Але тепер він твердо знав, що приїде сюди восени та навесні – й щороку. Адже, доки живі батьки, він, хоч ненадовго, але зможе повертатися у своє дитинство…

У найдорожчому ресторані міста сьогодні було галасливо. Тимофій Федорович Турів відзначав свій день народження. Сорок вісім, звичайно, не ювілей, але гостей зібралося пристойно. Привітання, тости – як завжди.

У розпалі веселощів на його телефоні заграла музика. Дзвонив батько з рідного селища, в якому він не був останні кілька років.

– Вибачте! – кивнув головою гостям.

Вибіг із зали, на ходу провівши пальцем по зеленій кнопці.

– Привіт, тату!

– Привіт, синку! З днем ​​народження тебе!

– Дякую, тату!

– Справляєте?

– Так, – і чомусь стало соромно. – Тату, приїхали б із мамою. Я машину за вами надішлю.

– Тимофію, нам уже майже сімдесят.

– Може, гроші на щось потрібні?

– Сину, які гроші? Ти нам щомісяця по сто тисяч посилаєш. Куди нам з матір’ю – і після короткої паузи. – Ти сам би, синку, приїхав. Давно не був. Ми вже не пам’ятаємо, як ти виглядаєш. Мама телефон забирає…

– Синку, з днем ​​народження тебе!

– Доброго дня, мамо! Чого ти плачеш?

– Давно тебе не бачила. На той світ піду, так і не побачу.

– Мамо, ну що ти кажеш, – а самому страшно стало.

– Тимоша, ти приїхав би в гості, хоч ненадовго.

– Мамо, приїду, обов’язково приїду.

Відсвяткували день народження, а у Тимофія Федоровича розмова з батьками з голови не виходила:

– Адже їм по шістдесят дев’ять років. Останній раз до мами їздив на шістдесят п’ять, а мамі навесні вже сімдесят, а батькові ще раніше, у листопаді.

Підійшла дружина:

– Що такий задумливий!

– Таню, я у батьків давно не був. Хочу з’їздити.

– Тимофію, про що ти говориш? Ми ж із дітьми на море збиралися.

– Які вони діти? Дочці – сімнадцять, а синові – чотирнадцять.

– Але ж вони чекають.

– Так, Таня, їдь зі Світланою на море. Ярослава відправляй до своїх батьків, або до якогось табору за його бажанням, а я завтра на тиждень-другий до батьків в рідне село їду.

– А якщо діти…

– Хай їдуть, куди хочуть!

На тому й вирішили.

Мала батьківщина була хоч і не близько, але й не далеко, трохи більше за тисячу кілометрів. Сів на свій «джип» і поїхав.

Рідне селище стало якимось контрастним чи що. Старі будинки були сусідами з новими котеджами. Ось і рідний дім. Майнула думка:

– Скільки разів пропонував батькові збудувати котедж, не хоче. Каже: ми з матір’ю в цьому понад півстоліття прожили, будинок ще міцний. Погодився лише на нові лазню та гараж. Паркан, звичайно, добрий поставили.

Он і вони. Чекають. Постаріли. Зупинив машину, вискочив, кинувся до них:

– Мамо! – обійняв, притиснув до себе. – Ну що ти плачеш?

– Я від радості, синку.

– Тату! Як ти.

– Нормально. На довго приїхав?

– На тиждень.

– Це добре! Бо тоді до матері на шістдесят п’ять років всього на день приїхав, навіть не переночував.

– Все, тату, виправлюся.

А сам подумав:

– Усім здається, що у багатих вільного часу хоч греблю гати. Так де там? Доводиться й у вихідні орати. Випаде день вільний, дружині та дітям треба присвятити. Добре, хоч зараз діти виросли.

Гаразд, це раніше так було. Тепер все втряслося, тиждень в офісі й без мене обійдуться.

Зайшли до хати. Немов у дитинство повернувся. Мама вже на стіл накрила, холодник розливає. Хоча не в дитинство, а в юність – батько на стіл пляшку з вишневим чимось виставив.

Після другої чи третьої, розмови пішли.

– А дружки мої де? – з ностальгією в голосі спитав Тимофій у батька.

– Юрко Фомічов у нас дільничним працює.

– Та ти що? Який із Юрка поліціянт?

– Тож він досі капітан і дільничний, – батько схвально похитав головою. – Добра людина і зовсім не кар’єрист.

– А Валерка Маркушів?

– Теж тут. Асоціальний твій Валерка.

– У сенсі? – Тимофій навіть не зрозумів.

– У прямому. Вештається по селищу, шукає, хто б подав чи почастував. Син у нього військовий, десь служить.

– Дочка вийшла заміж і в місто поїхала. Нещодавно мати забрала до себе. Твій Валерка тепер вільна людина, ходить по селищу королем, а Юрко рятує його постійно.

– Оце справи! – тільки й промовив Тимофій.

– Все, батьку, вистачить балакати, – Юлія Олексіївна з любов’ю подивилася на свого сина. – Він всю ніч не спав, нехай відпочине, ще наговоритесь.

– Все, Тимохо, йди відпочивай!

Він ліг на ліжко, на якому спав ще в дитинстві:

– Як це чудово, коли тебе звуть не Тимофій Федорович, а Тимоха чи синок. Лежати на своєму старому ліжку…

Очі мимоволі злиплися, і він заснув.

Прокинувся надвечір. Мама одразу на стіл накрила.

– Тату, може, що допомогти по господарству? – Запитав за вечерею.

– Тимофію, ти нас і так грішми розпестив. До мене майже кожен день підходять: «Вам город перекопати, вам дрова перерубати».

– З грошима в нашому селі у всіх не густо, а ти нам щомісяця по сто тисяч на картку переказуєш. Ми з матір’ю, як вельможі живемо.

– Відпочивай, відпочивай синку! – Юлія Олексіївна поставила перед ним гарячі пиріжки із сільським молоком.

– Тоді я по селищу прогуляюся, – повідомив Тимофій, заштовхуючи в рот залишок пиріжка.

Колись давно, років тридцять тому, йшов він рідним селищем і не встигав вітатися, а зараз жодного знайомого обличчя. Зустрічні дивляться з цікавістю і проходять повз.

Ось і рідна крамниця. Навколо великих крамниць повно, а ця так і залишилася.

– Чи зайти? – майнула думка.

– Гей, мужик! – пролунав окрик. – Дай двадцятку!

У тіні крамниці стояла якась незрозуміла особа чоловічої статі. Тимофій Федорович на здоров’я не скаржився, до того ж селище все ще рідним вважав, тому відповів з посмішкою:

– Ти це серйозно?

– Ще і як, – підійшов і схопив за грудки.

А Тимофій, немов у свою сільську юність повернувся, де чубанини були звичною розвагою. Ляснув, відразу отримав у відповідь, досить сильно, відповів ще й раптом… рука чоловіка завмерла в повітрі.

– Тимоха?! – здивовано прошепотів він.

– Валерка?! – Вимовив не менш здивовано, ляснув того по плечу.

– Ти звідки?

– У гості приїхав. Міг би й нормально зустріти.

– Та я тебе одразу не впізнав.

Радісні вигуки перервала «нива», що під’їхала. З неї вискочив поліціянт, смикнув Валерку за плече:

– Зовсім здурів, – і обернувшись до Тимофія, чемно вимовив. – Вибачте!

– Чи не Юрка це Фомічов? – почув у відповідь.

Серйозне обличчя дільничого розпливлося в посмішці:

– Тимоха?! Звідки?

– У гості приїхав, а у вас тут…

– Треба цю справу відзначити. Пішли до мене, – одразу запропонував Валерій. – Я саме з ранку риби наловив, почистив. Посмажимо…

Затнувся, важко зітхнувши, але Тимофій ляснув його по плечу:

– Крамниця поряд.

Зайшли, Валерій перехопив погляд продавчині та свого друга і запитав:

– Нінка, ти зателефонувала?

– А що ти чубанину з чужою людиною затіяв, – стрільнула очима і здивовано вигукнула. – Тимофію?!

– Привіт, Ніно!

– Знову почубились?

І всі засміялися.

– Гаразд, Ніно, – Тимофій оглянув полиці. – Давай нам он той напій!

– Так він майже тисячу коштує.

– От і давай парочку, а краще три. Що вкотре бігати? І закусити, звісно.

Повернувся Тимофій додому за північ, у супроводі друга дільничного. Зиркнувши на його обличчя, мати вигукнула:

– Знову з Валеркою почубився?

– Мамо, ми з ним уже років тридцять не билися.

– Тітко Юля, це вони одразу один одного не впізнали, – пояснив дільничний. – Все, Тимохо, лягай спати!

Прокинувся вранці – голова болить. Вийшов на кухню у спортивному костюмі, свої модні джинси просто не знайшов.

– На квасок холодний! – Протягла мати великий кухоль.

Випив.

– Ох, добре! Мамо, ти не ображаєшся?

– Не ображаюся, не ображаюся!

У хату зайшов батько. Побачивши сина, що п’є квас, похитав головою:

– Добре ви вчора відзначили.

– Тату, поїхали завтра на рибалку! Валерка обіцяв таке місце показати! Я років тридцять на рибалці не був.

– Поїхали, тільки на моїй машині.

– А чому не на моїй? – здивувався син. – У неї й прохідність краща за твою «ниву».

– Ні. Дуже вона в тебе гарна.

– Ну як хочеш.

З вулиці почувся свист.

– Твій Валерка вже свистить, – пробурчала мати, відчинила вікно. – Заходь! Що свистиш?

Той зайшов, привітався. Господиня налила квасу:

– На, пий! І вистачить Тимофія мого розбещувати.

– Тітко Юля, ми трохи зустріч відзначили, – сказав, відірвавшись на секунду від кухля.

– Мамо, а де мої джинси?

– Брудні вони, я їх випрала. У спортивному костюмі ходи, тут тобі не місто.

– Ми хотіли у свою школу зайти, подивитися.

– Там все одно нікого немає.

Вийшли, зателефонували до Юрія.

– Зачекайте на мене біля футбольного майданчика, – відповів той. – Зараз під’їду.

На майданчику для мініфутболу п’ятеро хлопчаків ганяли м’яч.

– Як ми в дитинстві, – сказав Валерій із ностальгічними нотками в голос.

– Слухай, а пограймо! – загорівся Тимофій.

– Ти що, серйозно?

– Звичайно, он і Юра їде.

Валерій знизав плечима, що було зрозуміло, як згода:

– Гей, хлопці, – гукнув Тимофій. – Може зіграємо у футбол?

– З вами, чи що? – У поглядах хлопців відчувалася перевага.

Біля майданчика зупинилася «нива» дільничого, і азарт в очах парубків згас.

– Це наш гравець, – продовжив Тимофій. – Он того пацана нам віддаєте на ворота.

– Що тут починається, – вийшов з машини Юрій.

– У футбол гратимемо. Ти у захисті. Гей, хлопці! Два тайми по п’ятнадцять хвилин.

– Згодні! – Відповів один з хлопців!

Це було справжнє змагання. Закінчилося із рахунком два – два. Зрівняв рахунок на останній хвилині Валерій. Таким щасливим він давно не був.

Були й втрати. Один хлопчик порвав кросівки, а Тимофій – спортивні штани на коліні.

– Так, – скомандував він. – Крамниця одягу у селищі є?

– Так.

– Ходімо за кросівками.

Собі та своїй команді Тимофій купив спортивні костюми, а хлопчакам кросівки, найкращі.

Школу відвідали по обіді.

А ввечері поїхали вчотирьох на рибалку з ночівлею. Валера не обдурив, і рибалка була чудова. А юшка яка! Тимофій уже й забув, коли таку востаннє їв. Ще й додому риби наловили.

Повернулися втомлені, але щасливі й одразу спати завалилися.

Прокинувся Тимофій, одягнув спортивний костюм. Мати господарювала на кухні:

– Я вашу рибу засмажила, – і крикнула чоловікові. – Федю, вставай!

Вмився син, повернувся на кухню і тільки тоді помітив, що на ньому перший його спортивний костюм, який він порвав учора на футболі, а на коліні акуратна латка. На його обличчі промайнуло здивування: він – і в латаному одязі?

– Синку, я тобі штани випрала і зашила, – пролунав голос мами, наче з дитинства.

– Дякую, рідна! – Обійняв і поцілував свою маму.

Дні промайнули непомітно. Тимофій розумів, що настав час збиратися додому. Тут на думку прийшла ідея:

– Треба Валерці допомогти. Що ж він так по селищу й ходитиме, та гроші у знайомих випрошуватиме?

Пішов за порадою до свого другого друга:

– Юра, мені їхати час. Все думаю, що з Валеркою робити? Ти йому роботу знайшов би.

– Знаходив. Він більш як два – три місяці на жодній роботі не тримається. Зійтися б йому з нормальною жінкою – може розсудливим стане.

– Слухай, я помітив, що вони з Нінкою один до одного небайдужі, – посміхнувся Тимофій. – Чи мені здалося? Адже вона теж незаміжня.

– Не здалося. Ось тільки вона принца шукає. Адже вона крута, у неї своя крамниця, а Валерка на принца щось не схожий.

– Юро, я ще на день-другий тут затримаюся. Спробую упорядкувати Валерку, а ти знайди йому роботу, – Тимофій загадково посміхнувся. – І підемо Нінку сватати.

– Спробуймо, – але не витримав і засміявся. – Але тільки сватати без мене.

– Гаразд, з цим я й сам впораюся.

Сказано – зроблено, і наступного ранку Тимофій попрямував до свого друга.

– Валеро, розмова є.

– А що ти якийсь офіційний?

– Ти за розум братись збираєшся?

– Хотілося б, – важко зітхнув і зрозуміло, що він і сам про це думав.

– Одружитися б тобі треба.

– З ким? – друг ледве не засміявся.

– З Нінкою.

Валера припинив сміятися і замислився:

– Нінка за мене не піде. Вона все з себе красуню будує.

– А ти що не красень? Згадай, як за нами дівчата бігали.

– Коли це було? Тоді ми були молодими, а зараз нам уже під п’ятдесят.

– Так і Нінка раніше була молодою, а зараз і їй під п’ятдесят.

– Тимохо, скажи прямо, що ти надумав?

– Зараз ідемо до перукарні. Потім у крамницю, купуємо тобі костюм. Топимо у мого батька лазню, миємось. Увечері йдемо Нінку сватати.

– Але…

– Жодних «але».

Поки Валеру стригли у перукарні, Тимофій зайшов у цю крамничку. Народу з ранку зовсім нікого, лише господиня за прилавком:

– Привіт, Ніно!

– Привіт!

– У мене до тебе розмова.

– Навіть так, – у голосі жінки почулася зацікавленість.

– Ти як ставишся до Валерки?

– У сенсі?

– Він тобі подобається?

– Подобався колись, коли не пив і на людину схожий був, – підозріло подивилася вона на Тимофія. – А нащо ти цю розмову затіяв?

– Ми з Валерієм сватати тебе прийдемо.

На добру хвилину Ніна втратила мову, а потім покрутила пальцем біля скроні:

– Ви що?

– Сьогодні ввечері о сьомій чекай! – Вимовив серйозним голосом і попрямував до дверей.

Після того, як постриглися і купили костюм, попрямували в будинок до батьків Тимофія. Проходячи повз крамницю Ніни, звернули увагу, що вона зачинена.

Витопили лазню, помилися і почали збиратися. Юлія Олексіївна, дізнавшись куди вони збираються, відразу під’єдналася до приготування, одночасно розповідаючи про «наречену»:

– Вона жінка хороша та заможна, але трохи вредна. Двічі заміжня була. Ти, Валеро, це знаєш, але чоловіки чомусь із нею не уживалися.

– Ти їй ще в юності подобався, але ви тоді з Тимофієм були такі круті, що нормальні дівчата до вас боялися підійти.

Оглянула «нареченого», поправила сорочку:

– Он який ти зараз красень, Нінка точно не встоїть. Я вам пакет зібрала. З порожніми руками сватати не ходять. Ой, я ж квіти хотіла вам зрізати! – І кинулася в палісадник.

– Тимохо, що ми через все селище підемо з квітами? – «наречений» явно почував себе не у своїй тарілці.

– Ми поїдемо на моїй машині, – Тимофій дістав з кишені гроші. – Ось півсотні тисяч на дрібні витрати.

– Ти що?

– Бери! Не збіднію.

– О-о-о! – тільки й могла промовити Ніна.

Вона чекала, що з’явиться неохайний наречений, який постійно вештався біля її крамниці, а з’явився, вірніше, прибув на шикарній машині, пострижений і поголений красень, немов з її снів, та ще й у пристойному костюмі та з букетом.

– Ніно, це тобі! – Простягнув квіти.

– Дякую! Проходьте! Наразі квіти у вазу поставлю.

Судячи з того, що з кухні пахло чимось смачним, їхній візит був очікуваний.

Сіли за стіл.

– Перший тост за мною! – одразу встав Тимофій. – Щоб ви були щасливі разом!

Не встигли трохи закусити, як він знову встав з-за столу:

– Гаразд, я пішов!

– Вже? – Ніна була здивована, але зовсім трохи.

– Все інше, Валерій тобі наодинці скаже.

– Тимофію, що ти так швидко? – здивовано спитала мати.

– Мамо, їм не вісімнадцять, а сорок вісім. Я краще вдома з вами буду.

– Синку, ти коли їдеш?

– Післязавтра вранці. Завтра весь день удома буду. Я цього тижня, немов у свою юність повернувся, – мимоволі засміявся. – І з Валеркою почубився, і у футбол пограв. З батьком на рибалку сходив, твоїх пиріжків поїв.

– Синку, частіше б приїжджав.

– У листопаді приїду на ювілей тата, всю родину привезу. Подивитесь, які у вас великі онуки. Потім навесні на твій ювілей приїдемо. Готуйте ліжка!

Він їхав рано-вранці. Окрім батьків, прийшли його проводжати Юрій та Валерій із Ніною.

– Я приїду восени, обов’язково приїду!

Обійняв маму та батька, потис руки друзям. Сів у машину, і та повільно рушила з місця.

Він повертався туди, де його хата, де дружина, дочка, син. Де знову стане Тимофієм Федоровичем, суворим начальником.

Але тепер він твердо знав, що приїде сюди восени та навесні – й щороку. Адже, доки живі батьки, він, хоч ненадовго, але зможе повертатися у своє дитинство.

І це так зігріває серце, як ніщо у світі! Не забувайте своїх найрідніших! Відвідуйте, поки є така можливість! Вони так на нас чекають…

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші коментарі та вподобайки!