього приводу?